Петро, що значить «камінь»

Після двох клінічних смертей — рекорд школи

А шлях до вершин духу у хлопця із поліської глибинки був непростим. Вперше біда постукала в двері Петра Велінця, коли йому було сім років. Через його рідне село Берестя проходить автомобільна траса, і хлопчик, загравшись, не помітив авто, що мчало дорогою на шаленій швидкості. А коли помітив — було пізно: страх спаралізував малюка. Як результат — зіткнення, страшні пошкодження, відкрита черепно–мозкова травма.

Кілька днів хлопчик був у комі, пережив клінічну смерть. Лікарі хвилювалися, як він узагалі встане на ноги. А за кілька років нова біда — менінгіт і друга клінічна смерть. Але жага до життя в маленькому тілі була сильнішою за хворобу — Петро знову піднявся на ноги, почав ходити. «Мабуть, Бог мав на мене свої плани, що залишив живим», — усміхається нині чоловік. Хоча не все було так просто: кожна зміна погоди віддавалася у зламаних кістках таким болем, що хло­пець просто корчився на підлозі. «Батьки закривали мене в кімнаті, щоб не бачити цих мук, бо чим могли мені допомогти?» — зізнається він.

Щоб позбутися цього, а заодно й перестати комплексувати перед ровесниками за свою худорляву статуру, Петро, чиє ім’я перекладається, як «камінь», захопився віджиманням від підлоги — це єдине, що міг дозволити собі через пошкоджений хребет. І з таким завзяттям узявся за справу, що в дев’ятому класі поставив рекорд школи — сто разів. Далі, крок за кроком, почав займатися на тренажерах, формуючи м’язи. Поступово в тіло поверталася сила, здоров’я, впевненість у собі. Вступив до Рівненського педагогічного університету на вчителя молодших класів — батьки дуже хотіли, щоб хоч хтось із дітей отримав вищу освіту.

Подарунком долі Петро Велінець вважає знайомство із бойовим гопаком та його засновником Володимиром Пілатом. Коли вперше в Рівному почув про цей вид бойового мистецтва, спочатку засумнівався: що воно таке? Але друзі підштовхнули: спробуй, спортивна підготовка в тебе є, та й танцювати вмієш. Нова справа захопила — за кілька місяців Петро отримав такі результати, яких інші досягали лише після років тренувань. Тоді ж і з’явилася думка відкрити школу бойового гопака в рідному Бересті, а пізніше — й у райцентрі Дубровиця.

Дівчата записуються в школу, щоб познайомитися з гопаківцями

Уже скоро з десяток років, як Петро Велінець, керівник Дубровицької школи бойового гопака «Джура», передає свій досвід молодим. І не лише фізичний, а й духовний. Серед обов’язкових вправ юних гопаківців, крім вправного володіння палицею, серпами, косами, довбнею, шаблюкою, є і ходіння по вугіллю, битому склу, лежання на гострих цвяхах. Доброю традицією стали й опівнічні купання в ополонці на Водохреще. «Спочатку ми ховалися від батьків, бо не знали, як вони до цього поставляться, тому казали, що їдемо до Рівного на збір. Але коли в кількох рівненських газетах написали про наші купання та ще й розмістили фото, батьки самі нам сказали, щоб уже не крилися, і благословили нас», — розповідає Петро.

Духовному вдосконаленню дітей у школі бойового гопака приділяють величезну увагу: тренування і змагання починаються молитвою, піснею, кожна вправа — традиційним поклоном, слово старшого — закон. «Ти знаєш, які там хлопці — не п’ють, не курять, не матюкаються. Наші дівчата спеціально просилися записатися в цю школу, щоб ближче з ними познайомитися», — захоплено розповідала мені одна знайома. «Щоб лягти на цвяхи чи походити по склу, треба розслабити організм, а коли ти знаєш, що викурив цигарку чи випив пива, тіло буде напруженим і тобі буде боляче», — пояснює Петро.

Крім «Джури», Петро Велінець нині займається і з людьми з обмеженими можливостями (дався взнаки власний досвід подолання фізичної безпорадності), допомагаючи їм значно покращити здоров’я, зменшити чи й зовсім зняти групу інвалідності. В першу чергу — з дітьми, які приїжджають до нього навіть із віддалених сіл. Приходять до спортивної зали, обладнаної в підвальчику місцевої школи–ліцею №3, і дорослі, і навіть жінки. «До кожного в мене — індивідуальний підхід. Часто усвідомлення того, які саме вправи підібрати, приходить саме собою. В мене є таке. Я в житті практично не прочитав до кінця жодної книжки — очі болять багато читати. Але я завжди відкривав саме там, де мені потрібно, й отримував відповіді на поставлені запитання», — каже Петро. І водночас із гіркотою констатує: «До мене часто приходять хворі, люди, які мають певні проблеми. А здорові йдуть до бару і там пропивають–прокурюють своє здоров’я. Чому так — для мене загадка».

«Я 500 людей провів по розпеченому вугіллю»

Дубровицька школа бо­йового гопака «Джура» за час свого існування здобула неабиякий авторитет не лише в області, а й по всій Україні і навіть за кордоном. Вихованці школи разом зі своїм учителем брали участь у відборі талант–шоу «Україна має талант», де їх стоячи вітала переповнена зала (чому це не показали по телебаченню і чому хлопців не пустили далі — питання до організаторів та ведучих шоу). А на початку року «джурівці» стали учасниками міжнародного фестивалю «Дні української культури на Балтійському морі», де вразили своєю майстерністю і езотеричними практиками не лише європейських глядачів, а й учасників фестивалю з Куби, Південної Африки, інших країн. Після того фестивалю Петра запросили до Польщі провести кілька семінарів, а також узяти участь у фестивалі до Івана Купала.

Свій авторитет Петро Велінець неодноразово підтверджував і серед визнаних цілителів та шанувалььників нетрадиційної медицини. Минулого року він отримав першу премію ІІІ міжнародного фестивалю розвитку особистості «Життя як диво» у Луганську. Учасниками фестивалю також були відомий психолог, автор книжки «Полюби хворобу свою» та інших бестселерів Валерій Синельников, учні індійського йога Ом Ананд Свамі та ще близько 60 авторитетних психологів, езотериків, екстрасенсів. «Я усі три дні давав майстер–класи із демонстрації можливостей духу та тіла, які відкривають людям бойовий гопак та українські духовні практики, а також із мануальної терапії, — розповідав Петро. — У мене люди і по склу ходили босі, і на цвяхах лежали, і ножі в них кидали, і шаблюкою рубали. А в останній день я 500 людей провів по розпеченому вугіллю. І всі лишилися неушкодженими».

А нещодавно Петро з однодумцями з Міжнародної федерації бойового гопака на запрошення благодійного фонду FRAC та створеного ним музею Трипілля у Нью–Йорку два місяці гостював в Америці. Гопаківці брали участь у фестивалях української культури великої Метрополії (Нью–Йорк, Нью–Джерсі, Філадельфія, Стенфорд), а також у Вашингтоні, Чикаго та Клівленді в рамках культурно–просвітницького проекту фонду FRAC «Звичаєві школи спадкоємців мудрості прадідів». «Ми виступали в багатьох містах, проводили майстер–класи — інтерес був надзвичайний. Ми щойно повернулися, а на початку наступного року я знову їду туди — попросили провести кілька семінарів з масажу. А влітку ми з моїми учнями Миколою Деменком і Миколою Басистим знову їдемо в Америку — люди хочуть бачити. Є запрошення і з Німеччини, Ізраїлю, але це, мабуть, пізніше — і так по півроку вдома не буваю», — каже Петро.

Сьогодні справу Петра Велінця на Поліссі розвивають його учні — нові школи бойового гопака відкрилися в Зарічному, Сарнах. Сам він розпочав у Рівному будівництво вишкільного центру для дітей з усієї області, які навчаються бойового гопака. Петро мріє, щоб у рідному краї було більше спортивних залів, щоб діти мали змогу розвиватися як фізично, так і духовно. До цього ж він привчає і двох своїх маленьких синів — Любомира і Матвія.

Петра Велінця з повним правом можна назвати selfmade man — людина, яка сама себе зробила. І цього він навчає інших, на практиці підтверджуючи, що моральні та духовні практики козаків–характерників можна брати на озброєння і в наш час. І до цього варто дослухатися.