«Наші родичі попали під польське ярмо, а ми — під радянське»

«У той час був дуже щедрий урожай»

Зранку мати наварить борщу, виллє в макітру — і ми дерев’яними ложками сьорбаємо борщ. Другою стравою переважно служила паляниця з маковим узваром або вареники, третьою — компот. Сідаємо на воза, їдемо на якийсь із семи польових клинів — там дорослі працюють, діти забавляються, старші доглядають малечу.

Селяни непогано жили, вирощували хліб, більшу його частину здавали державі, платили податки, в святкові дні і по неділях ходили до церкви. Але почалася примусова колективізація селян. В колгосп пішли тільки безземельні селяни та любителі самогону «бурячанки» — на «казьонку» у них не було грошей.

Для пришвидшення терміну колективізації в село приїхав активіст товариш Тябут. Бувало, прийде він до нашої хати, вимагає в тата самогонки, а коли нап’ється, збирає нас, дітей, і розповідає, як Пітер брав у революцію... Із безземельних селян і пияків Тябут організував осередок комнезаму (комітету незаможніх), виготовив для комнезамівців залізні палиці, з якими ходили вони по подвір’ях і городах одноосібних селян, шукаючи закопаного хліба та овочів.

Пам’ятаю, в той час був дуже щедрий урожай: возили ми з батьком возом–драбиняком снопи, заповнили ним засіки великої стодоли до самого даху. В стодолу фірою заїздили в одні ворота, а в другі виїздили. Майже весь тік, на якому молотили снопи, був прилаштований під скирти і стіжки. В колгосп у цей час прибула молотарка МК–1100 з паровим двигуном, і ми, діти, бігали на колгоспний тік дивитися на це «чудо».

Вирішили комнезамівці знищити нашу церкву. Скинули хрести, стали розбирати і палити дерев’яні конструкції, і коли кидали у вогонь образи святих, бачив, як дві бабусі попадали на землю без свідомості.

Із сільради стали приносити повідомлення про здачу хліба державі, говорили, що хліб потрібний для голодуючих людей на Волзі. Батько і старші брати молотили збіжжя і вивозили на станцію. Виконали один план — дають другий, виконали другий — дають третій... Щоб залишити собі якийсь посівний матеріал, батьки старалися його десь приховати або в землю закопати. Але ходили по подвір’ях комнезамівці, тикали в землю залізними палицями, якщо щось знайдуть — вивозять у колгосп.

Якось каже мені мама: «Сідай, Сево, коло вікна, дивись на дорогу за бригадою, а я змелю на жорнах якоїсь крупи». Бригада — це під’їжджають комнезамівці підводою, стають на дорозі, а самі шукають хліб у хаті, коморі, в хлівах, на подвір’ї, по городу. Я трішки посидів коло вікна і побіг бавитися з малечею. Приходить до хати сусід — комнезамівець Міхал Оздоба, та й каже мамі: «Ганно, що ти робиш, під’їжджає бригада до твоєї хати, а ти мелеш на жорнах! Вони тобі жорна поб’ють, зерно заберуть, Івана (батька) розстріляють, а тебе з дітьми в Сибір вишлють». Він пожалів нас і попередив маму. Ми хутко жорна і ступу заховали в схованку. Комнезамівці шукали хліб навіть у сніпках, якими була покрита наша хата. Один iз них, Залуцький, знайшов жменю гречки, поніс її до підводи і висипав у мішок.

Особливо важко було пережити ранню весну. Хтось зберіг у схованці картоплю, хтось буряки, хтось ячмінь... Мінялися селяни між собою: один фунт ячменю за 5 фунтів картоплі або за 10 фунтів цукрового або столового буряку. Діти йшли до школи, брали з собою в кошик переважно печений буряк, у школі ділилися скибочками.

Було у нас троє дуже розумних коней. Щоби залізти на коня, кину йому щось поїсти, сідаю йому на голову — і він підкидає мене на себе. Поїду на наше поле, спутаю коней, лягаю на конюшину спати. Ранком розпутую коней, їду, а дома вже мати варить борщ, батько запрягає коней, щоб їхати на польові роботи. Один із братів пригонить із пасовиська корову, сестра йде з відерцем доїти нашу годувальницю. Слава Господу Богу, що дав нам, українцям, тих корів. Якби не вони, страшно подумати, як би селяни виживали під час Голодомору, та ще й треба було виконати план молокоздачі державі. Двоє своїх коней ми змушені були з’їсти, а шкури віддати державі.

«За сніданки для дітей директора школи розстріляли»

У 1933 році пішов я в перший клас. Школа мiстилася в хаті розстріляного сусіда Боднаря Йосипа, родину якого вислали. Ще два класи знаходились у хаті священика, родину якого також вислали. Директор школи Мельник організував у школі гарячі сніданки. Бувало, прийдеш до школи, отримаєш миску зупки, в якій плаває галушечка чи шкварочка, вип’єш ту зупку, витираючи рукавом сльози, які котяться просто в миску. Здається, що з’їв би ще три таких миски добавки. Були діти, що виживали на цих сніданках, але згодом за цю благочинну діяльність Мельника було розстріляно. Трьох моїх сусідів — Хаєцького, Боднаря Йосипа, Надвиничного — розстріляли, їхні дружини згодом збожеволіли й наклали на себе руки, а їхні діточки розлізлися між людьми, мов мишенята.

Майже кожну ніч забирали енкаведисти в тюрму по 3–4 людини, — ніхто не повертався. Постраждала і наша мама та чудом зберіг життя батько. А сталося таке. Коли Україна здобула незалежність, батько у складі січових стрільців пішов захищати молоду державу (гадаю, що то був корпус січових стрільців Євгена Коновальця, який входив у Петлюрівську армію, цей корпус брав участь у бойових діях проти більшовицьких завойовників 13—28 липня 1919 року на полях нашого села і навколишніх сіл). Але батько захворів на тиф і приїхав додому лікуватися. Батько вилікувався, але заразилася від нього перша дружина Марія, вона померла. Батько одружився вдруге. Хтось доповів енкаведистам, що бачив батька в петлюрівській формі, яку він закопав під яслами в хліві. Ті прийшли до мами, вимагали видати їм військовий одяг. Мама все заперечувала, тож вони так били її по спині шомполом, що залишилися рубці на все життя. Чув, що зберіг життя батькові сусід — уже згадуваний вище комнезамівець Міхал Оздоба, який написав чинній владі, що ці чутки — наклеп на батька...

Майже половина мешканців села загинула від голоду і розстрілів. Їхніх імен і прізвищ не пам’ятаю, тільки зберіг у пам’яті, де стояли хати загиблих. Померлих від голоду людей хоронили кого у труні, кого без труни на сільському цвинтарі, який був поділений на дві частини — для православних і католиків. Був іще цвинтар для тварин на хуторі Висілок. Там закопували тварин, хворих на сказ. І мешканці хутора, які не мали можливості привезти чи принести мерця на сільський цвинтар, стали хоронити людей на цвинтарі для тварин.

«Ви майже пів–України пройшли, шукаючи кусок хліба»

До 10 осіб у день — переважно діти — ходили з хати в хату прохачі, котрих називали «жебраками», в обірваній одежі й із торбинкою за плечима. Просили щось поїсти. Мама подавала, що було: сухарі, печену картоплю, столові чи цукрові буряки, жменю пшона. Одні з них тут же з’їдали їстівне, другі клали в торбу і йшли далі. Був гарний врожай на гарбузи, і батько сховав їх від комнезамівців. Ділилися ми ними з жебраками. Пам’ятаю, прийшла до хати якась родина. Ми стали розпитувати, звідки вони. Відповіли, що вони — німецькі колоністи з Чугуївського району Харківської області. Мама заплакала і сказала: «Боже милостивий, ви майже пів–України пройшли, шукаючи кусок хліба».

Ходили ми по городах, збирали мерзлу картоплю. Пам’ятаю, вона була дуже солодка, але смачна. Вже пізніше голодуючі вночі зрізали колоски жита чи пшениці. А коли зберуть колгоспний урожай, люди ходили шукати колоски. Таких ловили, а потім давали за 10 колосків 10 років тюрми.

У крамниці не було ні одежі, ні взуття. Щоби купити сірники, мило, гас, треба було здати державі багато яєць, шкури тощо. Наші батьки, перепливаючи Збруч, спілкувалися зі своїми родичами в Польщі, закуповували рулони мануфактури: корт, перкаль, рубчик, плющ, з яких шили одяг. Але пізніше прикордонну смугу заплутали колючим дротом. Жовтенят та піонерів заохочували виявляти в прикордонні «шпигунів» і передавати прикордонникам.

«Батька попередили, що за непослух буде розстріляний»

Навеснi 1933 року із сільради прийшло повідомлення на ім’я батька, що до такої–то дати він повинен вступити в колгосп. Мама, плачучи, переконала не вступати. Приїхали підводи з колгоспу, розібрали нашу стодолу і перевезли в колгосп. Визначили другу дату, а батька попередили, що за непослух він буде розстріляний, а родина вислана в Сибір. Коли підійшла та клята дата, батько завантажив на воза два плуги (один залізний, другий дерев’яний зі сталевим лемехом), теліжку, борони, гаки та інший інвентар, запряг останнього з трьох коней і відвіз у кол­госп. Там батько, мати, сестра і старші брати працювали від зорі до зорі. Отримували восени по 100 грамів зерна на трудодень.

Бігали ми на Надзбручанські гори дивитися, як проживають українці по той бік Збруча. Було чути дзвони церков та костелів Гусятина, видно, як святково одягнені люди йдуть до церкви. Видно черепичні дахи будівель, пофарбовані паркани, зеленіють польові клини одноосібників. Ми стояли і плакали, розуміючи, що тут і там панують на наших землях загарбники, але ті, що по той бік Збруча, — більш гуманні, не доводять населення до голоду і терору. А у нас: стоять балабухові будівлі, покриті соломою, подвір’я позаростали бур’янами, вишневі садочки позасихали.

Мене особисто дивує те, що у Верховній Раді України «червоні» депутати заперечують факт геноциду українців у 1932—1933 рр. Господь відняв у них розум чи злорадствують вони, вводячи українців в оману? Можливо, ці творці диктатури пролетаріату прочитають дійсні факти проведення геноциду їхніми попередниками, задумаються і перестануть творити зло на Землі.