— У нашому селі по лівім березі річки Сухий Кагамлик жила сім’я Чубарів. Вони були бездітними. Його звали Федір, її — Дунька. Цей Чубар часто ловив рибу й продавав її людям.
Перед тим нас розкуркулили, забрали землю з посіяним на ній житом і всі продукти. Зосталися ми з сестрами одні, бо перед тим від голоду померли батько й мати. Навесні 1933–го ми працювали в колгоспі, заробляли сяку–таку копійчину. Одного разу Чубар каже, що може продати нам риби. Приходжу я на другий день, а вони саме на печі тоді їли. Федір вийшов мені відчиняти, а вона мисками брязь–брязь, а в мисках — маслаки об’їдені, великі такі. «Звідки це, думаю, — в них м’ясо взялося?». Вона й каже: «Ти прийшла рибу купувати?» — «Ага». — «То підожди. Зараз Федір піде ятері потрусе». Вийшов він надвір ніби ятері трусити, а насправді — дивитися, чи нікого нема. Біля Чубарів недалеко жив Крамаренко Федір, бригадир. (Він, казав уже після цього, став давненько примічать, що як зайде до цих Чубарів людина — то й не вийде). Побачив цей Федір, що я зайшла в хату, і засів у Чубаря за тином. Чубар його й помітив. Я, мабуть, цілу годину просиділа. Коли це заходить Чубар і каже: «Риби в ятерях немає, прийдеш у понеділок». Я й пішла. Крамаренко мене перестрів і питає: «Що ти там робила?». Так і так, кажу, риби хотіла купити. А він: «Та ж вони людей їдять, і тебе б з’їли, якби не я!». Я перелякалась і побігла додому. Наступного дня Чубаря заарештували і кудись повезли. Як обшукували, то знайшли в погребі 12 людських голів, діжку м’яса людського, а в печі — смажений кулак. Більше після того Чубаря в селі не бачили. А на Дуньку наступного дня, як прийшла на роботу, жінки накинулися з сапами й цюкали її по голові. Потім та Дунька опухла, бо не було чого їсти...
Зi спогадів жительки села Опришки Парасковії Іванівни Білої:
— У голодовку ми залишилися самі: п’ятеро дівчат (1912—1918 р.н.) та брати (1921 р.н.). Батьки раніше померли. Бідні йшли в колгосп, бо треба було щось їсти. А ті, хто був трохи багатшим, не хотіли, бо потрібно було віддавати і худобу, і молотарки, і все, що було в господарстві. Але все одно примушували вступати в колгосп. Худобу ніде не переховували, бо все одно знайдуть і заберуть. Ми теж пішли в колгосп, відвели туди коня і бричку.
Я працювала на молочарні, але мене зняли з роботи за те, що я відмовилася ходити оббирати людей.
Щоб вижити, люди їли цвіт акації, листя троянди. Збирали жолуді, товкли зерна і їли. Лупали абрикосові кісточки і їли зернятка (були випадки, що й помирали через це)... Обдирали з липи кору, різали на шматочки, сушили, товкли в ступі і пекли оладки. Варили суп із гнилої картоплі, яку назбирали в полі. Ловили їжаків, обсмалювали, обшкрібали, мили, варили і їли. Більше половини жителів села вимерло. До померлих сімей присилали підводу, скидали на неї мертвих і вивозили. Мертвих кидали в колодязі і погреби. І все.
...А я й досі збираю колоски на своєму городі. Зосталася та звичка...
Зi спогадів жительки села Яроші Євдокії Андріївни Невмивако (1928 р.н.):
— Одного дня зібрався мій батько Дума Андрій Каленикович на роботу, працював на пошті в Пирогах. Каже: «Дуню, вже ягідки стигнуть. Ходімо, однесу тебе в садок». Ідуть вони в садок і мене несуть на руках. Нарвали мені ягідок. Залишив мене батько вдома, а сам пішов на роботу. В обід прибігає мати і кричить, тужить у дворі, що забрали батька в міліцію. Ні за що. Вранці мати спекла нам якісь оладки, не знаю із чого. А сама побігла в Глобине, в міліцію. Прибігає, а там міліцонер сидить у батьковому костюмчику. А мати й упала! Він тоді до неї підскочив: «Ви Думина жінка?» — швидко зняв той пiджак і віддав мамі. Тоді ж вона плаче: «А де ж він?». А міліціонер каже: «Там намети на березі. Він там». Мама прибігла туди, а там люди лежать, як снопи, один біля одного. Ті помирають, ті додихають. Вона бігла й гукала батька мало не до краю. А один чоловік каже: «Його повезли на кладовище»... Вона побігла за підводою. А там — яма, вирита трактором. Хлопці підклали щось під гарбу і перекинули туди. Висипали людей, як снопи. Мати покричала коло тієї ями та й пішла додому. Та впала, кричить, тужить. Ми теж кричимо. Вчора ж батько був живий–живісінький, здоровий–здоровісінький. А побили і вбили його ні за що. Визнали «врагом народа». А був убитий за своє рідне жито!
У нас на городі було жито посіяне. І ото батько узяв і каже: «Снопик жита скосимо, обімнемо, змелемо, і ви доживете». А Кирило Колодій, який жив по сусідству, видав нас...
Сестра Надя померла в один день із батьком. Вона вирвала у двоюрідного брата своєї матері кущ цибулі на городі. І він її побив. Повідбивав печінки. Носом і ротом у неї йшла кров. За один кущ цибулі! Не знаю навіть, де її поховали...
А коли те жито достигло, мама викосила його, склала в копиці і запалила. Каже: «Господаря з’їли, то нехай до Бога хвала піде!».