Та сама помаранчева «Забавушка». (з персонального сайта Євгенії Міро.)
— Євгеніє, на сьогодні ви вже створили більше трьохсот дизайнерських проектів по всьому світу. А з чого все починалося? Це, мабуть, зовсім непросто — прорубати власне вікно в Європу?
— Я належу до тих щасливих людей, які люблять свободу. Для мене можливість вільного пересування в житті надзвичайно важлива. Тому ще під час дипломного проекту (закінчивши Харківське художнє училище, я вступила до Петербурзької художньо–промислової академії, знаменитої «Мухінки») поїхала у подорож по Англії, Франції та Італії, прихопивши свої роботи. Там їх побачив мій добрий знайомий Юрій Степанов — відомий російський актор та музикант, який років тридцять живе у Лондоні. «Женя, — сказав він, — тебе треба показати всьому світу».
«Показуватися» для початку (я взяла свої хустки) ми пішли до магазину японської ювелірної компанії Mikimoto. Коли швейцар нам пультом відчинив двері, на мене, звичайну радянську людину, напала якась внутрішня паніка. Втім ми спокійно зайшли й одразу потрапили на прийом до віце–президента пана Тахакасі. Таке везіння можна назвати дивом! Ми проговорили з ним десь півтори години і, побачивши мої малюнки, він запитав: «Ви можете одразу 100 хусток зробити?». «Ні», — відповіла я, оскільки для мене повторювати свою роботу хоча б двічі — суцільний жах. Я працюю фактично без ескізів: зроблю невеличке креслення розміром iз сірникову коробочку, передаючи лише ідею, образ, а решта — повна імпровізація. Тому пан Тахакасі не зрозумів, чому я сказала «ні». Зрештою, зійшлися на десятку хусток.
Паралельно з магазином «Mikimoto», ми потрапили до лондонського бюро Будинку Hermes, співробітники якого після знайомства з моїми роботами написали лист–рекомендацію до Парижа. Але той лист, на жаль, у якийсь дивний спосіб загубився. І оскільки я страшенно соромлюся просити за себе (на один дзвінок можу налаштовуватися кілька місяців), за другою рекомендацією поїхати так і не наважилася. Втім через три роки я розповіла цю історію у московському магазині Hermes, директор якого Ірина Бутько (унікальної культури жінка) захотіла показати мої роботи в Парижі. Минув місяць, другий, але відповіді не було. Тоді я вирішила остаточно залишити цю історію. Але через рік знову приїхала до Москви і почула від подруг, що мене шукала пані Ірина. Так мої роботи подивилися три французи, які приїхали відібрати для себе російського художника. Згодом мене представили главі Будинку, зустріч з яким тривала дві з половиною години. Він запросив малювати одразу в студію, після чого запропонував співробітництво з трьома департаментами. Я отримала замовлення на 15 дизайнів. Це хустки, посуд та емалеві браслети.
— Вам наспіх довелося вчити французьку мову?
— Знаєте, у Харкові я навчалася одразу у трьох школах — англійській, спортивній (виступала за збірну України з настільного тенісу) і художній. Весь день був розписаний по хвилинах. У такому ж ритмі живу і зараз, тому на сьогодні вже знаю п’ять мов. Для мене це взагалі не проблема. Водночас я мушу сказати, що у Франції дуже жорстка система соціального життя. Вона ретельно контролюється, тому, отримавши трирічний дозвіл на постійне проживання як художник, я вирішила багато проблем саме такого ґатунку. До цього часу (з Hermes я співпрацюю з 2004 року) могла зупинятися лише у своїх друзів і жила по два місяці: то в Парижі, то в Москві. Зважаючи на цей досвід, я для себе зараз ставлю завдання нарешті остаточно визначитися і відкрити власну студію у Москві, щоб якомога більше часу віддавати саме роботі. Для художника момент усамітнення, повна віддача, щирість і чистота у творчості дуже важливі. Про себе я можу сказати, що живу дуже чесно у просторі. Якщо мені щось подобається — я кажу про це, якщо не подобається — теж кажу.
— Євгеніє, наскільки я зрозуміла, Будинок Hermes — це щось на зразок дизайнерського олімпу. Але ж ви працюєте й з іншими європейськими компаніями?
— Після Петербурзької академії я закінчила в Лондоні школу Девіда Джонса і почала займатися fashion: виставлялася на лондонському тижні моди, зробила дві колекції з Marjan Pejoski, працювала і далі працюю з кількома меблевими італійськими компаніями. Моя улюблена тема — орнаменти і символи народів світу, тому що, за великим рахунком, такі зображення несуть у собі дуже сильну духовну основу.
— Російський символізм вам вдалося втілити у багатьох дизайнерських роботах: посуді, одязі, прикрасах, аксесуарах. За вами навіть закріпився імідж засновниці російського стилю у світовому дизайні, а ваша хустка «Забавушка» Будинку Hermes була визнана найкращою хусткою 2009 році.
— Так. Мені й зараз надходять листи з проханням допомогти дістати хустку з цієї колекції. Взагалі із «Забавушкою» у мене трапилося багато цікавих історій, одна з яких була пов’язана з Луїзою Кісілєвскі — дружиною одного з представників російського аристократичного роду Кісілєвських, які зараз мешкають у Франції. Ми зустрілися на аукціоні, де вона розповіла наступне. Їй син на день народження подарував «Забавушку» в оранжевому кольорі, але Луїза випадково забула подарунок у магазині, де приміряла обновку. Аби вийти з неприємної ситуації і не засмучувати рідну людину, вона звернулася до глави Будинку Hermes і всіх своїх знайомих iз проханням пошукати в бутиках саме таку хустку. З аналогічним проханням звернулася і до мене, а я відповідно до всіх, хто міг у цій справі чимось зарадити. Через два місяці останній оранжевий екземпляр нарешті знайшовся у Німеччині. Для Луїзи ця новина стала справжнім святом, тому вона вирішила провести спеціальну вечірку для друзів та знайомих, хто брав участь у пошуках. Я думала, прийде чоловік п’ять чи десять, а натомість зібралося півсотні російських аристократів — самі принци та принцеси. Тоді я вирішила зробити їм подарунок і розповіла про російську культуру, влаштувавши невелику виставку. Допомагав мені у цьому чоловік Луїзи — Кирило. Вийшов дивовижний вечір, інформація про який швидко рознеслася Парижем. І це всього лише одна невелика історія про хустку. Взагалі «Забавушка» була випущена в кількості 30 тисяч екземплярів. Про неї й досі говорять. Це дуже непоганий результат.
— Євгеніє, для своїх дизайнерських ідей ви обираєте різні форми та жанри, використовуючи довгий перелік найрізноманітніших матеріалів. Чи не шкодить вам ця розпорошеність?
— Ніскільки. Мені здається, коли ти починаєш займатися дизайном, то важливо не те, що ти робиш, а як. Дизайн ніколи не ставить завдань вузького порядку, оскільки важливо перш за все відобразити стиль, пластику, ритм. Тому мені цікаво все. Недавно, наприклад, для харківського фестивалю «Водопарад» я створила лампу–сходи, яку можна використовувати, в тому числі, i як полицю. У світі поки що не було подібних моделей. Після численних публікацій у журналах я направила цей проект до італійських компаній, що спеціалізуються на випуску світильників. Так я відкрила для себе скло й далі планую з ним працювати. Паралельно займаюся скульптурою, на що мене надихнула одна з французьких галерей, оголосивши конкурс на створення коробочки із секретом. У ньому брали участь 25 провідних дизайнерів Франції. Я теж пройшла непростий відбір. В основі моєї моделі — дві пластини, що сходять на кулю, в якій причаїлася легка пір’їнка. Остання, з моєї точки зору, — втілення людської душі, яка для мене і є найбільшим секретом. Ця робота успішно демонструвалася на багатьох виставках, що й надихнуло мене зайнятися скульптурою. Взагалі, кожна робота живе своїм життям, створюючи нові історії. Коли починаю реалізовувати одну ідею, то одразу ж починаю думати про іншу.
— А якби йшлося про персональний бренд «Євгенія Міро», то що б ви обрали?
— Хочу займатися аксесуарами.
— Євгеніє, ви вже згадали про свою співпрацю з харківським фестивалем «Водопарад», який наштовхнув вас на нові дизайнерські ідеї. А як часто ви буваєте в рідному місті і яке місце воно займає у вашому житті?
— Харків — це можливість возз’єднатися з власним корінням. Такі речі починаєш цінувати лише з часом. Додому я приїжджаю три–чотири рази на рік і багато працюю на нашій дачі. Роботи для Лондонського тижня моди, для Сваровскі і п’ятнадцять перших дизайнів для Hermes я створила саме тут. Я безмежно вдячна своїм учителям із Харківського художнього училища, які зуміли поставити нашу освіту на добротну академічну основу. Завдяки їм учитися у Пітері було дуже легко. Вони дали мені міцну основу, що дозволяє працювати у найрізноманітніших жанрах. Свої нові колекції, пов’язані з українською культурою (такі ідеї у мене вже є) приїду створювати саме сюди. Харків для мене має палево–оранжевий колір. Тобто колір чогось рідного, теплого і такого, що сприяє розширенню й появі нових можливостей.
Іде другий десяток літ, як немає з нами дорогої для мене людини — Євдокименко Ірини Пилипівни, матері моєї дружини, а по-простому — тещі (або, як прийнято в англійців, mother-in-law, «мами за законом»). Народилася вона у 1910 році. >>
30-річний черкащанин Олексій Ганшин ніколи не мав автомобіля і навіть не хоче його купувати. Бо в нього є веломобіль. Олексій не просто любить на ньому подорожувати, він власноруч будує ще й лежачі велосипеди. У планах народного умільця — власна велосипедна фірма на зразок тих, що працюють у Європі. >>
Сьогодні — 9 днів, як пішов із життя Ігор Калашник, політик, громадський діяч Черкащини, доктор економічних наук, заслужений будівельник України, лауреат загальноукраїнського рейтингу професійних досягнень «Лідер України», депутат Черкаської міської ради кількох скликань і багаторічний друг нашої газети. Йому було лише 55 років. Раптова і трагічна смерть шокувала всіх, хто знав Ігоря Миколайовича. >>
Ще жоден художник тему сучасної українсько-російської війни досі не втілював настільки масштабно, як 53-річний художник iз Дніпропетровська Сергій Чайка. Його нова картина вражає грандіозністю, насиченістю образів українських героїв, серед яких у центрі постає Надія Савченко. >>
Звістка про те, що Василю Пилці з Кривого Рогу замовили портрет короля Кувейту, нещодавно була розповсюджена багатьма ЗМІ як неабияка сенсація. Особливої ж пікантності додавало те, що українському майстру гравюри на склі за таку роботу ніби мають заплатити гонорар у сумі річного бюджету України. >>
Більше 30 років поспіль українська народна пісня допомагає черкаській родині Карпенків на їхньому життєвому шляху. Саме пісню та музику Ніна Петрівна i Володимир Михайлович називають тим джерелом натхнення, яке підтримує, дає сили і дарує настрій. І тоді як добре на душі, і тоді як важко. >>
