Меморiал народної скорботи «Голодомор-33» у Лубнах на Полтавщинi. (з сайта wikimedia.org.)
Я народилася 29 вересня 1921 року в селі Піски Бобровицького району на Чернігівщині. Cвої дитячі страшні роки пам’ятаю дуже добре. Запам’яталося: зимою я і братик (1923 р.н.) сиділи більше на печі і ноги були в теплому зерні, яке сушили там. Батько в клуні ляпав ціпом, а мама пряла або мички до прядки вичісувала. Приходили сусідки на так звані попрядки, разом пряли. Мама вносила вузол хусток шерстяних, роздивлялись і між собою розмінювались: я тобі таку, а ти мені отаку. Хустки були кольорові (червоні і чорні), ще звались вишиванки, на них була нашивка різнокольоровими шовковими блискучими нитками, були і у вибитих квітках. Були у мами шерстяні костюми (сірий, зелений, вишневий називали альпаговий — це корсетка і рясна спідниця, прикрашені смужками чорного кольору). Це все було для свят і церкви. Вдома більше було полотно свого виробітку і сорочки, рушники, застилачки, рядна, ліжники.
Батьки ходили до церкви і мене брали, попереджували, щоб не розмовляла в храмі. Вдома батько читав Біблію. Вечорами приходили в хату дядьки — сусіди, всі в кожухах, курили самокрутки, говорили щось про громадянську війну. А один розповідав про те, як був у полоні в Австрії. Працював у господаря і бачив, як господиня видоїла молоко, налила у глечик, віднесла на базар, поставила на прилавок і пішла додому, бо багато роботи, а потім збігала, забрала порожній глечик і в ньому — гроші. Я з подивом це запам’ятала, розуміла, що гроші — то щось цінне.
Хати в селі майже всі були криті соломою, соломою опалювали й печі. На долівці дощок не було ні в кого, лише збита глина, де спали — загальний піл із дощок. Свині, коні, вівці — в кожнім дворі. Дітей привчали до роботи, я ще в школу не ходила, а мама з батьком їдуть у поле, а мені наказують 2–3 рядки картоплі підгорнуть.
На Купала жінки одягали плахти та йшли по вулиці з піснями, а ми бігли за ними. Вечорами дівчата і парубки збиралися на вулицях і співали, перегукуючись кутками, а батьки вже в постелі балакали, хто це пісню виводить так гарно...
Одного дня батько показує мамі папірець, каже, що все ж поплатив, а вимагають зерно й м’ясо додатково здати. Він нервував і ходив по хаті. В селі наша родина була в середняках.
А потім прийшла бригада, якої всі боялися. В ній були активісти й уповноважений. Він був високий, у довгій шинелі і чоботях, а шапка сіра, як шинель, з гостряком зверху. Забрали коней, воза, плуг, борону, сани, рушники з ікон, стягнули рядно з печі й усю одежину, що була в скрині. Мама мовчки дивилася, батька вже засудили, його не було вдома. Та коли вигнали з хліва кабана, мама заплакала. Я не розуміла чому, бо кабана мені не було жалко — він гидив у дворі і коли тато трусив груші, він хапав найкращі. Але, дивлячись на матір, я сиділа на колінах у неї і теж плакала... Потім розкидали клуню: солому додолу, а лати — на дрова у контору... Літом знову прийшли з ковязками (довгий сталевий прут, зверху — кільця для рук, а знизу — гостряк і над ним виступ): якщо мішок закопаний, то щось зачепиться. Перештрикали все подвір’я. При вході в двір був закопаний жолоб iз гречкою, відкопали, під межею з сусідом знайшли півмішка проса. У мене в піджаку на спині була зашита хустка, мама наказала нікому не казати, бо заберуть.
Узимку хліба не було, і мама стала переховуватися, щоб не вислали далеко. Батько сидів у Ірпені, а брат батьків — Кузьма Левченко — у Мурманську, він там і помер. Мама пішла пішки до станції Заворичі, аби доїхати до Києва. Нас залишила вдома, розказала, як зварить картоплю. Я ще до печі не діставала і стояла на стільці. Брат скручував солому і подавав обережно, щоб не зайнялася солома біля печі. Закипів горщик, я стала витягати його, і він перекинувся. Ми заплакали — знову налили в горщик води, на цей раз ми вже покликали на допомогу бабу Рябенчиху, і вона витягнула горщик.
Мама повернулася з Києва і принесла цілу хлібину, звався той хліб «докторський», був дуже смачний. Потім знову нас залишила самих, наказала нікому не відчиняти. Бо Ганна, по вуличному Джигунка, залила кип’ятком Іваньку, а Катя, дівчинка, зосталась. Потім ту Ганну вивели в поле, і там, бiля скирти соломи, застрелили та прикопали.
Мама повернулася і принесла в рукавчику сорочки кілограм чи два борошна білого. Закип’ятила воду і всипала борошна — казали на те вариво затірка. Та яке ж воно смачне було те теляче пійло!
Батько з Ірпеня утік, його ніхто не шукав. Коли зацвіла акація, ми смакували тим цвітом, їли жмуком, аби тільки бджола в рот не потрапила... Сушили цвіт, листя і волоть iз горобиного щавлю, пекли щось сіро–зелене. Кругом села була вода, росли лілії, ми, діти, діставали лілії і виїдали серединку квітки — слизьке таке насіннячко...
А якось мама повела мене в поле надвечір, віднайшла свою ниву, нам’яла зерна з колосків, мене туго підв’язала, насипала за сорочку зерна і сказала йти додому. Я боялася сама йти, село було далеко від поля. Мама каже: «Іди, вовки в лісі». Сама ж вона повернулася в сутінках.
Ще пригадую, як сусідка Марійка прала у нашому колодязі свій закривавлений одяг: люди її побили, бо вона вночі перерила посаджені картопляним лушпинням городи. Чоловіка її, Бойка Федора, розстріляв на подвір’ї голова сільради ще взимку, він довго конав у снігу.
Пісні по селу скінчились.
Мені в ту пору всього було чотири роки і, звісно, нічого масштабного я не усвідомлював, але окремі епізоди тих часів я не забуду ніколи.
Пам’ятаю як сьогодні: мій дідусь Ілько, якому було 82 роки, приніс невеличкий пакунок зерна. Він, бідолашний, скинув свою ношу на лаву, сів поряд і так тяжко задихався, що мені, малому, стало страшно — чи не помирає дідусь. А ще пригадую, як мати щось у печі варила, витягла горня, зачерпнула ложкою варива і стала його пробувати (певно, на сіль), від чого я з плачем звернувся до неї: «Бач, самі їсте, а мені не даєте!». У мене й зараз перед очима постає мати: спочатку спантеличена, а потім із її грудей вирвався жахливий зойк, вона в розпачі так розридалася — до цього часу мені її плач у вухах стоїть.
Якось мати одягла мене в чистеньке і мовить: «Підем до царя хліба просить». У сільраді, куди ми прийшли, була маса людей, ми ледь протовпились усередину і стали, як усі, чекати. Довго чекали, я аж не витерпів і привселюдно викрикнув: «Казали, що цар хліба дасть, а він не дає!».
А це — трагічна сторінка. На вулиці до мене підійшла незнайома, не з нашого села, жінка, спитала, як мене звуть, а потім: «Хочеш цукерку?». Тут аби крихту хліба, і раптом — цукерку! Я зразу ж проковтнув той льодяничок, що вона дала. А потім питає: «Ще хочеш? У мене багато там є», і вказала на підсобне господарство Крюківського вагонозаводу, що розташувався на другому березі річки за селом. Узяла мене за руку і повела. Ми вже доходили до річки, як почули крик моєї матері, що бігла за нами. «Благодійниця» кинула мене і накивала п’ятами. Так я ледь не став поставщиком сировини для ковбас, котлет і холодцю, адже в селі були чутки, що в Крюкові на ринку продавали вироби з людського м’яса.
Батько мій, Дмитро Ілліч, був учасником імперіалістичної війни. Він щиро повірив більшовицьким лозунгам і, повернувшись додому, активно включився в більшовицькі перетворення на селі. Його призначили головою комнезаму, і він разом iз такими ж активістами організував колгосп. Згодом, коли комнезами були розпущені, вiн став головою сільської ради. Колгосп очолював чоловік батькової рідної сестри Гавриленко Микита.
У 1932 році з району надійшла директива: весь хліб просто від молотарки доставити на заготзерно (хлібоприймальний пункт). Обидва голови замислились: а що ж людям? При колективізації ми агітували вступати в колгосп і обіцяли, як і вся влада, заможне життя, що ж тепер скажемо людям? Довго думали і вирішили: дві безтарки (щільно збита із дощок повозка) везти на заготзерно, а кожну третю — в колгоспну комору. Але не встигли цей хліб роздати людям: про їхнє рішення довідались у районі, й обох голів заарештували й засудили. Не знаю, який батькові термін покарання призначили, але в 1933 році, в самий пік голоду, його відпустили: для чого утримувати, а значить, і рятувати від голоду, того, для кого цей голод призначався? Із Маріуполя через усю Україну він добирався додому пішки. Це ж через усі найбільш уражені голодом території. Додому все–таки дiйшов, але не просто охлялий, а пухлий, у нього на ногах уже відкрилися рани, і зразу ж зліг у лiжко. Мати в цей час народила дочку та працювала вдень і вночі, бо за нічну роботу давали кілограм зерна. Ця судимість фатально позначилася не тільки на батьковому здоров’ї, а більше на його психіці: до кінця свого життя він так і не позбувся того шоку, який отримав від «любої» влади.
Письменник Микола Петренко — заслужений діяч мистецв України, лауреат кількох літературних премій та автор більш як 80 книжок. Він народився далекого 1925 року на Полтавщині і ще дитиною пережив Голодомор. Події 1932–33 років міцно закарбувалися в дитячій пам’яті. На основі своїх спогадів письменник видав книжку «Сни про окраєць хліба». >>
Шановна редакціє! Звертається до вас учитель Пирогівської загальноосвітньої школи Глобинського району Полтавської області Олександр Миколайович Матвієць. Відгукуючись на ваш заклик збирати свідчення про Голодомор 1932–33 років, надсилаю вам свою книжку «Я ще, може, буду живий...». Ця книга вийшла у 2012 році. >>
Першого грудня Катерині Онисимівні Пишняк виповниться 88 років. У такому поважному віці людей часто підводить пам’ять, але тільки не її. Вона пам’ятає своє дитинство до таких дрібничок, що сама інколи дивується. Ще тато, коли був живий, казав, що вона не мала б того пам’ятати, але пам’ятає ж... >>
Мій тато Талан Іполіт Григорович народився в 1872 році в селі Перервинці в бідній родині. Жодного дня не був у школі, але самостійно навчився читати і писати. В дитинстві пас худобу, потім працював у полі (у діда було три десятини землі). >>
Менi 84 роки. Народився я в селi Чабанiвка Старобiльського району на Луганщинi. Наша сiм’я складалася з п’яти осiб: батько Микола Якович (1903 р. н.), мiй старший брат Іван (1925 р.н.), я (1929 р.н.), сестра Лiдiя, яка народилася в тi страшнi роки, — 1932 р. >>
Наш рід, як і тисячі інших, став жертвою сталінського злодіяння під назвою «Голодомор». Як вимирала наша родина в ті страшні часи, я описав у поемі, яку присвятив світлій пам’яті моїх рідних, невинно убієнних у 1933 році. >>
