Провіщення сміхом

Зазвичай прізвище С.Бон­даренка не входить до переліків–штампів, що кочують критичними рефлексіями. Пояснення просте: раніше писав російською і лише останні п’ять–сім років — винятково українською. Феномен «відкриття мови», коли літератор раптом ви(с)ловлює перли незвичної досі для себе мови, створюючи несподіваний дивосвіт, — відомий ще від Гоголя та Марка Вовчка. У післяслові до однієї з останніх Бондаренкових збірок такий незаперечний авторитет Слова, як Василь Герасим’юк, каже саме про це проникнення автора у невидимі для щоденного мовця лексичні та синтаксичні поклади. Українська поезія С.Бондаренка за короткий час устигла зібрати кілька престижних літпремій (до яких можна зарахувати і супровідні коментарі до виданих книжок того ж В.Герасим’юка та М.Жулинського, які навряд чи взялися б писати про щось прохідне–проминуще; як і видатний художник Сергій Якутович, котрий проілюстрував три Бондаренкові збірки).

Остання з набутих поезією С.Бондаренка відзнак — Премія імені Корнія Чуковського (2013). Це багато що пояснює. По–перше, починав Станіслав саме з дитячої поезії (його твори можна відшукати, зокрема, і в добре відомій збірці «Мої улюблені вірші» видавництва «А–БА–БА–ГА–ЛА–МА–ГА»). По–друге, він є великим прихильником Даніїла Хармса і перекладачем його українською. А Хармс, як відомо, є одним з «оберіутів» (російське поетичне угруповання 1930–х років) — репрезентантів саме сміхової культури в поезії. Звідси і в’юниться поетичний гумор Станіслава Бондаренка. Як там у іншого «оберіута» Ніколая Олєйнікова: «Страшно жить на этом свете, / В нем отсутствует уют, — / Ветер воет на рассвете, — / Волки зайчика грызут». Отака рефлексія — нібито безпосередньо–дитяче сприйняття історично–трагічних подій (Н.Олєйніков писав це у розпал НКВДистських репресій) — характерна риса й поезії С.Бондаренка.

У нашого рецензованого поета немає «датських» віршів — римованих відгуків на конкретну злобу дня. Хіба що мимовільна реакція киянина на нищення Києва: «Мали ж Андріївський один на людство / й зігнули гусеницями в курську дугу». Але, як у кожній справжній поезії, тут можна відшукати — «між капрічос білбордів» — безліч алюзій на день нинішній. Наприклад, про те, що «знов за вікнами есесериться». Або про жовто–провокативні російськомовні газети: «Преса — серп / і / Молот з... толом». Чи про загальний сьогоднішній стан влади: «У маразму — ум за раму!».

Останні дві цитати — паліндроми: рядки, що їх можна читати з обох боків. Бондаренкові як неофітові поетичної української мови такий спосіб оприявлення прихованих сенсів — наймиліший. У книжці «Кирилиця київських вулиць» (К.: Ярославів Вал, 2011) один із розділів зветься винятково конкретно: ПАЛІНДРоскоші. Порозкошуйте й ви: «А ті літа, / а ті літа / вибули... Вилюбив. / Ви були — ви. Любив...», «Я свято: от я вся... / От я вся — я свято!» (остання цитата стала пізніше назвою першого прозового твору С.Бондаренка, поцінованого «Коронацією слова»).

В останній книжці «Пікнік із мільярдером, або Травми трав» (К.: Ярославів Вал, 2013), яку автор означив як кліп–поему, він виходить за межі поодиноко–ситуативних рефлексій і пробує окреслити одвічно контраверсійні взаємини поета й мецената, дискутовані в поезії ще з античних часів. Нинішні українські меценати походять з формули «Товарець–гроші–товар, а вже з нього money». Але вони є різні. Одні за допомогу у виданні книжки вимагають іміджевих послуг: «Мільярдери лавреатам / роздавали лаври ада, / тАртару, аїду й пекла. / Лавреати, як там — спека?». До інших олігархів, байдужо–зневірених, Бондаренко пробує достукатись, нагадуючи, що на майбутньому надгробку фігуруватиме лише тире між датами народження–відходу: «Чи кортить вам до кінця тире (чи життя) / підгострить, як олівці, почуття?». Та попри всі поетові намагання, пікнік з олігархами закінчується сумно: «Сутінки — як поглинання суті?». Й ми повертаємося до попередньої його книжки, де «Гамлет вивча вогнегасник».

«Взяв я книжку: — А чи та ти, / Щоб тебе усім читати?» — питав хлопчик–персонаж із попередньої збірки. Так, це саме та книжка, яку варто читати без сумувань за змарнованим часом. Чимало афоризмів С.Бондаренка уже увійшли в побутовий дискурс, як–от: «Чиясь задумлива Тетянка / (таке мале, а вже киянка)». Є пожива для архіво–літературо­знавців, адже поруч із перерахуванням слів у книжках класиків, є таке: «І власних слів є приблизно сорок». Принадить ця поезія й поціновувачів літературного хуліганства: «На морі роман: на Лорі — Ролан, / на Тані — Натан, / на Вові — Вован... / а на Віті — ванна / і — ті!..». Та на цей паліндром є й інший, для політично мислячих: «Я і реп мій — імперія: / Я і мер — премія! / Я і сім’я — місія. / Я і Сем — месія. / (Я и ты, бос, — события!) / Я и сор — Россия?..»

Та коли сьогодні, під час Євромайдану, перечитуєш С.Бондаренка, мимоволі виокремлюєш навіть з його найвеселіших паліндромів оте іманентно–тривожне для поезії: «Он шо: тошно!». І бачиш — у раніше сказаному — провіщення нинішнього розкладу: з одного боку «Чо, худобо, в свободу хоч?», з іншого — «Оно воно!.. оно воно. / О... на–ка–ка–но!». Хай пробачать мені літературні пуристи, але це, здається, сподобалося б Тарасові Григоровичу.

Отакий симпатичний­ претендент на нинішню Шевченківську премію — Станіслав Бондаренко.