«Наш хліб з’їли... ховрашки»

13.11.2013
«Наш хліб з’їли... ховрашки»

Катерина Пишняк у молодості. (з архіву Катерини Пишняк.)

Першого грудня Катерині Онисимівні Пишняк виповниться 88 років. У такому поважному віці людей часто підводить пам’ять, але тільки не її. Вона пам’ятає своє дитинство до таких дрібничок, що сама інколи дивується. Ще тато, коли був живий, казав, що вона не мала б того пам’ятати, але пам’ятає ж... Вона назвала мені навіть день, коли приїхала за направленням на роботу на Волинь, — 15 серпня 1949 року. Її, випускницю Глухівського вчительського інституту, направили у Старовижівський район учителювати. Вiдтодi вона волинянка. Хоча з сумом каже, що й там, на Сумщині, вже не своя, і тут, у Чевелі, не обзавелася великою ріднею. Віку доводиться доживати вдвох із хворим сином.

«Мама ввечері народила дівчинку, а вранці управитель вигнав її на тік»

— Вже шістнадцять років, як помер мiй чоловік. Нема ні кумів, ні сватів, ні братів. Так що мені й тепер нелегко, — із сумом промовляє жінка й ураз спохвачується. — Але я оптиміст і весь час надіюся на краще. Не можна не надіятися.

Після того, що випало на долю цієї жінки, впадати нині у відчай просто неприпустимо. Восьмирічною дівчинкою Катя Панченко пережила страхіття Голодомору. І сьогодні, коли вона розповідає дітям і дорослим про пережите, вони плачуть разом із нею. Бо те, що чують iз вуст Катерини Онисимівни, не написано в жодній книзі про великий голод. Ту страшну правду вона намагалася й намагається донести до дітей, онуків, правнуків. Щоб знали і пам’ятали...

— Я народилася в селі Дубовичі Кролевецького району. Мій тато Онисим Гнатович і мама Олена Іванівна Панченки землі й хати не мали, отож жили в бездітного дідуся. Коли почалася колективізація, діда того розкуркулили. Потім він помер вiд голоду... Моя мама перед смертю у 1999 році розповіла мені, як її вигнали на тік молотити коноплі. Вона була вагітна третьою нашою сестричкою. Все, що виросло в полі, треба було відвезти на тік, самому переробити і здати державі, щоб залишити селян голодними. Мама сама перевезла коноплі, а ввечері народила дівчинку. Вранці прийшов управитель і вигнав її на тік. Цілий день породілля молотила, а ввечері її непритомну привезли додому. Вдома в лахмітті пищало дитя, а старий дідусь–нянька не знав, що з ним робити. Тато спочатку написав заяву до колгоспу, а дід не захотів. Що нас могло чекати, батько, мабуть, здогадувався. Тому втік на Донбас. Через рік він викрав нас серед ночі, й ми теж поїхали на Донбас, рятуючись від Сибіру. Опинилися в Єнакієвому. Там нас і застав голод. Житла свого не мали, жили в якихось «трущобах». Ще й зараз пам’ятаю смак тих трав, якими набивали ми cвої голодні шлунки. Яке то щастя було, коли виростала кропива і з неї можна було щось заколотити! Тато працював якийсь час на шахті й там із мертвих коней можна було брати кістки. Він приносив їх додому, з них варили вариво, яке смерділо так, що в хаті неможливо було втриматися. І досі відчуваю той противний запах.

«А чого ту тьотю закопали, вона ж іще жива була?»

Ми, дітлахи, поодинці не ходили, тільки гурбами. Щоб не пропасти. Інколи бачили, як вантажили разом iз мертвими ще живих людей. Питаємо тата: «А чого ту тьотю закопали, вона ж іще жива була?» Тато пояснює: «Ти ще маленька. А вона все одно помре. І другий раз по неї вже не приїдуть». Мама працювала на цегельні, тато перейшов працювати на металургійний комбінат. Там на кожного члена сім’ї видавали по 200—300 грамів зеленого хліба, а дітям діставалося по 200. Найменшеньку сестричку, яку народила, молотячи коноплі на «червоному» току, мама годувала грудьми, щоб урятувати від голоду. Ми колихали її в люльці, поки мама була на роботі, а вона, бiдна, кричала, хотіла їсти. Ми розгойдаємо ту люльку, а самі на вулицю гайда, щоб не чути її крику. Попід тинами шукаємо щось їстiвне. Та й забудемо про те дитя до самого вечора. Якось прибігли, а воно геть холодне. Мама тоді якраз у лікарні з тифом лежала. Тато прийшов з роботи, взяв сестричку і поніс на руках до лікарні. Вона там ще два дні пожила й померла. Тато збив ящичок, поклав Вірочку туди, забив цвяхами, і ми пішли в лікарню до мами, щоб вона попрощалася з донькою. Вона тільки через вікно подивилася на той ящичок i заплакала. Потім, коли одужала, ходили на кладовище, щоб знайти могилку Вірочки, але так і не знайшла. Скільки там було тих могил... У мене була ще одна сестричка — Паша, на три роки молодша за мене. Якось вона потрапила в ту халабуду, в яку збирали по місту безпритульних. Мама місяць її шукала, бідна. І таки знайшла в якомусь дитбудинку.

Так ми мучилися до 1933–го. Тоді я пішла в перший клас. У школі нам варили баланду, а ми за це з відрами ходили по полю й збирали ховрашків. Виявляється, це вони винні у тому, що в нас голод. Це вони з’їли наш хліб. Нас примушували ще й пісню співати про Постишева. Ми його так любили! Він був на портретах у вишиваній сорочці — справжній батько. Сталіна любили і Леніна. Не вони були винні, що ми не мали що їсти, а ховрашки й куркулі. Так нас учили, й ми в те вірили...

Тато знову пішов на шахту працювати. Нам дали двокімнатну квартиру на дві сім’ї. Спали всі покотом, слухали радіо і дякували партії за щасливе дитинство.

«Борошно у хазяйки крала для своїх односельчанок»

Коли розпочалася війна, Каті було вже п’ятнадцять і вона закінчила восьмирічку. У лютому 1942 року родина Панченків вирішила повернутися на рідну Сумщину, у село Дубовичі. Із трьо­ма дітьми (найменшенькій Людочці було лише два роки) у тридцятиградусний мороз сім’я вирушила в дорогу. Коли Катерина Онисимівна розповідає про той перехід — по шкірі мурашки пробігають:

—Тисячу кілометрів по окупованій території ми пройшли пішки за 35 днів. Ночували в покинутих нетоплених хатах. Маленьку сестричку мама годувала сухою кукурудзою. Розімне її пальцями й запхне до рота. Везли Людочку на санчатах. Мама витягне її на морозі з того мокрого кубельця, як пташенятко, щоб перемотати й кинути щось у дзьо­бик — і далі їдемо. Я не можу більше йти, і мене теж везуть на санях. Потім я захворіла на тиф. У маренні лежу в якійсь хатині, чоловіки незнайомі снують туди–сюди. Приходить німець, подивився на мене й каже: «Капут!» Батьки голосять... Але йшлося на життя. Я одужала, і 5 березня ми дійшли до Конотопа, а звідти вже й додому недалечко.

Скільки в нас було вошей! Обличчя у мене не було — обморозилося геть. Там дізналися, що наше село спалили німці. Як потім виявилося, не все село, а одну вулицю. Бо Ковпак із Руднєвим 23 лютого 1942 року провів у нашому селі парад партизанських військ. Німці за це вибили всіх чоловіків і хлопців на тій вулиці й спалили будинки. Наша вулиця не постраждала. Повернулися в село, де нас прихистила бабуся. У бабиній хаті разом жило 11 осіб.

Улітку 1943–го німці набирали останню партію остарбайтерів. Виловлювали молодих хлопців і дівчат, навіть 15–річних загрібали. Не уникла цього й 18–річна Катя. І хоч була можливість утекти, дівчина не зробила цього. Вона запитала в тата: «Що робити?» А що могли відповісти батьки? Вона й сама знала, що коли втече, то може вся сім’я постраждати. Тому змирилася. Така вже її доля. Як не ховалася, все одно потрапила в німецьку неволю. У Німеччині працювала в господаря, але голодною ніколи не була.

— Свиням картоплю варю, облуплю кілька картоплин, до рота вкину — і вже не голодую. Молоко здаю, оглянуся, чи ніхто не дивиться — з бака зачерпну кварту. Та й хазяїн давав суп і хліб. Хлібця шматочків назбираю, сховаю. Борошно у хазяйки крала. Бо в неділю прийдуть мої односельчани, які на заводах працювали, й їм трохи харчів дам. Ті нещаснi дівчатка баланду з борошна заколотять і мене добрим словом згадають. Так і виживали. А скільки ще потім довелося настраждатися... Після закінчення війни мене ще в армію забрали. Німеччина, Польща, Австрія. Вручну демонтували заводи Крупа й відправляли в СРСР. Часу на демонтаж відводили мало, бо поспішали. Техніки не було, все руками. У Польщі, пам’ятаю, розбирали цукровий завод і відправляли в Сибір, у місто Юзга. Скільки там нас стало каліками! А скільки ми вивезли військових нiмецьких складів. Вони по лісах були заховані, років по 30–50 стояли. Німці добре готувалися до війни. Додому я повернулася аж у листопаді 1945–го.

Тато Катерини Онисимівни в литих шахтарських калошах пройшов солдатом від Донбасу до Пінська, потім був Далекий Схід, Мурманськ. Додому повернувся, як каже жінка, «майже без ноги». Мусив іти працювати в колгосп, де заробляв по 200 грамів вівса або iнколи ячменю. Про пшеницю навіть не йшлося. На роботу ішов на двох ногах, додому повертався на чотирьох, бо іти вже не міг.

— Але Бог вділив йому віку — 88 років прожив мій дорогий татусь. Мама теж промучилася на цьому світі 94 роки. А хіба тільки вона? Нещодавно я їздила у своє рідне село, де ще живуть мої сестри. Відвідала й те місце, де моя мама після пологів молотила колгоспні коноплі, обливаючись кров’ю. Зараз на тому місці стоїть бар, у якому гуляє молодь. Я розповіла молодi про події, які відбувалися на цьому місці 85 років тому. Звернулася, щоб вони ніколи й ніде не бачили того, що бачила я. Плачучи залишала те місце, де страждала моя бідна матуся, — каже Катерина Онисимівна. — Я помираю від зла, коли говорять, що Голодомору не було. Особливо ті, хто був багатий, а зараз іще багатшим став, вліз у правлячі партії. Я б могла навести тисячі прикладів, які знаю, пам’ятаю, ніби це було вчора. Хоч уже минуло від тих страшних днів 80 років. Закрию очі й бачу себе і сестричок голих і босих, а головне — голодних–преголодних, виснажену маму й опухлого тата, який уже не міг рухатися після з’їденого чавунця борщу з кропиви...

  • «Матері не могли нагодувати дітей, от і втрачали розум»

    Письменник Микола Петренко — заслужений діяч мистецв України, лауреат кількох літературних премій та автор більш як 80 книжок. Він народився далекого 1925 року на Полтавщині і ще дитиною пережив Голодомор. Події 1932–33 років міцно закарбувалися в дитячій пам’яті. На основі своїх спогадів письменник видав книжку «Сни про окраєць хліба». >>

  • «Я й досі збираю колоски на своєму городі. Звичка...»

    Шановна редакціє! Звертається до вас учитель Пирогівської загальноосвітньої школи Глобинського району Полтавської області Олександр Миколайович Матвієць. Відгукуючись на ваш заклик збирати свідчення про Голодомор 1932–33 років, надсилаю вам свою книжку «Я ще, може, буду живий...». Ця книга вийшла у 2012 році. >>

  • «Не плач, поїде гість і тобі дадуть сніданок»

    Мій тато Талан Іполіт Григорович народився в 1872 році в селі Перервинці в бідній родині. Жодного дня не був у школі, але самостійно навчився читати і писати. В дитинстві пас худобу, потім працював у полі (у діда було три десятини землі). >>

  • «Досі не можу забути тi роки жахiття»

    Менi 84 роки. Народився я в селi Чабанiвка Старобiльського району на Луганщинi. Наша сiм’я складалася з п’яти осiб: батько Микола Якович (1903 р. н.), мiй старший брат Іван (1925 р.н.), я (1929 р.н.), сестра Лiдiя, яка народилася в тi страшнi роки, — 1932 р. >>

  • «За що ж карав ти, Боже, сім’ю нашу?»

    Наш рід, як і тисячі інших, став жертвою сталінського злодіяння під назвою «Голодомор». Як вимирала наша родина в ті страшні часи, я описав у поемі, яку присвятив світлій пам’яті моїх рідних, невинно убієнних у 1933 році. >>

  • «Мамо, хлібця! Я тільки в роті потримаю»

    Багато прожито і стільки ж пережито. Мені 87 років, прикута до ліжка, пишу лежачи. Вісімдесят років виповнюється від того чорного страшного лихоліття, якого ніколи не забудеш. Здається, немає більш мученицької смерті, ніж від голоду. Падали на ходу мертвими і нікому було пожаліти та оплакати, була страшна душевна байдужість. >>