Пам’ятник жертвам Голодомору в селі Капустинці був встановлений одним із перших в Україні. (з сайта shukash.com.)
Село, село... Хати вподовж Супою,
Як писанки, з обох сторін доріг,
Віками ти дідів моїх устоїв
Було і є надійний оберіг!
Хто скаже, скільки тобі років?
Хто назву дав тобі таку й коли?
Та твій архів — на цвинтарі широкім,
Де дереза, та терен, та полин.
Там 33–й в заростях горбатих,
Там люди складені у стоги, як кулі,
Там із могил зривається набатом
Прокляття й стогін грішної землі.
І я ходжу — шукаю ті могили,
В них півсела заморених людей,
І серед них лежить моя родина —
Мій дід Василь і п’ятеро дітей.
В дитячі роки я просив бабусю:
«Ну, розкажи про діда Василя...»
Вона — мовчить, та я прошу–молюся,
І баба починає іздаля.
Про НЕП, про СОЗи і про комнезами,
Про те, як люди добре зажили,
Як до Гребінки повними возами
На здачу м’ясо і зерно везли.
Та владі цій заможні не потрібні —
Їй комінтерни треба годувать...
З Москви пішли вказівки відповідні —
В загальне стійло трударів загнать.
І зажурився дід, і посивіли скроні,
Він знав, як треба множить й додавать,
А пролетарський вождь, тиран і параноїк,
Учив ділить усе і віднімать.
На «чорну дошку» ставили ті села,
Які «зривали» заготівки план, —
В них все забрали, що було в оселях, —
Худобу, хліб — у сталінський карман!
І не уникла глуму сім’я жодна...
І хто глумився? — свій же активіст!
Рубали ступи, розбивали жорна,
Готовили комуністичний піст!
Колгоспами вже замінили СОЗи.
Ламавсь уклад селянського буття.
Вже дід не мав ані коня, ні воза
І за волами плакав, як дитя.
Не знав дідусь, що сльози — то ще квіти,
Що дуже швидко ягідки дійдуть,
Що пухнуть буде він і його діти,
А потім всіх на цвинтар відвезуть.
Разом з чужими трупами до ями...
Підвода їздила попід дворами й тих,
Хто на долів уже лежав без тями,
В безтарку кидали, порою ще живих.
Ніхто не слав до рідних про це вісті,
Не йшов за возом, не казав: «Прости»,
Лиш віз скрипів немазаною віссю
Та журавлиний клин їх кликав з висоти.
За що ж карав ти, Боже, сім’ю нашу?
За що морить почав її з дітей?
Чому Ти мимо не проніс ту чашу?
І Ангел Твій на них не звів очей?
Уже опухли Надя і Федося,
І Ваня, братик, все кудись ходив.
І принесе було їм бурячок чи проса...
Та сусід вислідив і на городі вбив.
Сусіду, втім, війна відірве руку,
За скоєне, бо сказано: «Не вбий!»,
Але тоді та смерть подвоїть муку,
І стане тануть рід наш Точковий.
І повезуть одне дитя за другим —
Федоську, Надю, Василька, Грицька, —
У спільну яму спільної наруги,
Де честь і гідність попрана людська.
Помре дідусь. Довершилась біда.
В його душі надія ще теплилась —
Корівка тільки в нас була, худа,
Солому їла, довго не телилась.
Дід не діждавсь від неї молочка, —
Аж через тиждень роди ті звершились,
Останній син й останняя дочка.
Спасибі їй, живими залишились!
...Зітхнула баба, кінчилась розмова,
Почуте вже нікому не забуть!
Але про себе — ні одного слова, —
Той біль дитина не пойме, мабуть!
Тож, розказавши правду всю онуку, —
З сухих очей сльоза вже не лилася,
На мить очистилась душа від муки:
«Про це нікому не розказуй, Вася!».
Пройшли літа, давно я став дорослим,
Та на «гробки» я їжджу кожний раз,
Магнітом тягне в чагарник зарослий
Невиліковний біль наших образ.
І я ходжу, шукаю ті могили,
В них більше тисячі заморених людей.
Там серед них лежить моя родина —
Мій дід Василь і п’ятеро дітей.
Та марно все! Слідів нема й в помині,
Ані хрестів, ні пагорбів ознак,
Лиш чагарник у кропиві й полині,
Мов не людей тут хоронили, а собак!
І не знайшовши батькових братів,
Я знов палю взатяжку «Біломор»...
Кує зозуля лік непрожитих років...
Голодомор... Голодомор... Голодомор.
Письменник Микола Петренко — заслужений діяч мистецв України, лауреат кількох літературних премій та автор більш як 80 книжок. Він народився далекого 1925 року на Полтавщині і ще дитиною пережив Голодомор. Події 1932–33 років міцно закарбувалися в дитячій пам’яті. На основі своїх спогадів письменник видав книжку «Сни про окраєць хліба». >>
Шановна редакціє! Звертається до вас учитель Пирогівської загальноосвітньої школи Глобинського району Полтавської області Олександр Миколайович Матвієць. Відгукуючись на ваш заклик збирати свідчення про Голодомор 1932–33 років, надсилаю вам свою книжку «Я ще, може, буду живий...». Ця книга вийшла у 2012 році. >>
Першого грудня Катерині Онисимівні Пишняк виповниться 88 років. У такому поважному віці людей часто підводить пам’ять, але тільки не її. Вона пам’ятає своє дитинство до таких дрібничок, що сама інколи дивується. Ще тато, коли був живий, казав, що вона не мала б того пам’ятати, але пам’ятає ж... >>
Мій тато Талан Іполіт Григорович народився в 1872 році в селі Перервинці в бідній родині. Жодного дня не був у школі, але самостійно навчився читати і писати. В дитинстві пас худобу, потім працював у полі (у діда було три десятини землі). >>
Менi 84 роки. Народився я в селi Чабанiвка Старобiльського району на Луганщинi. Наша сiм’я складалася з п’яти осiб: батько Микола Якович (1903 р. н.), мiй старший брат Іван (1925 р.н.), я (1929 р.н.), сестра Лiдiя, яка народилася в тi страшнi роки, — 1932 р. >>
Багато прожито і стільки ж пережито. Мені 87 років, прикута до ліжка, пишу лежачи. Вісімдесят років виповнюється від того чорного страшного лихоліття, якого ніколи не забудеш. Здається, немає більш мученицької смерті, ніж від голоду. Падали на ходу мертвими і нікому було пожаліти та оплакати, була страшна душевна байдужість. >>
