«Досі не можу забути тi роки жахiття»

08.11.2013

Менi 84 роки. Народився я в селi Чабанiвка Старобiльського району на Луганщинi. Наша сiм’я складалася з п’яти осiб: батько Микола Якович (1903 р. н.), мiй старший брат Іван (1925 р.н.), я (1929 р.н.), сестра Лiдiя, яка народилася в тi страшнi роки, — 1932 р.

Пригадую, як прийшли до нас молодики з багнетами та ще й з прутами, якими навколо штрикали. Вони шукали захований хлiб, зерно. Як щось знаходили, то вантажили на пiдводу i везли кудись. Батько i мати, а також сусiди намагалися не вiддавати знайдене, боролися з прибулими загарбниками, хотiли вiдстояти своє, а за це ще й отримували штовханцiв.

Як ми жили в цi голоднi 1932—33 роки? Харчiв майже не було. Наша мама ходила ввечерi збирати в полi колоски. Чому ввечерi? Бо їх збирати забороняли. Були молодi люди зi зброєю, батогами, палицями — так звана «охорона». Як спiймають у полi кого, одразу карали фiзично.

Мама приходила вночi з колоссям, мила його, не вибиваючи зерна. Потiм заварювала i годувала нас. Добре пам’ятаю, як матуся годувала нас крейдяними ладиками! Товкла крейду, змiшувала з просяними вiдходами та травами — лободою, печарицею, i ми це їли. Зараз не можу втямити, як ми змогли вижити. Сестра Лiда, якiй тодi було рiк–пiвтора, лежала в колисцi й кричала. Мама просила нас гойдати колиску, пiдв’язану на мотузках до сволока в стелi. У маленької сестрички ще й зубiв не було, то мама годувала її нажуваною сумiшшю. Цiєю сумiшю мама годувала i нас iз братом. Також ми з братом обдирали кору з дерев i їли. Iнодi мама кип’ятила кору з вишень, слив, яблунi, калини i поїла нас гарячим вiдваром.

Ми не могли ходити, бо не мали сил, а ноги були тяжкi, розпухлi та синi. Ледь пересувалися, опираючись на стiни, а на дворі — тримаючись за призьбу. Якось ми з братом Іваном були на дворi, пролiзли за хату. Дивимося — лежить на призьбi старенький дiдусь i просить води. Брат полiз до дiда з водою, поки долiз, то залишилося пiвкружки. Дiдусь випив воду, захропiв, заснув, може, й назавжди...

Надворі ми бували рідко: тато i мама забороняли, бо траплялося, що дiтей викрадали. Тож ми з братом сидiли здебільшого на лавi, дивилися у вiкно...

Якось прийшла до нас знайома жiнка i каже, що в сiм’ї Гайворонських з’їли дитину. Мама запитала хто, а вона каже, що вони самi й з’їли...

Собак i кiшок у селі було мало, бо їх їли. Ми з братом бачили, як їздила гарба, пiдбирали померлих людей та вiдвозили до ями. Там скидали, засипали... Трупи валялися скрiзь. Влiтку від них страшенно смердiло.

Коли в 1933–му дочекалися врожаю, жити стало легше, ми вже мали що їсти. У 1935 роцi наша родина виїхала з села на шахти, за 30 км вiд села. Батько почав працювати на копальні.

...Менi якось пропонували виступити в гiмназiї й подiлитися тим, що я пережив у тi роки. Я не змiг, бо досi з’являються сльози i дуже важко про це говорити. Я й досі не можу забути тi роки жахiття. От до чого довели тодi «господарi» нашу Україну.

Микола РЯБУХА
  • «Матері не могли нагодувати дітей, от і втрачали розум»

    Письменник Микола Петренко — заслужений діяч мистецв України, лауреат кількох літературних премій та автор більш як 80 книжок. Він народився далекого 1925 року на Полтавщині і ще дитиною пережив Голодомор. Події 1932–33 років міцно закарбувалися в дитячій пам’яті. На основі своїх спогадів письменник видав книжку «Сни про окраєць хліба». >>

  • «Я й досі збираю колоски на своєму городі. Звичка...»

    Шановна редакціє! Звертається до вас учитель Пирогівської загальноосвітньої школи Глобинського району Полтавської області Олександр Миколайович Матвієць. Відгукуючись на ваш заклик збирати свідчення про Голодомор 1932–33 років, надсилаю вам свою книжку «Я ще, може, буду живий...». Ця книга вийшла у 2012 році. >>

  • «Наш хліб з’їли... ховрашки»

    Першого грудня Катерині Онисимівні Пишняк виповниться 88 років. У такому поважному віці людей часто підводить пам’ять, але тільки не її. Вона пам’ятає своє дитинство до таких дрібничок, що сама інколи дивується. Ще тато, коли був живий, казав, що вона не мала б того пам’ятати, але пам’ятає ж... >>

  • «Не плач, поїде гість і тобі дадуть сніданок»

    Мій тато Талан Іполіт Григорович народився в 1872 році в селі Перервинці в бідній родині. Жодного дня не був у школі, але самостійно навчився читати і писати. В дитинстві пас худобу, потім працював у полі (у діда було три десятини землі). >>

  • «За що ж карав ти, Боже, сім’ю нашу?»

    Наш рід, як і тисячі інших, став жертвою сталінського злодіяння під назвою «Голодомор». Як вимирала наша родина в ті страшні часи, я описав у поемі, яку присвятив світлій пам’яті моїх рідних, невинно убієнних у 1933 році. >>

  • «Мамо, хлібця! Я тільки в роті потримаю»

    Багато прожито і стільки ж пережито. Мені 87 років, прикута до ліжка, пишу лежачи. Вісімдесят років виповнюється від того чорного страшного лихоліття, якого ніколи не забудеш. Здається, немає більш мученицької смерті, ніж від голоду. Падали на ходу мертвими і нікому було пожаліти та оплакати, була страшна душевна байдужість. >>