«Невідомий» Джеймс Паттерсон і Україна

Минулий тиждень став холодним душем для культурної самосвідомості українців: спочатку Нобелівську, а тоді й Букерівську премії отримали письменниці, геть невідомі нашому читачеві. За такої ситуації далі втішатися аутотренінгом (мовляв, рівень життя у нас так собі, але ж яка культура!) — не випадає.

Якби за тоталітарної радянської влади було вільно дискутувати бодай на теми Маркса–Енгельса, нікому б і на думку не спала така химера: хитка виробнича культура поро­джує тверду естетичну свідомість. Це навіть не математика — арифметика: що більше динамічна економіка вивільняє людину від рутинної праці, то більше у неї часу на культуру. Українці виживають — коли їм стежити за перипетіями високої західної літератури?

Масово затребуваним мис­тец­твом у сучасній Україні є мистецтво віртуального заміщення сірих буднів: максимум подій, мінімум роздумів. А з огляду на репресивне комуністичне минуле істинно народним жанром стає шансон (не лише музичний, а й кіношний та літературний) — гібрид криміналу й мелодрами.

Звичайно, від суспільства, кількох президентів, яких ніхто не бачив у класичній опері (але всі бачили їхнє верхнє оточення, що втішається «Муркою»), годі вимагати ретельного стеження за високочолим іноземним письменством. Але ж, коли придивитися, маємо проблеми і зі сприйняттям закордонної літератури середньої полиці. Чому?

Візьмемо, наприклад, спра­вді всесвітньо відомого американського автора детективів–трилерів Джеймса Паттерсона. У щорічних списках найвпливовіших персон шоу–бізнесу від журналу Forbes він стабільно посідає місце у першій третині — найвище серед тих п’яти–шести письменників, які до цього рейтинґу зазвичай потрапляють (Стівен Кінґ, Джон Ґрішем, Джоан Ролінґ, Даніела Стіл etc.). Окрім вельми успішного продажу своїх книжок у традиційному паперовому вигляді (понад 200 млн.), Дж.Паттерсон першим у світі перетнув мільйонну межу е–копій — нині їх у нього вже близько 5 млн. Прибутки цього письменника останнім часом збільшуються на 10 мільйонів доларів щорічно і нині обертаються навколо цифри 100 млн. на рік.

Уся ця інформація розпорошена по новиннєвих сайтах; на спеціалізованих же літературних майданчиках можна знайти хіба єдину оглядову статтю про Дж.Паттерсона («ЛітАкцент», 22.05.2009), де авторка Н.Ксьондзик категорично стверджувала: «У нас його ім’я не відоме». На той час харківське видавництво «Клуб сімейного дозвілля» випустило уже дві книжки Дж.Паттерсона — і то немалими накладами. Та хоч із технічного боку безпідставне твердження рецензентки було помилкою непоінформованості (іронічний збіг: першим 2008–го перекладено роман під назвою «Помилка») — за великим рахунком, вона права. 2010–го вийшов переклад третього твору Дж.Паттерсона, і хоч усі три книжки, схоже, додруковувалися — видавництво припинило проект. Либонь, український читач розкуповував цей світовий бренд не аж так, щоби забути про очевидно чималу вартість ліцензій на його випуск українською.

Джеймс Паттерсон пише, м’яко кажучи, нескладно. Тому сприяє спосіб виготовлення нових книжок, застосовуваний ним в останнє десятиріччя: маестро детально розробляє інтригу, а перетворюють її на жанрову оповідь молоді літерати (їхні імена чесно фігурують на обкладинках, які слугують їм трампліном у подальшому власному письменстві). Фактично, Дж.Паттерсон — автор кожної ідеї та її топ–редактор. Редактура ж, як відомо, — це завжди спрощення.

Для популярної літератури — до якої безсумнівно належить наш автор — такий конвеєрний стиль письма не є чимось осудливим. Коли Умберто Еко (як професор і доктор філософії) досліджував поп–літературу, то дійшов висновку, що тут узагалі не варто оперувати терміном «автор»: «Автор» є не чим іншим, як тільки текстуальною стратегією» (Умберто Еко. Роль читача. Дослідження з семіотики текстів. — Л.: Літопис, 2004). А текстуальна стратегія у Паттерсона завжди одна й та сама: випробовування американського способу життя на міцність і життєздатність. І хепі–енд кожного його роману — апологія непорушності прав і свобод громадянина США, який реалізував власний варіант американської мрії. Мисливець за кримінальним чтивом Андрій Кокотюха доволі точно визначив код сюжетів Паттерсона: «Родинні цінності, жіноча незалежність, чоловічий садизм, виживання в екстремальних умовах, секс та закон» (хіба що перебрав із чоловічим садизмом; «Буквоїд», 21.04.2010). То чому ж за всієї привабливої простоти наш читач не визнав Джеймса Паттерсона «своїм», як це сталося, приміром, з його непримиренним публічним опонентом Стівеном Кінґом (до того ж набагато складнішим і багатошаровим)?

Візьмемо до прикладу перший з перекладених творів Паттерсона — «Помилка» (Х.: Клуб сімейного дозвілля, 2008). Поліційний детектив класичної форми. Героїня — офіцер поліції, слідча–юристка, високий професіоналізм якої — поза сумнівом: «Помічники бронксівського районного прокурора ледь не воювали за мої справи, бо їм досить було лише зачитати їх у суді, щоб отримати сприятливий для себе вирок». Така собі Маринінська Настя Каменська, хіба що вагітна. На останню обставину тисне не лише стрес розслідуваного кривавого вбивства, а й депресивні побічні роздуми щодо несподіваної власної позиції у цій історії: «Що це таке — бути жінкою, коханця якої вбив її ж таки чоловік». Та Паттерсон не був би творцем жанрових зразків, якби ця «страшна, сюрреалістична халепа» раптом не вивернулася б у геть несподіваний бік. Здавалося б, читачеві тільки й радіти такій сюжетній карколомності — та от маєш, не «пішов» у нас Паттерсон…

Можливо, ми з американцями говоримо на ментально різних мовах? І тому не розуміємо їхніх радощів? От, наприклад, цитата з «Помилки»: «Небезпека для вашої родини минулася. Що ще треба, щоби тішитися життям?» Тут можна вгле­діти аж кілька рівнів нерозуміння. Американський стандарт — небезпека завжди минає. У наших же палестинах панує протилежна парадигма: від суми та від тюрми не зарікайся. Відчуття щасливого повернення до нормального життя нам, вважай, невідоме. Бо самого нормального життя немає, а постійний небезпечний пресинг здатний «дарувати» хіба безнадійне зітхання: краще уже відбулося. Треба б з усім цим посткомуністичним способом життя якось боротися, як це роблять пересічні американці у разі найменшого утиску найдрібніших їхніх прав. Та раптом згадуєш каламбур одного польського знавця теми: «Ну, добре, пробив ти головою мур. І що ж ти робитимеш у сусідній камері?» (Станіслав Єжи Лец. Незачесані думки. — К.: Дух і Літера, 2006).

Можливо, для нас герої Паттерсона — щось на кшталт відмінників, яких нам ставить за приклад недолуга вчителька? Як таких любити? Вони, хоч і поліцейські, ще й про «Гамлета» порозмірковувати здатні; і не так навіть інтерес до розкриття справи ними рухає, як інтерес до захисту людини, що в неї вляпалася; і добро від зла вони чітко відокремлюють; і компромісів із совістю не практикують…

У другому з перекладених романів Джеймса Паттерсона (Виклик. — Х.: Клуб сімейного дозвілля, 2009) ще більше екзотики, яка не має рецепторів сприйняття у вітчизняному досвіді. Детективна історія відбувається на яхті, що мандрує південними морями. Тут тобі і напад акули, від якої персонажі рятуються… сигнальною ракетою; і підступна змія, більша, ніж можна побачити у National Geographic. Ми, звичайно, не такі темні, аби не відати про існування різних заморських дивовижів — телевізійні передачі про подорожі дивимося залюбки. Але одна річ відсторонено спостерігати за далеким природним розмаєм, і зовсім інша — бути включеним в екстремальну дію поміж цих декорацій та чудиськ (бо ж кожний літературний твір передбачає таке включення). Та спробуй здетонувати подібне включення серед читачів країни, де 70 відсотків населення ніколи не виїздили за кордон? Тому, припускаю, історії на кшталт «Виклику» можуть сприйматися вітчизняним читачем, як знущальна фантастика. Не рятують навіть відверті алюзії на шанованого у нас Пауло Коельйо («якщо спочатку щось не вийшло, то спробуй ще раз, потім іще»).

Останній український переклад Джеймса Паттерсона — «Бікіні» (Х.: Клуб сімейного дозвілля, 2010) — також містить малосумісні із сучасним українським світоглядом реалії. Тут і дрібні, коли рука співвітчизника зрозуміло тягнеться до горілки, — американський персонаж у мить граничної небезпеки «тремтячою рукою відкрутив кришку пляшки з газировкою й подумав…». І засадничі: коли у нас більшість звично працює «так, як вони нам платять», у них потреба фахової досконалості — поза обговоренням: «Зроби або помри».

Паттерсона ніколи не зупиняло запозичення мотивів чи технічних прийомів у інших письменників. Наприклад, чимало перейнято у С.Кінґа (голос батька в голові; курсиви–прозріння) — не дарма між ними постійна конфронтація у пресі. В «Бікіні» використано модель Достоєвського: Бога немає, й усе дозволено. Маніяк–убивця з цього роману декларує: «Я почувався, як Бог». У російського письменника, як пригадати, персонаж впадає у таке ідейне божевілля під тиском несправедливого місцевого способу життя. У сучасного літератора Петра Катериничева (Київ—Москва) подібний анамнез продукує кадебістське минуле його персонажа. А от американський персонаж доходить до психічного збочення виключно через зовнішні, не–американські обставини: «Анрі розказав мені про своє жорстоке поневолення в іракській тюрмі і про те, як він вирішив, що його більше не обмежуватимуть закони та мораль».

Джеймс Паттерсон — вдячний син Америки. Усіляке зло, яке трапляється на її теренах — «нереальна реальність», трагічний виняток із непорушних правил. Чи не є це головною «трудністю перекладу» для читачів з країни, де зло на всіх соціальних рівнях нині є, радше, «реальною нереальністю»?