Гiркi яблука уманського саду,

Бали довiри

Торік із посади ректора Уманського Національного університету садівництва звільнили Андрія Головчука. Його попередників «пішли» якщо не за очевидний кримінал, то за компромат із прихованих фінансових махінацій. Університет — на периферії, подалі від міністерського ока й додивлятися та контролювати його діяльність втомливо. Та й зі зміною міністрів, які доволі часто залишають аграрні кабінети, змінюються й уподобання, настрої, оцінки, бажання та апетити нових очільників. І тут вступають до дії всесильні апаратні ігрища. Від них не застрахований ніхто, адже вони, як вірус, здатні покласти долілиць будь–кого, за будь–якої причини. Бо комусь з аграрних апаратних коридорів щось, іноді, подекуди, якось, таки–так здалося не таким, не туди, не тим, не тому як їм уявлялося. І тоді міністерська бюрократія войовничо вирушає в свій благородний похід «за свою правду», накачуючи нею й чергового володаря міністерства...

Андрій Головчук — кондовий, як мовиться, аграрій–практик і організатор вузівської аграрної освіти. За свої понад 40 років праці в сільськогосподарській галузі має і відповідний послужний список: заслужений діяч науки і техніки України, академік Академії наук вищої освіти, доктор технічних наук, професор, автор 287 наукових праць і 20 підручників та посібників з аграрної проблематики. В багатьох ситуаціях — принциповий і не боїться говорити — не згоден. Така вдача селянська в нього — сина козацької землі Кобзаревого краю.

З 2008 року міністерським циркуляром його, родом з Уманщини, підвищили й спробували повернути з проректорської посади в Дніпропетровському агроуніверситеті на ректорське крісло в Умані. Колишній ректор тут «підслизнувся» нібито на організованому місцевими «доброзичливцями» хабарі.

— Перш, ніж погодитися, вагався, бо знав реальний стан професорсько–викладацького складу, я ж свого часу працював там, кафедру очолював, — говорить Андрій Федорович. — Я туди не рвався, бо розумів, що доведеться починати з наведення ладу в навчальній і виконавській дисципліні в такому закладі, а це ой як не просто, адже тут понад 7,5 тисячі студентства, але з моїм досвідом, все–таки думав, що справлюся, й тому дав згоду на пропозицію тодішнього міністра Юрія Мельника...

Додавало претенденту впевненості й те, що конференція трудового колективу майже одностайно обрала його ректором із високим балом довіри. І він, впрягшись у «садівниче ярмо», заходився облаштовувати дещо занедбану навчальну і матеріальну базу університету.

— Якщо подивитеся мої річні фінансові звіти до міністерства, то в 2008 їх залишок був 226 тисяч грн., а за період мого ректорства рух коштів, скажімо, на період мого звільнення, березень 2012 року, зріс до понад 11 мільйонів, — із тоном неприхованої гіркоти додає Андрій Федорович.

Щоб переконатися в результатах його діяльності впродовж всього кількох років, варто перебування в Умані почати з паркової алеї, що веде в університетське містечко Уманського національного університету садівництва. Звання Національний з’явилося за ректорства Головчука, як і відбудований красень — адмінкорпус із науковою бібліотекою з читальними залами, приміщеннями наукового відділу, аспірантури та ректорату. У виші пишаються і навчально–культурним центром з актовою залою на 750 місць та приміщенням для роботи студентських колективів художньої самодіяльності. Відновлено після реконструкції університетський стадіон та раніше покинутий і розграбований спортивно–оздоровчий табір «Урожайний» на березі Чорного моря та оперативно розв’язано чимало «гарячих» господарських проблем у навчальних корпусах і гуртожитках закладу...

Організаторські здібності нового ректора були очевидними і в навчальному процесі: відкрився факультет лісового та садово–паркового господарства. А інженерно–технологічний — наближено до реального виробничого життя. Лише в 2011 році захищено 2 докторські і 23 кандидатські дисертації, атестаційна колегія Міносвіти і науки присвоїла звання професорів 8 викладачам і 28 — звання доцентів. Не помітити цього в МінАПК не могли, й пан міністр Микола Присяжнюк за рішенням колегії двічі нагороджував ректора Андрія Головчука почесними знаками «Відмінник аграрної освіти та науки 2 і 3 ступенів», дипломами й почесними грамотами. Як мовиться, за працю й честь! Але...

«Коронованi» кафедрали

Дехто з професорсько–викладацького колективу в цих активних змінах побачив свою безперспективність, і підкилимний спротив набрякав, як чиряк під оком. А перші місця університету в багатьох галузевих наукових напрямах додавали енергії Андрію Федоровичу ставити рішучі вимоги професорсько–викладацькому колективу щодо повної віддачі як у наданні актуальних знань, так і в дотриманні навчальної й трудової дисципліни в усіх ланках університетського буття. Вчена рада розробила і затвердила кодекс честі викладача університету, як протидію стійкій «хворобі» — хабарництву. Як нам говорили у неофіційній розмові викладачі, що «Головчук розбудив самодіяльне напівсонне царство вузу». А «напівсонне царство» — це викладацький колектив із 53 професорів і докторів наук, 336 кандидатів, 490 викладачів. Він відчував спершу прихований, але згодом й організований опір ректорським новаціям.

Так, на «підмостках» сцени і «засвітився» доцент Олександр Гринчак, тоді завідувач кафедри інформаційних систем і технологій. Працівник, як свідчать численні документи, досить помітний в університетських конфліктах не лише як порушник трудової й навчальної дисципліни. За ректорства О. Геркіяла та П. Копитка мав «букети» дисциплінарних стягнень за неповажні пропуски занять і спізнення на лекції його та підлеглих, невміння організувати діяльність кафедри, приписки у звітах про виконану роботу, розукомплектацію та приведення в непридатність не одного десятка нових комп’ютерів тощо. Словом, фахівець зі зв’язками, бо все йому, як переконуємося, було як з гуся вода.

Ось, наприклад, витяг із колективного листа його колег до міністра й голови державної інспекції навчальних закладів України:

«Ректорат ви­ділив О.В. Грин­чаку приміщення у служ­бо­вому будинку для тим­часового проживання до закінчення будівництва житлового будинку для викладачів. Після отримання нової квартири він відмовився на вимогу профкому повернути службовий будинок університету і самовільно почав його перебудовувати. Для будівельних робіт використовував студентів, які жили в його квартирі, за що з їхніми заліковими книжками ходив по кафедрах, шантажуючи викладачів, ставити заліки і екзамени...» Звісно, молодь мусила відпрацьовувати за студентські «семестри» на домашньому будівництві. Так на державній території студмістечка і зацвіла на вул. Давиденка, 9, мов будячище, розкішна «хатинка» пана Олександра з прихопленими прибудинковою землицею і приміщенням університетської трансформаторної підстанції.

— Там він збирається мурувати гараж, начіпляв замків, — як засвідчив нам слюсар–сантехнік студмістечка Іван Жарко, показуючи незаконне масштабне будівництво, — куди я не звертався, визнають за ним грубі порушення законодавства, але чомусь мій сусіда відповідальності не несе.

Робітник і доцент — як два полюси конфлікту, та на аргументи трудівника органи влади заплющують очі й недобачають. Щоправда, після багаторазових звернень слюсаря–сантехніка до ректора пана Головчука з’явилась нарешті перспектива наведення ладу. У вересні 2010 р. вчена рада «прокотила» Олександра Гринчака 50 голосами «за» і 4 — «проти», висловивши недовіру у керівництві кафедрою. «Ображений» доцент зі скаргами–страшилками перейшов у «викриття» змін і нововведень в університеті. За очевидну його брехню на свій навчальний заклад в одній черкаській газеті довелося редакції за рішенням суду не лише вибачитися, а й сплатити 10 тисяч гривень морального відшкодування.

Проте Гринчакові скарги, як «голуби і голубки», дружно розліталися по київських міністерських, державних, контролюючих і правоохоронних адресах. Мовляв, університет — це «глуха діра аграрної освіти» (а що ж робив майже 25 років у цій «глухій дірі» пан скаржник?); реформування йдуть не за його баченням, господарські процеси у відбудові Уманського НУС шкодять науці.

У згадуваній колективній заяві щодо діяльності пана Олександра оцінка однозначна: «порочні листи на колектив і ректорат до МінАПК, держінспекції навчальних закладів, Черкаської ОДА, прокуратури, нардепа П.І.Цюрка з надуманими, абсурдними фактами розраховані на негайну реакцію, наприклад, що на дослідному полі створено автостоянку...»

Хоч і примітивний розрахунок скаржника–доцента, але таки спрацював. Ні, він не повернув університету надане йому свого часу службове житло. Не повернув інше прихоплене майно, не вибачився за наклепницькі повідомлення. Комісії за комісією таки з’являлися і, певно, втомившись курсувати між гамірним Києвом і тихою Уманню... дійшли несподіваного для вишу висновку.

Київськi чаклуни

Ось тут і нагадали про себе кулуарні апаратні ігрища. Хто ж тут опинився в авторитетах? Невже згадуваний уманський нардеп, вітамінний бізнесмен, Петро Цюрко, який у 1991 році закінчив факультет плодоовочівництва за спеціальністю технолог із переробки та зберігання плодів і овочів і до котрого апелював Гринчак? А чи не директор департаменту землеробства і, як писала київська преса, водночас іще й штатний викладач Дніпропетровського агроуніверситету Олександр Демидов, як куратор садівничої галузі? Чи пані Ірина Синявська, шкільний історик за фахом і впливова знайома нинішнього міністра ще по житомирських владних коридорах, а тепер поважний спеціаліст із «проштовхування» науково–освітнього забезпечення агропромислового виробництва в практику на посаді директора цього департаменту. Чи всі разом «допомогли» міністру Присяжнюку виписати рецептуру на зняття ректора?

Так в університеті й з’явився торік теплого весняного ранку «ревізор із необмеженими повноваженнями» Володимир Ганганов. Тоді він ще числився директором міністерського департаменту. Завдання мав конкретне: змусити ректора написати заяву про звільнення за власним бажанням — інакше, мовляв, буде за статтею. Прийом, на жаль, стандартний. Андрій Федорович відкинув провокаційну пропозицію. Тоді місія прибульця розширилася: «назгрібати» на Головчука побільше різних «порушень». Ну, наприклад, що 177 приватних гаражів працівників університету не обліковані на балансі. А те, що побудовані ще при ректорі Геркіялу, то це опинилося поза увагою.

І Володимир Микола­йович «згарбузував» секретну службову записку для міністра, де не було ні дати, ні конкретних доведених фактів порушень, тому й не ознайомили з нею ні ректора, ні вченої ради університету. Словом, архідоручення виконав, а далі... справа апаратної техніки. Попри перебування Андрія Федоровича в лікарні на операційному столі міської хірургії, з’явився наказ № 79–п від 19 квітня 2012 р. про розірвання контракту від 08.01.2009 р. №4356 за одноразове грубе порушення керівником законодавства і невиконання обов’язків. Що малося на увазі за «порушення» і «невиконання» — в наказі не названо, навіть суд пізніше не з’ясує. Після кадрового «подвигу» Ганганова його не стало в міністерстві, а Головчука — в університеті. Як мовили русичі — «одним махом двоїх убивахом».

Тут постають елементарні, як для міністерських керівників, запитання. Чому службова записка Ганганова мала гриф утаємниченості? Чому ніхто в Мін­АПК перед звільненням академіка, доктора наук Андрія Головчука з посади не поспілкувався з ректором, відомим у аграрній галузі України фахівцем? «Викинули», вибачте, як непотріб, забувши, що ще вчора гучно аплодували його успіхам, пишалися здобутками університету, нагороджували медалями, вручали дипломи й почесні грамоти... Сталінське гасло «кадри вирішують усе» в аграрній галузі під керівництвом міністра Миколи Присяжнюка, фахового інженера цивільного і промислового виробництва, схоже, таки вирішують усе і в будь–який спосіб. Навіть брутальний. Головне, що «свої кадри» перевірені особистою відданістю.

P.S. І ще про кадри. В Уманському університеті новопризначений помічник новопризначеного ректора й співредактор газети «Університетські вісті» Жанна Лозинська при нашій зустрічі, за її словами, почувалася хворою. Проте моє перебування визнала незаконним, тому ні з ректором, ні з кимось відповідальним із керівництва офіційно зустрітись не вдалося, щоб зрозуміти, що ж сталося в університеті. Як за командою «сарафанного» радіо — пан Гринчак нібито відбув у від’їзд у робочий час. Здивувала панічна обстановка страху, що прописалася тут із приходом уже нового ректора пані Олени Непочатенко, доньки колишнього ректора Олександра Геркіяла. У списку вченої ради університету, затвердженому пані Оленою Непочатенко, серед достойних персон числиться і Олександр Гринчак, нині завідувач кафедри економічної кібернетики та інформаційних систем, а також її рідна сестричка — Юлія Нестерчук, декан факультету економіки й підприємництва.

Ірина Синявська, щойно повернувшись із Умані зі свята «Софійські зорі», також відмовилась зустрітися з журналістом, щоб проаналізувати ситуацію в Уманському НУСі, лише сказавши в телефонній розмові, що тепер в університеті спокійна робоча обстановка і її науково–освітній департамент задоволений цим. І з учительською відвертістю додала, що Головчук ніколи не повернеться в університет. Тобто свої кадри таки вирішують. До появи нового очільника в міністерських коридорах.

А чи не настав час галузеві навчальні заклади повернути й підпорядкувати єдиному Міністерству освіти та науки?