Дамоклів меч над Бортничами
Але спочатку трішки історії. Про те, що Бортницька станція аерації, перший блок якої був запущений ще у 1964 році, повністю вичерпала свій потенціал і потребує негайної реконструкції, йдеться вже давно. Останні років із десять щовесни Києвом ширяться чутки про можливі масштабні катастрофи у разі підмивання талими водами насипних дамб, а також повідомлення про різноманітні аварії на станції аерації. На щастя, досі їх вдавалося ліквідовувати оперативно, без особливих наслідків для населення. Але з кожним роком загроза екологічної трагедії стає все реальнішою.
Бортницька станція — єдина на сьогодні система очищення стічних вод Києва і декількох міст Київської області. Саме сюди з усіх кінців стікають каналізаційні води, щоб, пройшовши систему фільтрів і сит, повернутися в Дніпро. Технологія очистки передбачає три етапи: відбір побутового сміття, очищення від піску і фільтрація від так званого стічного мулу. Сміття пізніше спалюється на сміттєпереробному заводі, пісок можна використовувати на будівництві, а мул зливається на так звані мулові поля.
Для зберігання мулу на Бортницькій станції аерації існує три поля на 272 га кожне. Однак і цієї площі катастрофічно не вистачає. Нині поля заповнені утричі більше допустимої норми, і щодоби до цього додається щонайменше 12 тисяч кубометрів мулу. Рівень мулу вже піднімається на 2–3 метри над землею, загрожуючи, у випадку руйнування дамби, власною Куренівською трагедією для жителів Бортничів та Щасливого.
Раніше перероблені залишки восени вивозили на поля як органічні добрива, що дозволяло звільняти резервуари. Але 1985 року в мулі були виявлені важкі метали, гельмінти та інші шкідливі сполуки й мікроорганізми, тож його вивозити заборонили. Та й зараз вміст фосфатів у них у 3–4 рази перевищує норму (дається взнаки масове використання пральних порошків, більшість із яких досі містять фосфати). Основна маса відходів скидається на перші два мулові поля, третє тимчасово закрите.
Два місяці тому уряд затвердив план заходів із запобігання аварійним ситуаціям на Бортницькій станції. Цей план передбачає заміну зношених систем та механізмів, які не відповідають технічним характеристикам для їх належної експлуатації. Загальна вартість реконструкції — 7,8 млрд. гривень, із яких 488 млн. гривень передбачено взяти з державного бюджету, 18,7 млн. — з міського бюджету Києва. А решту — майже 7,3 млрд. гривень — виділятимуть під державні гарантії відповідно до Державної програми активізації розвитку економіки на 2013—2014 роки. «Запланована комплексна реконструкція Бортницької станції аерації дасть можливість вирішити усі зазначені питання. Зволікати з початком робіт уже не можна, адже наразі досягти нормативних показників очищення стічних вод на станції вдається лише завдяки високому професіоналізму та багатому досвіду її працівників», — зазначив голова правління «Київводоканалу» під час відкриття громадських слухань.
На тобі, небоже, що мені не гоже?
Одним із пунктів програми реконструкції значиться і будівництво заводу з термоутилізацї осаду. Він передбачає висушування мулових мас із подальшим їх спалюванням. Це дозволить розвантажити мулові поля і зменшити небезпеку прориву дамб. Вихід, здається, непоганий. Тим більше що перший заступник голови Київської міської держадміністрації Анатолій Голубченко на тому ж відкритті громадських слухань запевнив: «Ми глибоко та протягом досить тривалого часу вивчали передовий досвід зведення та модернізації подібних станцій очищення стоків не лише в Європі, а й у всьому світі. І тепер можемо з упевненістю сказати киянам — технічні рішення, які планується впровадити на станції, є найбільш раціональними та екологічно безпечними».
Правда, коли сам починаєш цікавитися європейським досвідом утилізації мулових відходів, виникає багато запитань. Тому що іще на початку 90–х років розвинені країни почали поступово відмовлятися від технологій спалювання мулу. У Франції, наприклад, на середину 90–х спалювалося лише 20% мулів, у Данії — 19%, в Італії — 11%, в Німеччині і Голландії — 10%, в Англії — 7%, а у Швеції спалювання було на той час зовсім заборонене, як екологічно невиправдане. А в 2005 році в країнах ЄС було заборонене і будівництво заводів зі спалювання мулів міської каналізації.
Але технології залишилися, як і комплектуючі для заводів. А якщо у себе вдома вони заборонені, чому б їх не продати в інші, менш технологічні, країни та ще й під маркою «провідних сучасних технологій» та «екологічно чистого виробництва»? Принаймні таке з’являється відчуття, коли бачиш, з якою наполегливістю просувається іноземними експертами в Україні ідея будівництва заводів з термоутилізації відходів.
Та й не лише в Україні. Нещодавно в Росії «зелені» поставили під сумнів екологічність міста Сочі як столиці зимової Олімпіади через плани збудувати тут подібний завод зі спалювання мулових відходів. Вони запропонували набагато дешевший, екологічніший і економічно вигідніший проект — перетворення мулів на органічні добрива з подальшим використанням їх у сільському господарстві.
Гірше, бо... дешевше
Цікаво, що подібні технології існують і в нас. Ще одинадцять років тому Український фінансово–промисловий концерн, який спеціалізується на впровадженні екологічно чистих технологій, почав пропонувати розробки українських учених з утилізації мулів та перетворення їх на органічні добрива. У 2003 році впровадження цієї технології навіть значилося одним із пунктів державної Програми підтримки вітчизняного товаровиробника продукції галузі хімічного виробництва. Уже й почалися розмови про зведення експериментального заводу в Хмельницькому. Однак, як завжди, не вистачило грошей.
Знають про ці розробки і в «Київводоканалі» — свого часу представники Українського фінансово–промислового концерну пропонували свою допомогу для вирішення проблеми Бортницької станції аерації. Навіть інвестора знайшли. Але перемовини так і завершилися нічим — після чотирьох місяців чекання відповіді інвестор пішов шукати більш прогнозоване вкладення своїх коштів.
А потім з’явилася японська пропозиція. «Нам дивно, бо японська технологія термоутилізації коштує близько 80 мільйонів євро. Наша — менш як 2,5 мільйона (якщо комплектувати повністю вітчизняними матеріалами), або близько 3 мільйонів — якщо використовувати частково імпортне обладнання», — розводять руками представники концерну.
Найгірше в усій цій ситуації, що за японською технологією, яку пропагує «Київводоканал», більше 68% мулів піде просто на вітер, у той час як вони могли б стати тоннами високоякісних добрив, які й структуру ґрунтів покращили б, і сприяли підвищенню врожайності (а органічні добрива у часи тотального скорочення поголів’я худоби — на вагу золота). Чому це не так — питання лишається відкритим...
Цікаво, що в Москві у 2010 році влада теж проводила відкритий конкурс, щоб знайти інвестора для будівництва заводу з утилізації осадів стічних вод на території найбільших у Європі Люберецьких очисних споруд «Мосводоканалу» в районі Некрасівка саме за цією технологією. Завод потужністю 105 тисяч тонн на рік мав забезпечити висушування і спалювання мулів стічних вод та утилізувати шлакові відходи. Вартість проекту становила 266 млн. євро. Однак місяць тому після численних протестів екологів Москва відмовилася від цього проекту.
