«Не плач, поїде гість і тобі дадуть сніданок»

08.11.2013
«Не плач, поїде гість і тобі дадуть сніданок»

Пам’ятник жертвам Голодомору в Луганську. (з сайта uk.wikipedia.org.)

Мій тато Талан Іполіт Григорович народився в 1872 році в селі Перервинці в бідній родині. Жодного дня не був у школі, але самостійно навчився читати і писати. В дитинстві пас худобу, потім працював у полі (у діда було три десятини землі). У 1892 році тата призвали на військову службу. Коли вишикували призовників, була команда: «Грамотні, три кроки вперед», — тато теж зробив три кроки. Їх зарахували в навчальну команду, яка готувала унтер–офіцерів–артилеристів.

«500 карбованців від царя «на дорожку»

Тато — учасник китайської, російсько–японської, Першої світової та Другої світової війн. Сім разів був поранений, чотири рази кулями «на виліт». Він — кавалер чотирьох Георгіївських хрестів, мав чимало медалей. У 1904 році куля перебила йому обидві ноги. Перед демобілізацією в Петербурзі було організовано зустріч учасників російсько–японської війни з царем. До тата підійшов цар із супроводжуючим і запитав: «В чем нуждаєшся?» Тато відповів, що він усім задоволений. Але коли його демобілізували, то, крім документів і місячної пенсії, видали 500 карбованців від царя «на дорожку». В 1904 році тато повернувся в село, одружився. Після поранень мав слабке здоров’я, не міг працювати, а тому мав невеличку крамницю. Також у тата було три десятини дідової землі, корова, кінь (завозити товари у крамницю), свині, птиця, невелика пасіка, сад.

У 1924 році тата обрали головою сільської ради. Він почав активно ділити землю між жителями села. У 1928 році почалася колективізація. Коли тато почав говорити, що колективізація — справа добровільна, у нього конфіскували все майно і вислали в Сибір.

У 1928 році в нас була така родина: тато, мама Єлизавета, діти — Григорій (1906 р.н.), Ольга (1911 р.н.), Володимир (1915 р.н.), Микола (1917 р. н.), Ганна (1921 р. н .), Василь (1927 р. н.). У цей рік Григорій працював учителем у сусідньому селі Білоусівці, а Оля завербувалася на роботу в Карелію. В Сибір поїхали тато, мама, Володимир, Микола, Галя і я. Дорога була для мене першим голодомором. Я нічого не хотів їсти з того, що готували на залізній пічці в товарному вагоні. Але в мами у кублику (на голові) був невеликий «сейф», а в ньому — деяка кількість золотих монет. На зупинках вона виходила і купувала для мене їжу.

Поселили нас у порожнє подвір’я. В селі жили люди різних національностей: росіяни, українці, казахи, але жили дружно, дуже допомагали новеньким. Нам подарували худобу, овець, зерна. Село розміщено недалеко від річки Тобол. Біля річки багато озер було, які «пахли» рибою, а біля озер — ліс. Тато з хлопцями працювали в полі, рибалили. Тато казав, що сюди радянська влада не дійде, але помилився. Наступного року до тата приїхав знайомий iз сусіднього села і сказав, що в них почалася колективізація: конфіскували майно, арештувала батька, а родину епатують у трудову колонію.

Почувши це, наш батько взяв iз собою Володимира і Миколу і сказав, що десь влаштується на роботу і буде чекати нас. Приблизно через тиждень до нас приїхала бригада, конфіскувала наше майно, наказали мамі брати все необхідне, посадили нас на підводу і повезли на подвір’я до якогось заможного сибірського казаха, розміщене на березі великого озера. У приміщенні були дерев’яні ліжка. Поруч iз нами було ліжко вагітної жінки–казашки — Назари, згодом вона народила хлопчика. Мама запитала казашку, як та назве малюка. Та відповіла — Трудовойколон!

Трудова колонія для мене стала другим голодомором. І знову мене врятував мамин «сейф»... Спочатку в колонії був суворий режим: перевірки, охорона, зона. Потім охорону зняли, мама ходила в сусіднє село по продукти, домовилася з одним чоловіком, і він відвіз її на найближчу залізничну станцію. Заплатила провіднику, і ми поїхали на рідну Україну.

«Городів вони так і не посадили: померли з голоду»

Уже потім дізналися: коли тато їхав на заробітки, його в поїзді арештували, а Володимира і Миколу працівник міліції супроводжував до станції Драбів, де жив брат тата Тимофій. У тата вимагали, аби він визнав себе членом Спілки визволення України. Під час допитів йому виламували зуби. Тато роздягнувся і показав свої поранення: «Я вас захищав, а ви мене мучите». Тата відпустили, і ми з ним зустрілися в його брата. Це було у вересні 1930 року.

Цього ж року брат Григорій прийшов на роботу в школу села Білоусівка (5 км від станції Драбів). Якось директор школи сказав йому: «Григорію Іполитовичу, сьогодні ваші уроки замінять, а ви поїдете з бригадою збирати хліб у населення». Григорій відмовився грабувати людей. Його арештували, відвезли до в’язниці в місті Лубни і засудили до 10 років каторжних робіт. Відбував покарання в Мордовії. Повернувся із заслання у 1940 році.

Коли родина об’єд­на­лася, тато завербувався на роботу в місто Торжок Тверської області, а разом iз нами — ще кілька родин iз нашого села. Торжок розташовувався на березі красивої річки Тверда. Там же на березі був лісопильний завод, на якому брати Володимир i Микола працювали помічниками тракториста. Тато працював муляром, Галя ходила до школи, я — в дитячий садок. Брати навчилися ловити рибу і почали рибалити. Пам’ятаю, що мені дуже подобалася юшка з риби. Тато з братами щодня отримували хліб на себе та членів родини, заробітну плату. Можна було жити. Але всім хотілося повернутися на батьківщину.

Був уже 1933 рік. Тато читав газети і знав, що на Україні голод, казав, що треба їхати тоді, як буде зерно в колосках. Деякі родини вважали, що треба їхати зараз, садити городи, і на початку березня повернулися на Вкраїну. Городів вони так і не посадили: померли з голоду. Наша родина повернулася на Україну на початку травня з деякими запасами харчів i грошей, але цього вистачило не надовго, довелося їсти знайдену на полі картоплю, різне листя.

Коли ми приїхали з Торжка, то деякий час жили на квартирі у вдови. Якось я вийшов на подвір’я і бачу, як наша хазяйка сидить під вишнею, коло неї ночви стоять, а вона плаче. Коло ночов лежали дві маленькі мертві дівчинки, молодші від мене. Хазяйка сказала, що це її дочки, які померли від голоду. Вона накрила їх ночвами і плакала. Мені стало страшно.

Нашу родину від голодної смерті врятували ранні колоски. Брати вночі підуть на поле, нарвуть їх, намнуть зерна, мама наварить кулешу і ми їмо.

1 вересня 1933 року я пішов у перший клас. У школі годували — давали по черпачку заколоти (у киплячу воду кидали борошно і солили). Одного разу до школи прийшов гість. І коли почався сніданок, він сказав, щоб мені сніданку не давали, бо мій батько — білогвардійський офіцер. Я почав плакати. До мене підійшов учитель і сказав: «Не плач, Васю, поїде гість, і тобі дадуть сніданок».

Згадуючи своє дитинство, радію, що хоч тепер про це можна говорити і писати. Адже комуністи наробили багато злочинів...

Василь ТАЛАН
село Перервинці, Драбівський район, Черкаська область
  • «Матері не могли нагодувати дітей, от і втрачали розум»

    Письменник Микола Петренко — заслужений діяч мистецв України, лауреат кількох літературних премій та автор більш як 80 книжок. Він народився далекого 1925 року на Полтавщині і ще дитиною пережив Голодомор. Події 1932–33 років міцно закарбувалися в дитячій пам’яті. На основі своїх спогадів письменник видав книжку «Сни про окраєць хліба». >>

  • «Я й досі збираю колоски на своєму городі. Звичка...»

    Шановна редакціє! Звертається до вас учитель Пирогівської загальноосвітньої школи Глобинського району Полтавської області Олександр Миколайович Матвієць. Відгукуючись на ваш заклик збирати свідчення про Голодомор 1932–33 років, надсилаю вам свою книжку «Я ще, може, буду живий...». Ця книга вийшла у 2012 році. >>

  • «Наш хліб з’їли... ховрашки»

    Першого грудня Катерині Онисимівні Пишняк виповниться 88 років. У такому поважному віці людей часто підводить пам’ять, але тільки не її. Вона пам’ятає своє дитинство до таких дрібничок, що сама інколи дивується. Ще тато, коли був живий, казав, що вона не мала б того пам’ятати, але пам’ятає ж... >>

  • «Досі не можу забути тi роки жахiття»

    Менi 84 роки. Народився я в селi Чабанiвка Старобiльського району на Луганщинi. Наша сiм’я складалася з п’яти осiб: батько Микола Якович (1903 р. н.), мiй старший брат Іван (1925 р.н.), я (1929 р.н.), сестра Лiдiя, яка народилася в тi страшнi роки, — 1932 р. >>

  • «За що ж карав ти, Боже, сім’ю нашу?»

    Наш рід, як і тисячі інших, став жертвою сталінського злодіяння під назвою «Голодомор». Як вимирала наша родина в ті страшні часи, я описав у поемі, яку присвятив світлій пам’яті моїх рідних, невинно убієнних у 1933 році. >>

  • «Мамо, хлібця! Я тільки в роті потримаю»

    Багато прожито і стільки ж пережито. Мені 87 років, прикута до ліжка, пишу лежачи. Вісімдесят років виповнюється від того чорного страшного лихоліття, якого ніколи не забудеш. Здається, немає більш мученицької смерті, ніж від голоду. Падали на ходу мертвими і нікому було пожаліти та оплакати, була страшна душевна байдужість. >>