«500 карбованців від царя «на дорожку»
Тато — учасник китайської, російсько–японської, Першої світової та Другої світової війн. Сім разів був поранений, чотири рази кулями «на виліт». Він — кавалер чотирьох Георгіївських хрестів, мав чимало медалей. У 1904 році куля перебила йому обидві ноги. Перед демобілізацією в Петербурзі було організовано зустріч учасників російсько–японської війни з царем. До тата підійшов цар із супроводжуючим і запитав: «В чем нуждаєшся?» Тато відповів, що він усім задоволений. Але коли його демобілізували, то, крім документів і місячної пенсії, видали 500 карбованців від царя «на дорожку». В 1904 році тато повернувся в село, одружився. Після поранень мав слабке здоров’я, не міг працювати, а тому мав невеличку крамницю. Також у тата було три десятини дідової землі, корова, кінь (завозити товари у крамницю), свині, птиця, невелика пасіка, сад.
У 1924 році тата обрали головою сільської ради. Він почав активно ділити землю між жителями села. У 1928 році почалася колективізація. Коли тато почав говорити, що колективізація — справа добровільна, у нього конфіскували все майно і вислали в Сибір.
У 1928 році в нас була така родина: тато, мама Єлизавета, діти — Григорій (1906 р.н.), Ольга (1911 р.н.), Володимир (1915 р.н.), Микола (1917 р. н.), Ганна (1921 р. н .), Василь (1927 р. н.). У цей рік Григорій працював учителем у сусідньому селі Білоусівці, а Оля завербувалася на роботу в Карелію. В Сибір поїхали тато, мама, Володимир, Микола, Галя і я. Дорога була для мене першим голодомором. Я нічого не хотів їсти з того, що готували на залізній пічці в товарному вагоні. Але в мами у кублику (на голові) був невеликий «сейф», а в ньому — деяка кількість золотих монет. На зупинках вона виходила і купувала для мене їжу.
Поселили нас у порожнє подвір’я. В селі жили люди різних національностей: росіяни, українці, казахи, але жили дружно, дуже допомагали новеньким. Нам подарували худобу, овець, зерна. Село розміщено недалеко від річки Тобол. Біля річки багато озер було, які «пахли» рибою, а біля озер — ліс. Тато з хлопцями працювали в полі, рибалили. Тато казав, що сюди радянська влада не дійде, але помилився. Наступного року до тата приїхав знайомий iз сусіднього села і сказав, що в них почалася колективізація: конфіскували майно, арештувала батька, а родину епатують у трудову колонію.
Почувши це, наш батько взяв iз собою Володимира і Миколу і сказав, що десь влаштується на роботу і буде чекати нас. Приблизно через тиждень до нас приїхала бригада, конфіскувала наше майно, наказали мамі брати все необхідне, посадили нас на підводу і повезли на подвір’я до якогось заможного сибірського казаха, розміщене на березі великого озера. У приміщенні були дерев’яні ліжка. Поруч iз нами було ліжко вагітної жінки–казашки — Назари, згодом вона народила хлопчика. Мама запитала казашку, як та назве малюка. Та відповіла — Трудовойколон!
Трудова колонія для мене стала другим голодомором. І знову мене врятував мамин «сейф»... Спочатку в колонії був суворий режим: перевірки, охорона, зона. Потім охорону зняли, мама ходила в сусіднє село по продукти, домовилася з одним чоловіком, і він відвіз її на найближчу залізничну станцію. Заплатила провіднику, і ми поїхали на рідну Україну.
«Городів вони так і не посадили: померли з голоду»
Уже потім дізналися: коли тато їхав на заробітки, його в поїзді арештували, а Володимира і Миколу працівник міліції супроводжував до станції Драбів, де жив брат тата Тимофій. У тата вимагали, аби він визнав себе членом Спілки визволення України. Під час допитів йому виламували зуби. Тато роздягнувся і показав свої поранення: «Я вас захищав, а ви мене мучите». Тата відпустили, і ми з ним зустрілися в його брата. Це було у вересні 1930 року.
Цього ж року брат Григорій прийшов на роботу в школу села Білоусівка (5 км від станції Драбів). Якось директор школи сказав йому: «Григорію Іполитовичу, сьогодні ваші уроки замінять, а ви поїдете з бригадою збирати хліб у населення». Григорій відмовився грабувати людей. Його арештували, відвезли до в’язниці в місті Лубни і засудили до 10 років каторжних робіт. Відбував покарання в Мордовії. Повернувся із заслання у 1940 році.
Коли родина об’єдналася, тато завербувався на роботу в місто Торжок Тверської області, а разом iз нами — ще кілька родин iз нашого села. Торжок розташовувався на березі красивої річки Тверда. Там же на березі був лісопильний завод, на якому брати Володимир i Микола працювали помічниками тракториста. Тато працював муляром, Галя ходила до школи, я — в дитячий садок. Брати навчилися ловити рибу і почали рибалити. Пам’ятаю, що мені дуже подобалася юшка з риби. Тато з братами щодня отримували хліб на себе та членів родини, заробітну плату. Можна було жити. Але всім хотілося повернутися на батьківщину.
Був уже 1933 рік. Тато читав газети і знав, що на Україні голод, казав, що треба їхати тоді, як буде зерно в колосках. Деякі родини вважали, що треба їхати зараз, садити городи, і на початку березня повернулися на Вкраїну. Городів вони так і не посадили: померли з голоду. Наша родина повернулася на Україну на початку травня з деякими запасами харчів i грошей, але цього вистачило не надовго, довелося їсти знайдену на полі картоплю, різне листя.
Коли ми приїхали з Торжка, то деякий час жили на квартирі у вдови. Якось я вийшов на подвір’я і бачу, як наша хазяйка сидить під вишнею, коло неї ночви стоять, а вона плаче. Коло ночов лежали дві маленькі мертві дівчинки, молодші від мене. Хазяйка сказала, що це її дочки, які померли від голоду. Вона накрила їх ночвами і плакала. Мені стало страшно.
Нашу родину від голодної смерті врятували ранні колоски. Брати вночі підуть на поле, нарвуть їх, намнуть зерна, мама наварить кулешу і ми їмо.
1 вересня 1933 року я пішов у перший клас. У школі годували — давали по черпачку заколоти (у киплячу воду кидали борошно і солили). Одного разу до школи прийшов гість. І коли почався сніданок, він сказав, щоб мені сніданку не давали, бо мій батько — білогвардійський офіцер. Я почав плакати. До мене підійшов учитель і сказав: «Не плач, Васю, поїде гість, і тобі дадуть сніданок».
Згадуючи своє дитинство, радію, що хоч тепер про це можна говорити і писати. Адже комуністи наробили багато злочинів...
Василь ТАЛАН
село Перервинці, Драбівський район, Черкаська область