Рік у пісках

      7 серпня 2003 року вночі з Миколаєва два перших літаки з українськими вояками на борту  полетіли на війну. Спершу  138 наших переправили в Кувейт двома групами. Того ж дня, тільки ввечері, з Борисполя урочисто, з промовами і благословенням священиків, відправили в Кувейт ще два літаки.  Загалом з 7 по 10 серпня 19 рейсами ІЛи-76 перевезли поближче до кордонів з Іраком увесь особовий склад 5-ї особової механізованої бригади (ОМБР). Цими ж днями до порту Ель-Кувейт прибув турецький пором «Унд Софіт Бей» з технікою 5-ї ОМБР: 60 бронетранспортерів БТР-80, 11 бойових розвідувально-десантних машин БРДМ-2, 217 автомобілів, інша техніка.

      Кувейт зустрів незвичних до пустельного клімату українців спекою понад +60 градусів. Ускладнювали ситуацію ще й надзвичайно висока  вологість повітря, вітер і піщані бурі...

      Збір різних підрозділів 5-ї ОМБР відбувався на території військової бази  «Кемп-Койот», яка розміщується у пустелі за 40 км від іракського кордону. Досі українські воякі не можуть забути життя в наметах без кондиціонерів. Але найстрашніше було інше. Як виявилось, єдиним підготовленим до такої спеки і таких умов життя підрозділом 5-ї ОМБР став 19-й  окремий батальйон радіаційного, хімічного та бактеріологічного захисту. (Річ у тім, що ці хлопці жили в наметах без кондиціонерів та готувалися до найнесприятливіших погодних умов ще з березня — 2003, коли Київ заявив про свою готовність допомогти кувейтському народу, якщо під час війни Хусейн застосує зброю масового знищення. Саме тоді Верховна Рада ухвалила рішення відправити батальйон РХБ-захисту до Кувейту).  А от свіженьким військовослужбовцям, які щойно прибули з України, де і +30  градусів вважається спекою, перших десять днів було непереливки. Вони непритомніли, втрачали волю до життя, багато хто ставав просто хворим через зневоднення організму, через що, наприклад, трьох вояків було госпіталізовано. Спроби поставити бригаду у стрій всю одночасно зазнавали постійних невдач. Зазвичай пiсля команди «шикуйсь» солдати починали падати, згадують тепер «українські іракці».

      Дорогу на місце постійної дислокації, в Аль-Кут,  ветерани 5-ї ОМБР теж  не забудуть ніколи. Офіцерів штабу дивії везли в автобусах без кондиціонерів. Хоча спека і завдавала клопоту, але вони чудово розуміли свою «удачу» — адже в колонах їхали їхні підлеглі в БТРах. Як пізніше довідався дехто з журналістів, від спеки водії БТРів непритомніли — і це спричиняло зупинку цілої колони. Щоб уникнути подібних ситуацій, біля водія садили бійця. Він виконував дуже важливу місію — поливав керманича водою — лив за пазуху або зверху на голову. Дуже скоро всі зрозуміли: зі спекою боротись неможливо, до неї можна лише звикнути.

      Ірак зустрів українців горами зламаної бронетехніки і дітьми, які вибігали на вулиці і просили їжу. Хоча українцям і дали чітку інструкцію: не контактувати з місцевими, дітей не годувати, але пройти повз людське горе вояки не змогли. Одразу ж в хід пішли американські пайки. Наші віддавали маленьким іракцям навіть воду. Хоча під час таких гуманітарних акцій і не було зафіксовано засідок чи нападів на українських військових,  але кілька машин все ж приїхали до місця постійної дислокації уже без скла.

      В Аль-Куті українців зустріли американські морські піхотинці. Одним із перших яскравих вражень була порядність військових коаліції, особливо американців,  їхня  готовність у разі потреби прийти на допомогу. Далі — спартанські умови життя, спека, щоденне виконання бойових завдань. Особливих розваг не було, хіба що книги та магнітофон. Кому пощастило — інтернет. Інколи грали у футбол з казахами, монголами чи грузинами. За місяць уже примудрилися купити телевізори із супутниковими антенами —  і Аль-Кут почав дивитися російськомовні канали (українських не знайшли).

      Уже в Іраку виявилося, що українці не допрацювали ще в одному напрямі. Іспанці привезли з собою машини, на яких уздовж арабською мовою було написано: «Іспанія. Ми прийшли до вас із миром». А от українцям довелось виправлятися за допомогою звичайних ручок. На бронежилетах та касках вони виводили арабськими літерами своє ім'я. А далі — «Я приїхав з України. Я прийшов до вас із миром».

      В обов'язки 5-ї ОМБР спочатку  входило підтримання безпеки в зоні відповідальності, супроводження конвоїв, гуманітарних вантажів, несення служби на блок-постах та патрулювання, охорона органів місцевого самоврядування, релігійних та історичних пам'яток, мостів, джерел питної води та інших важливих об'єктів, контроль за здачею зброї цивільним населенням та учасниками колишніх озброєних формувань, здійснення інженерних та інших робіт, надання допомоги у забезпеченні цивільного населення питною водою, надання медичних послуг цивільному населенню тощо. Але, крім цього, українцям дали додаткове навантаження у вигляді контролю та підбору персоналу спочатку для прикордонних військ Іраку, а потім і  різних поліцеських підрозділів. Власне, завданням українців було виписати кваліфікаційні та професійні характеристики і сам підбір рекрутів, а навчання та забезпечення лягало на плечі американців. Позитив, який отримувала коаліція від подібних акцій, полягав у тому, що на навчання досить часто брали колишніх військових іракської армії. Їх не треба було довго готувати, водночас вони отримували роботу, і це не давало їм можливості організовувати власні збройні формування.

      Таким, власне, був початок війни, про яку наші відряджені в Ірак у першій декаді минулого серпня ще тільки здогадувалися. Сьогодні, згадуючи про «річний ювілей», ми вже знаємо, скільки українських душ залишилося літати над пустельними землями Іраку — 7 чоловік. Вони загинули за різних обставин, троє — у збройних сутичках. А у вересні буде ротація — до Аль-Кута, в українсько-польський сектор, відбуде 7-ма ОМБР...

Олена ВЕСЕЛЬ.