Біг із бар’єрами

Учора весь світ відзначав Міжнародний день інвалідів — дату, коли держава традиційно згадує про свої обов’язки перед людьми з особливими потребами. Найчастіше їм до цього «свята» від адміністрації передають якісь символічні подарунки, запрошують на «звані вечері», організовують зустрічі з владою, яка обіцяє їм чергове покращення життя. Самі ж люди з інвалідністю кажуть, що їм насправді від держави потрібно зовсім інше — можливість почуватися повноправними членами суспільства.

«Інвалідність — не хвороба, а відмінність людини»

В Україні у ставленні до людей з інвалідністю продовжує працювати медична або реабілітаційна модель, стверджує головний спеціаліст Національної асамблеї інвалідів України Володимир Азін. Мовляв, якщо в тебе інвалідність, то ти хворий, і держава зобов’язана надати тобі пенсію, забезпечити лікуванням та путівками в санаторій, а все інше її не обходить. «Насправді, інвалідність — це не хвороба, а відмінність людини, як колір шкіри чи коли людина наро­джується шульгою. І права всіх людей мають бути врахованими», — переконаний він. І на часі зміна медичної моделі на соціальну, як це прийнято нині в усьому цивілізованому світі — коли людина з інвалідністю визнається повноправним членом суспільства, і їй створюють усі умови, щоб максимально компенсувати незручності, спричинені станом здоров’я. Саме цій темі було присвячено засідання прес–клубу, яке нещодавно відбулося у представництві ООН в Україні.

Зміна ставлення до людей з інвалідністю — проблема не лише етична, а й економічна. Сьогодні 10–12% населення України має ту чи іншу групу інвалідності. Якщо до цього додати людей із тимчасовими порушеннями здоров’я, мам із дитячими візочками, вагітних і стареньких, яким важко пересуватися, — усіх тих, кого відносять до категорії маломобільних груп населення, — цифра вийде вражаюча. «Нині чверть родин в Україні так чи інакше стикається з проблемою інвалідності. Якщо забезпечувати лише матеріальні проблеми цих людей — ніякий бюджет не витримає. Набагато ефективніше — створити умови для того, щоб ці люди самі себе забезпечували і могли реалізувати свій потенціал. Інвалідом людина стає тоді, коли виникають бар’єри. Кожен це може відчути на собі, наприклад, коли потрапляєш за кордон і не знаєш чужої мови. А зникають бар’єри — зникає і відчуття неповносправності», — переконаний Володимир Азін.

Одним із засобів подолання умовних бар’єрів пан Володимир вважає запровадження принципів універсального дизайну, розроблених у 1989 році архітектором Роном Мейсом. Він передбачає всебічне застосування широких розсувних дверей, наявність пандусів, ліфтів, яскравих написів, малюнків та дублювання інформації голосом для людей із поганим зором або слухом, а також інших засобів, які дають можливість людям з інвалідністю самостійно орієнтуватися у просторі. Врахування усіх цих моментів ще на стадії проекту здорожчує вартість робіт на 1–4%, у той час, як удосконалення уже зведеного об’єкта — на 30–100%. Економічний же ефект від такого пристосування великий — людина з обмеженими можливостями перестає почуватися ізольованою від суспільства, отримує можливість бути корисною нарівні з іншими.

Причому, наполягають в Національній асамблеї інвалідів України, універсальний дизайн передбачає не лише створення умов для окремих категорій людей, а й зручність для всіх. Але тут на заваді стають ментальні бар’єри. «Дуже важко буває переконати наших чиновників чи конструкторів, що чіпляння до потяга окремого вагона для людей з інвалідністю створює психологічний дискомфорт — потрібно, щоб у кожному вагоні були передбачені місця для них. Обладнання одного широкого проходу через турнікети дискримінує людину на візку — чому б не зробити всі проходи широкими? Хіба це важко? Тут проблема лише у зміні свідомості. Жаліти людину на візку набагато легше. Важче — зрозуміти її. Але це єдиний шлях до подолання головного бар’єру, який нині існує між суспільством і людьми з особливими потребами», — наполягає Володимир Азін.

«500 метрів приниження»

Можливо, саме зміни підходів до розуміння проблеми інвалідності допоможуть нашим чиновникам швидше зняти ці бар’єри між суспільством і людьми з особливими потребами. Поки що ж, як показує практика, життя людей з інвалідністю продовжує нагадувати щоденний біг із бар’єрами.

Влітку цього року, через рік після «Євро–2012», коли чиновники обіцяли створити комфортні умови для іноземних уболівальників з інвалідністю, ми провели невеличкий соціальний експеримент. Разом із Миколою Подрезаном, засновником «ІП–фонду» та ініціатором акції «Планета Земля — погляд з інвалідного візка», ми здійснили символічну прогулянку самісіньким центром Києва — Хрещатиком, майданом Незалежності і прилеглими вулицями. Висновки невтішні — навіть у центрі столиці дороги і тротуари більше пристосовані для потреб автомобілів, а не людей на візках.

Потрапити самостійно на інший бік вулиці людині на візку практично не можливо — скрізь «зебри» від тротуару відгороджені високими бордюрами. Єдині зручні з’їзди — у місцях, де автомобілі заїжджають у двори, але й тут часто бувають бордюри — вже на тротуар. Такі ж бар’єри–сходинки існують біля більшості кав’ярень, магазинів і навіть аптек. Так само недоступними виявилися банкомати, театральні каси, різноманітні кіоски, пристосовані лише для потреб людей середнього зросту. А головне — в центрі столиці ми не знайшли практично жодного вказівника, який інформував би людину з особливими потребами про якість пристосування.

Єдині телефони–автомати, закріплені так, щоб із візка зручно було потелефонувати, ми побачили на протилежному боці біля Головпошти. Однак дістатися туди важко, хоча нам на очі потрапляє табличка із зображенням людини на візку, яка інформує про наявність спеціального ліфта–платформи. І справді, така платформа у зібраному стані видніється внизу. Але будь–які спроби викликати людину, яка має допомогти візочнику заїхати на платформу, виявляються марними — переговорна коробка разом із кнопкою виклику густо зафарбована сірою фарбою. У двірників, які працюють поряд, дізнаємося, що вони ніколи не бачили, щоб ці ліфти працювали.

«Вам допомогти?» — біля нас зупиняється хлопчина років 20–ти. Молода жіночка кидається вниз, де є така ж кнопка виклику, і довго тисне на неї, чекаючи реакції. У наш бік починають дивитися інші перехожі, готові прийти на допомогу. «Але чому я маю турбувати сторонніх людей, якщо я можу зробити це сам — лише надайте мені таку можливість? У цивілізованому світі це давно стало нормою життя. А в нас люди не розуміють, наскільки це принизливо для дорослого чоловіка — просити про допомогу. А про цю нашу поїздку так і напишіть — 500 метрів приниження», — говорить пан Микола.

На майдані Незалежності він звертає увагу на ще один цікавий об’єкт — супермаркет «Billа», який нещодавно відкрився у торговельному центрі «Глобус». Щоб потрапити всередину з площі, потрібно подолати цілий каскад зі східців, що і для здорової людини — справа непроста. «Подивіться, як наша влада розбещує цивілізованих закордонних бізнесменів, — каже Подрезан. — У Відні чи іншому європейському місті «Billа» ніколи не отримала б дозволу на відкриття будь–якого об’єкта, якби не було створено всіх умов для безбар’єрності. А у нас — будь ласка».

«Інвалідом мене робить суспільство»

Микола Подрезан побував у 43 країнах світу, з них у 33 — на інвалідному візку. Він доскіпливо вивчає досвід цивілізованих країн у ставленні до людей з особливими потребами. Він так само переконаний, що змін можна очікувати тоді, коли в суспільстві зміниться ставлення до людей з інвалідністю. І не лише чиновників, а й кожного з нас.

Як приклад, наводить випадок, який стався торік в Америці. Коли вони з дружиною Наталкою під’їхали до автобусної зупинки, водій особисто встановив розкладний пандус і допоміг їм розміститися в салоні, склавши кілька сидінь, і лише після цього запросив сідати інших пасажирів. По дорозі була зупинка, де на автобус чекав гурт студентів. Але вільних місць не виявилося — шість сидінь було складено, щоб розмістити інвалідний візок. І тоді Микола Володимирович запропонував скласти свій візок, а самому сісти на місце пасажира. «Мене довго розпитували, чи справді таке можливо, чи буде мені зручно. А студенти, яких ми забрали, потім довго тиснули мені руку і дякували. Для них я був героєм», — розповідає він.

У своїх поїздках Микола Подрезан, інженер–будівельник за першою освітою, не лише знайомиться з пам’ятками культури та життям за кордоном, а й прагне вивчити світовий досвід пристосування простору до потреб людей з обмеженими можливостями. «В усьому цивілізованому світі людина на візку — це нормальне явище, — стверджує пан Микола. — Вона перші роки свого життя проводить на візку, і в старості багато хто, у кого хворі ноги, пересідають на візок і ведуть активне життя. Нещодавно у мерії столиці Норвегії Осло архітектор із безбар’єрності промовила чудові слова: «У сучасному безбар’єрному середовищі те, що життєво необхідно для деяких, повинно бути зручним для всіх!». Там усе зроблено, аби я на візку міг обходитися без сторонньої допомоги. В музеях, театрах, супермаркетах, готелях — скрізь є або пандуси, або спеціальні ліфти. А головне — скрізь є вказівники, які дозволяють орієнтуватися в просторі».

Усі свої розробки — з коментарями та рекомендаціями — Микола Подрезан хоче передати владі з категоричною вимогою перестати знущатися над людьми, єдина відмінність яких у тому, що їм ноги замінили колеса візка. «Мої друзі називають мене мужньою людиною. І не тільки тому, що я не сиджу в чотирьох стінах, а намагаюся щось робити. Але й тому, що кожного разу із закордонних мандрів я повертаюся в Україну, яку безмежно люблю, — каже Подрезан. — А повертатися з кожним разом — усе важче. Бо там я почуваюся повноцінним членом суспільства, а тут, виїжджаючи за двері аеропорту, я знову стаю інвалідом. Роки беруть своє, а сил долати штучні бар’єри від суспільства та влади, не додається».