«Матері не могли нагодувати дітей, от і втрачали розум»

Відібране право на щастя

«Я народився в містечку Лохвиця на Полтавщині і виріс на вулиці, де стоїть пам’ятник Григорію Сковороді, — розповідає «УМ» Микола Петренко, очевидець Голодомору. — І саме Сковорода вплинув на мою творчість. Так, за його вченням, людина народжена для щастя. А щастя — це насолода, яка є задоволенням фізичних та духовних потреб. І перше з тілесних потреб — хліб. У мене було відібрано право на щастя, як і в усіх мені подібних».

Місцевий колгосп називався «Перелом», як символ того, що життя «переламується». У містечку ж повним ходом iшла колективізація. Весь реманент забирали до колгоспу: віялки, сіялки, плуги, борони — все згодиться у спільній праці зi збору хліба для Москви. А те, що в колгоспі не було потрібно, просто розбивали. Особливо ремісничі верстати: гончарні й ткацькі. Робили це для того, щоб люди «краще в колгоспі працювали і не відволікалися на домашні клопоти». Тож навіть сорочки нової не знайти було. Обіцяли, що колгоспників усім забезпечать, що фабрики для того працюють і одягу та взуття буде в надлишку. Але коли хлібозаготівлю колгоспники не виконали, то не те що чобіт не отримали, навіть у магазинах купити було нічого. Так селяни і залишилися в латаному–перелатаному дранті, а блага від совітів не дочекались.

Хрести знищували не тільки на церквах, а й кладовищах

«Ми йшли в перший клас восени 1932 року, — продовжує пан Микола. — Заняття проходили в будинку священика. Його самого вивезли на Соловки. А вся хлібоздача і колективізація, яка тоді саме закінчувалася, проводилася разом з духовним пресом».

У Лохвиці створили окремі атеїстичні бригади, які ходили від хати до хати і розбивали ікони. Та мало того, що самі образи нищили, то ще й господарів змушували по друзках топтатися під страхом заслання до Сибіру.

«Я пригадую, як мати сховала ікони, — продовжує пан Микола. — Образ Божої Матері здерли зі стіни і розбили, але там тільки ризи «постраждали», а потім, коли трохи «стихло» і можна було дома вже дві ікони тримати, її повернули на своє місце».

А те, як iз церкви знімали дзвона та валили хреста, малий Миколка запам’ятав добре, адже церква неподалік школи, колишнього попівського помешкання, стояла. Ось як автор описує ті події у своїй книжці: «Саме була велика перерва, коли до церкви прийшов Павло Лозовий зі своєю комсомольською бригадою. З ними ще кілька невідомих, начальство міське. І тут до нас, дітей, наче вітром війнуло — новина: будуть хрести валити, будуть дзвони скидати!.. То чи ж можна хлопчакам таке пропустити?.. Аж роти пороззявляли, дивлячись, як Архип Щербатий прив’язав мотузку собі до пояса, першим видряпуючись на дзвіницю. Ось і Ярема до нього спромігся добратися, вони весело замахали руками до товаришів, заспівали голосно: «Долой, долой, монахов! Долой, долой, попов!»

Так із 90 церков у всьому районі залишилось тільки дві. Але навіть цього совітам було мало, дали наказ зрубати ще й хрести на цвинтарі. У хлопчачих спогадах залишились пеньки від 107 дубових хрестів, зрубаних завзятими комсомольцями. Під час Голодомору і опісля влада забороняла ставити хрести на цвинтарях, тому, на думку очевидця, сьогодні практично неможливо знайти поховань «голодних» жертв. Якби в ті часи хтось осмілився поставити хрест, каже пан Микола, то під ним би й лежав.

«Шматочком скла ми видряпували з «Букваря» гачечок з літери Ґ»

Коли в більшості хат уже не залишилося нічого їстівного, у школі для дітей почали готувати сякі–такі обіди. Багато дітей ходили до школи саме заради черпачка тієї рідесенької юшки. А на уроках у голови знесилених і голодних дітей втовкмачували абсурдну політику радянської держави.

«У школі проводилася політика «закінчення українізації», — розповідає Микола Петренко. — Це для мене, першокласника, було дуже дивно. Навесні 33–го заходить до класу наша вчителька, Тамара Миколаївна, а в руках у неї вузлик зі шматочками битого скла. Роздала кожному по шматочку, і ми видряпували з «Букваря» гачечок iз літери Ґ. Це саме тоді літеру «скасували».

Вижили, бо батько був робітником

«У нашій сім’ї від голоду загинули дід і баба, — розповідає Микола Петренко. — Вже як була сильна скрута, то вони самі себе обмежували у харчах, щоб внукам було що їсти. Але нашу сім’ю врятувало те, що батько кілька років працював на будівництві Дніпрогесу, а коли повернувся, то був робітником районної електростанції. Він мав карточку на пайок. Щодня отримували по 150 чи 200 грамів хліба. Крім того, в нас була корова. Знову ж таки завдяки батьку, який був iз технічної інтелігенції і до колгоспу його не залучали, під час колективізації корову в нас не забрали. Звичайно, в нас забирали молоко, але натомість давали трохи молока після перегонки, знежиреного. Тим і перебивалися».

Родину Петренків і ще дві родини з найближчих вулиць у містечку називали «індусами» (індивідуальні господарі). Але, на відміну від Петренків, сусіди до робітничого класу не належали, а затялися і не пішли до колгоспу. Їм кілька разів ставили нові плани хлібоздачі, які виконати було неможливо. Зрештою пізньої осені 1932–го сусідів вивезли до Сибіру.

Передчуваючи непрості го­лод­ні часи, якось мати зібрала всіх чотирьох дітей і повела до діброви шукати бодай щось їстівне. «Там був кущ калини, який ми повністю пообламували, — пригадує співрозмовник. — Знайшли три дикі груші й визбирали всі грушки. Вони вже висохли і їсти плоди було майже неможливо, але мати варила їх із буряками чи ще чимось. А ще назбирали в лісі жолудів... Отака була підмога».

Навесні 33–го року хлопчаки кинулися на берег Сули, де ріс молодий очерет. Коли зацвіла акація, вона теж поповнила голод­ний раціон виснажених людей. А вночі все одно в дитячі сни приходив хліб — отой бажаний окрайчик, на честь якого пан Микола й назвав свою книжку спогадів.

Голодне божевілля

Навесні 1933 року кількість загиблих від голоду українців уже вимірювалася десятками тисяч жертв. Якою є їх точна цифра — дослідники ще й досі сперечаються. Проте якої б остаточної думки вони не дійшли, вона все одно не відповідатиме дійсності. Наприклад, там не буде враховано, скільки людей збожеволіли від голоду. «У ті часи були випадки людоїдства, — каже Микола Петренко. — Траплялись і організовані банди, які навмисне полювали на людей. Але коли я чую про випадки дітовбивства рідними матерями власних дітей... Я багато над тим думав і вважаю, що вони пов’язані з материнським божевіллям. Матері не могли нагодувати дітей, бачили страждання своїх малюків, от і втрачали розум. Випадків божевілля тільки на нашій вулиці було два, а коли я почав дізнаватися про це більше, то виявилося, що таке було майже в кожному селі».

Як голодом зламали традиції

«До Голодомору я бачив, як ходили запрошувати на весілля, — пригадує чоловік. — Така гарна українська традиція. А вже після Голодомору такого не було. Як не було й інших традицій чи навіть співів. Якщо до великого Голоду якась жінка раптом не дала б старцеві кусника хліба, то на неї пальцями показували б, а вже після пережитого, коли якійсь дитині давали до школи шматочок хлібця, то суворо наказували з’їсти самому і ні з ким не ділитися. Мораль, яку віками виховували та передавали через покоління, нова влада перекрутила, з ніг на голову перевернула і перетворила українця на людиноненависника».

Насамкінець нашої розмови Микола Петренко зауважує, що за всі роки, відколи почали відзначати річниці Голодомору, згадуючи померлих, про живих ніхто так і не згадав. Люди, які пережили чи не найбільшу катастрофу минулого століття, навіть говорити не могли про свій біль. А коли вже й заговорили, жодного разу ніхто з представників влади не поцікавився бодай здоров’ям очевидців, яких iз кожним роком залишається дедалі менше. «Тому боюся, щоб тема Голодомору не перетворилася на піар для їхніх політичних партій», — iз сумом констатує Микола Петренко...