Роман Пятковка з премією Sony Word.
— Пане Романе, кажуть перемогти фотохудожнику на конкурсі Sony World Photograhy Awards, усе одно, що кіномитцю отримати «Оскар». Аби наважитись на участь у заході такого рівня, вочевидь потрібен якийсь особливий творчий поштовх або мотивація?
— Так, це справді одна з найвпливовіших і найбільш авторитетних організацій у фотомистецтві, яку часто порівнюють з американським «Оскаром». У їхніх структурах дуже багато спільного, до обох надзвичайно складно потрапити. Вони мають власні академії, куди зараховують лише за особливі заслуги перед світовим мистецтвом. Академіками «Sony...» (вона існує вже 20 років) пощастило стати лише двом вихідцям iз колишнього СРСР — моєму учителю (я цим фактом дуже пишаюся), харків’янину Борису Михайлову і директору Московського артмузею «Мультимедія» Ользі Свірловій.
Утiм конкурс, що проводить ця організація, — абсолютно відкритий і доступний. У ньому може взяти участь і студент, і професіонал завдяки добре підібраним номінаціям. Особисто я подав роботи на чотири з них, але виграв лише в одній. Підштовхнули мене до цього кроку імениті колеги та галеристи. Тому, коли мені зателефонували з Лондона і розкішною англійською повідомили про перемогу, я навіть спершу подумав, що це розіграш усе тих же друзів. Потім з’ясувалося, що все — чистісінька правда.
Хоча повинен зізнатися, участь у заходах такого рівня — нелегкий процес. Підготовка тривала два місяці поспіль. Там усе продумано до дрібниць. У мене навіть був власний іміджмейкер, який скрупульозно обговорював зі мною дрес–код. Я, наприклад, на свій превеликий сором, тільки тоді дізнався, що для виходу на червону доріжку (даруйте за подробиці) потрібно мати відповідної довжини шкарпетки і чітко визначеної ширини краватку. На якомусь етапі підготовки я навіть був невдоволений, що погодився пройти це все. Проте один данець приїхав і виступив у фраку та шортах. І нічого страшного — його пустили.
— Перемогу вам принесла серія робіт під назвою «Радянське фото». Утiм членів журі, очевидно, вразила не стільки чудернацька для них тематика у стилі ретро, скільки ваша техніка створення світлин. На стару картинку ви наклали нову — і з’явилося фото, де минуле поєдналося з тим, що не може застаріти. Скажімо, крізь портрет відомого космонавта у вас проглядається оголена жіноча натура. Поєднання непоєднуваного — це ваше ноу–хау?
— Згаданий вами прийом винайшов Борис Андрійович Михайлов у Харкові в 60–ті роки. Він першим почав складати два позитиви, назвавши свою техніку «бутерброд». Я повністю повторив цю бутербродну систему, взявши за основу відскановані сторінки журналу «Радянське фото». Тобто по–новому спрацювало добре забуте старе.
Узагалі–то я давно цікавлюся історичними матеріалами, намагаючись візуально висвітлити взаємовідносини якихось культурологічних, культурних, історичних аспектів. У цьому журналі були хороші картинки, але пропагандистські і вкрай цензуровані. У ті часи оголене тіло було табулізоване. Ми не могли на нього ні дивитися, ні показувати і тим більше фотографувати. Але ми фотографували на свій страх та ризик, не вважаючи при цьому себе дисидентами. Правда, двері «Радянського фото» для нас, звичайно ж, були зачиненими.
— Тобто «бутербродною» серією для лондонського конкурсу ви реалізували дві свої давні мрії: і з колись недоступним журналом попрацювали, і таки розбавили своєю голою правдою пуританську парадність соціалістичного реалізму?
— Звичайно ж, мені хотілося потрапити до «Радянського фото», але шанси мої були невеликими. Тому я сьогодні взяв і нахабно помістив себе на його сторінки. Не без самоіронії та певної долі глумління звичайно, хоча й з метою поєднання офіційної фотографії з андеграундною. У цьому є щось і від вірності самому собі, бо я починав із «бутерброда» і далі працюю у тих контекстах, iз тими методологіями і в тому соціальному середовищі, де жив і живу.
— Оголену натуру як тоді, так і тепер можна назвати вашою фірмовою фішкою. Цікаво, а де в суворi радянські часи ви знаходили натурниць для своїх фотосесій, адже вам позували не лише розкуті красуні, а й дорослі жінки iз зовсiм не еталонними фігурами у компанії зі своїми не менш звичайними чоловіками? Як вам вдавалося вмовити їх на такий відвертий подвиг?
— Це справді цікава історія. Скажімо, одну з таких серій я знімав у звичайній харківській «комуналці», яка, до речі, й зараз комунальна. Уявляєте, там на кухні понині стоїть якась абсолютно божевільна газова пічка з бронзовими краниками. Де ви зараз таку ще знайдете?! Саме туди я й покликав господаря однієї з кімнат для зйомок. І ось тієї миті, коли перед моєю камерою цей волосатий мужчина ню ніжно обіймав свою подругу, на кухню зайшла сусідка. За моїми оцінювальними даними, жіночці було років п’ятдесят. Вона подивилася на нас і запитує суворо: «Ви що тут, «порнуху» знімаєте? Зараз міліцію викличу». Потім трохи подумала і додала: «А у вас що, є трава?». «Ні, кажу, трави немає, але є коньяк». «Коньяк? — перепитала вона з цікавістю і несподівано додала. — Так, може, і я роздягнуся?».
Звичайно ж, треба було її роздягти і сфотографувати! Уявляєте, який був би кадр! Але я розгубився, я не наважився. І подібних випадків було немало. Мені чомусь завжди бракує журналістської сміливості. Я чомусь, на превеликий жаль, часто виявляюся не готовим до таких імпровізацій. Але, як бачите, бувають і винятки.
— Романе, остання ваша виставка у Харкові відбулася рівно 20 років тому. У Будинку художника вам виділили під роботи одразу два поверхи, завдяки чому цей захід запам’ятався не лише оригінальними фотокартинами, а й певною масштабністю, розмахом. Потім про вас узагалі не було нічого чути, і ось раптом дві новини: Пятковка переміг на престижному конкурсі і встиг організувати в Європі та Америці близько 80 персональних виставок. Що стоїть за цією перервою у два десятиліття?
— Та виставка справді була дуже серйозною. Я нею й досі пишаюся. Але потім у мене з’явилося багато роботи за кордоном. В Європі я викладав, читав лекції, фотографував, виставлявся. Пізніше приїхав до Харкова, але тоді, з різних причин, у моїй творчості стався переломний момент. Довелося покинути арт i піти у комерційну фотографію. Там, до речі, дуже добре себе почував, організувавши у Палаці будівельників першу в Україні професійну фотостудію. Це був колишній кінозал, площею в 280 квадратних метрів. Уявляєте розмах?! Я за короткий час став успішним комерційним фотографом. Коли до Харкова приїздив Борис Михайлов, то увесь час казав: «Як же тобі не соромно, ти так творив!» «Борисе, — відповідав йому я, — у мене всередині немає такого морального стану, щоб я почав працювати». Звичайно ж, усю цю глазур я не міг виставляти. Мені за неї й досі соромно. Але потім настав час, коли мені запропонували зробити ретроспективу в Європі. Одна виставка, інша — і все знову повернулося!
— Ви говорите, що соромитеся своїх комерційних робіт. А чи є серед концептуальних такі, за які доводилося червоніти? У своїй творчості ви нерідко ходите просто на межі дозволеного.
— Я усвідомлюю, що дратую багатьох. Мабуть, у мене досить незвичні, брутальні картинки, а люди звикли до кліше. У людей, які усе життя дивляться глянцеві журнали, голлівудські фільми та відвідують форуми фотолюбителів, псується смак. І ось вони вже обурюються, як цей ідіот Пятковка взагалі може отримувати визнання зі своїми покидьками? Але у мене справді є роботи, за які мені відверто соромно навіть зараз, через багато років... Якось у 1998–му я зробив величезну помилку і створив еротичні картинки, де використав релігійну тематику. То був абсолютно усвідомлений крок. Просто тоді мені здавалося, що це «прокотить». Але ні. За цю помилку довелося заплатити сповна, бо потім у моєму житті сталося кілька людських трагедій. Я зализував рани кілька років поспіль. Через це, власне, й пішов надовго з арт–ринку і лише тепер повернувся. Це і є почуття відповідальності перед собою — не нашкодь у мистецтві.
— Як вам вдається у творчості тримати високу планку?
— Я щоранку дві години поспіль за чашкою кави переглядаю усі галерейні журнали, що видаються російською, англійською і французькою мовами. Відслідковую методичну, мистецтвознавчу літературу, фотографії і взагалі все, що з’являється нового у світі. Для того, щоб оцінювати, розуміти й усвідомлювати оригінальні речі, потрібні знання. Ми створюємо в мистецтві певну семантику, певну знакову систему, намагаючись щиро висловитися. Адже сьогоднішнє мистецтво — це не слова, а висловлювання.
Іде другий десяток літ, як немає з нами дорогої для мене людини — Євдокименко Ірини Пилипівни, матері моєї дружини, а по-простому — тещі (або, як прийнято в англійців, mother-in-law, «мами за законом»). Народилася вона у 1910 році. >>
30-річний черкащанин Олексій Ганшин ніколи не мав автомобіля і навіть не хоче його купувати. Бо в нього є веломобіль. Олексій не просто любить на ньому подорожувати, він власноруч будує ще й лежачі велосипеди. У планах народного умільця — власна велосипедна фірма на зразок тих, що працюють у Європі. >>
Сьогодні — 9 днів, як пішов із життя Ігор Калашник, політик, громадський діяч Черкащини, доктор економічних наук, заслужений будівельник України, лауреат загальноукраїнського рейтингу професійних досягнень «Лідер України», депутат Черкаської міської ради кількох скликань і багаторічний друг нашої газети. Йому було лише 55 років. Раптова і трагічна смерть шокувала всіх, хто знав Ігоря Миколайовича. >>
Ще жоден художник тему сучасної українсько-російської війни досі не втілював настільки масштабно, як 53-річний художник iз Дніпропетровська Сергій Чайка. Його нова картина вражає грандіозністю, насиченістю образів українських героїв, серед яких у центрі постає Надія Савченко. >>
Звістка про те, що Василю Пилці з Кривого Рогу замовили портрет короля Кувейту, нещодавно була розповсюджена багатьма ЗМІ як неабияка сенсація. Особливої ж пікантності додавало те, що українському майстру гравюри на склі за таку роботу ніби мають заплатити гонорар у сумі річного бюджету України. >>
Більше 30 років поспіль українська народна пісня допомагає черкаській родині Карпенків на їхньому життєвому шляху. Саме пісню та музику Ніна Петрівна i Володимир Михайлович називають тим джерелом натхнення, яке підтримує, дає сили і дарує настрій. І тоді як добре на душі, і тоді як важко. >>
