Менi 84 роки. Народився я в селi Чабанiвка Старобiльського району на Луганщинi. Наша сiм’я складалася з п’яти осiб: батько Микола Якович (1903 р. н.), мiй старший брат Іван (1925 р.н.), я (1929 р.н.), сестра Лiдiя, яка народилася в тi страшнi роки, — 1932 р.
Пригадую, як прийшли до нас молодики з багнетами та ще й з прутами, якими навколо штрикали. Вони шукали захований хлiб, зерно. Як щось знаходили, то вантажили на пiдводу i везли кудись. Батько i мати, а також сусiди намагалися не вiддавати знайдене, боролися з прибулими загарбниками, хотiли вiдстояти своє, а за це ще й отримували штовханцiв.
Як ми жили в цi голоднi 1932—33 роки? Харчiв майже не було. Наша мама ходила ввечерi збирати в полi колоски. Чому ввечерi? Бо їх збирати забороняли. Були молодi люди зi зброєю, батогами, палицями — так звана «охорона». Як спiймають у полi кого, одразу карали фiзично.
Мама приходила вночi з колоссям, мила його, не вибиваючи зерна. Потiм заварювала i годувала нас. Добре пам’ятаю, як матуся годувала нас крейдяними ладиками! Товкла крейду, змiшувала з просяними вiдходами та травами — лободою, печарицею, i ми це їли. Зараз не можу втямити, як ми змогли вижити. Сестра Лiда, якiй тодi було рiк–пiвтора, лежала в колисцi й кричала. Мама просила нас гойдати колиску, пiдв’язану на мотузках до сволока в стелi. У маленької сестрички ще й зубiв не було, то мама годувала її нажуваною сумiшшю. Цiєю сумiшю мама годувала i нас iз братом. Також ми з братом обдирали кору з дерев i їли. Iнодi мама кип’ятила кору з вишень, слив, яблунi, калини i поїла нас гарячим вiдваром.
Ми не могли ходити, бо не мали сил, а ноги були тяжкi, розпухлi та синi. Ледь пересувалися, опираючись на стiни, а на дворі — тримаючись за призьбу. Якось ми з братом Іваном були на дворi, пролiзли за хату. Дивимося — лежить на призьбi старенький дiдусь i просить води. Брат полiз до дiда з водою, поки долiз, то залишилося пiвкружки. Дiдусь випив воду, захропiв, заснув, може, й назавжди...
Надворі ми бували рідко: тато i мама забороняли, бо траплялося, що дiтей викрадали. Тож ми з братом сидiли здебільшого на лавi, дивилися у вiкно...
Якось прийшла до нас знайома жiнка i каже, що в сiм’ї Гайворонських з’їли дитину. Мама запитала хто, а вона каже, що вони самi й з’їли...
Собак i кiшок у селі було мало, бо їх їли. Ми з братом бачили, як їздила гарба, пiдбирали померлих людей та вiдвозили до ями. Там скидали, засипали... Трупи валялися скрiзь. Влiтку від них страшенно смердiло.
Коли в 1933–му дочекалися врожаю, жити стало легше, ми вже мали що їсти. У 1935 роцi наша родина виїхала з села на шахти, за 30 км вiд села. Батько почав працювати на копальні.
...Менi якось пропонували виступити в гiмназiї й подiлитися тим, що я пережив у тi роки. Я не змiг, бо досi з’являються сльози i дуже важко про це говорити. Я й досі не можу забути тi роки жахiття. От до чого довели тодi «господарi» нашу Україну.
Микола РЯБУХА