Це той «млин», про який iдеться у моїх спогадах. Його зробив коваль iз села Яланець на замовлення мого батька (1987 р.)
Радгоспам, колгоспам і селянам–одноосібникам, господарям окремого самостійного господарства призначали непосильні плани хлібозаготівель. Всі види зерна забирали в хліборобів під мітлу. Люди приховували якусь частину зерна в ямах, криницях, на горищах, замащували глиною в печі, зашивали в ганчіркові ляльки. Але шукачі знаходили хліб скрізь — дуже старанно виконували свої обов’язки поважні, в галіфе і з наганами, уповноважені районної влади та сільські активісти. Вони заходили у двір та вимагали здавати план, якщо ж хазяїн казав, що все уже віддав і більше немає, уповноважені одразу робили обшук.
Металевими палицями простукували і проколювали стіни, земляні підлоги в хаті та господарських приміщеннях. Усе, що знаходили, забирали й вантажили на вози, які стояли біля воріт. У нашому обійсті сталінські шукачі не знайшли нічого, але в хаті виявили в декількох горнятах по жмені кукурудзи, гороху, ячменю, насіння коноплі. Все зсипали у мішок і забрали. На початку зими 1932 року хлібороби порізали всю худобу, їли залишки картоплі, гарбузів, кормового буряку і шкаралупи з них.
У ту нелегку годину були вiдкритi спеціальнi магазини, щоб виманити в голодних людей останні збереження, золоті сережки, обручки, кулони, ланцюжки, хрестики, браслети, які дарували колись рідним онукам і дітям їхнi предки, і ці дарунки передавалися з покоління в покоління, їх вважали сімейними реліквіями. В голодовку вони переходили в руки продавців «Торгсинів» за декілька кілограмiв зерна, борошна, крупи або цукру. Хлібороби називали ці магазини сатанинськими установами, тому що вони забирали у них останнє: пам’ять про своїх предків. А слово «Торгсин» розшифровували по перших літерах так: «Товариші, схаменіться! Росія гине, Сталін знищує народ». Правда, за таку розшифровку можна було «загриміти під фанфари» на Соловки, Колиму, а найскоріше — на цвинтар.
Щоб мати тоді хоч би щось подібне до хліба, мої батьки почали збувати сімейні реліквії: золоті сережки, хрестик, шлюбні обручки і декілька монет срібла вартістю півкарбованця та один карбованець чеканки XIX століття. Здавши ці речі в «Торгсин» у районному центрі Бершадь, перший раз мати отримала 16 кг ячменю, власним ручним млинком перетерла на борошно, а другий раз виміняла стільки ж кукурудзяної дерті. На деякий час це були основні компоненти хліба. Змішавши дерть iз макухою, м’якиною, перетертими жолудями, шкаралупами картоплі, кормового буряку, гарбуза, топінамбура. Такий сурогат дряпав стравохід, шлунок, кишківник, викликав біль у животі. Але навіть такий хліб — як грудка чорної землі — не кожна сім’я мала.
Зрідка мама їздила в Одесу й привозила до десяти штук, а бувало і дюжину, повноцінних хлібин, і тоді в нашій хаті панувала життєва радість, особливо для мене і сестри: батьки нас підгодовували пахучим, без домішок, хлібом, а більшу частину хліба мама використовувала як основний компонент для випікання сурогатного, менш якісного продукту харчування.
Поїздки в Одесу були небезпечні, тому що на шляху та в місті вешталися грабіжники. Крім цього, на залізничному полустанку Яланець пасажирський потяг з одеського напрямку майже щоденно зустрічали два–три міліціонери і кілька комсомольських активістів iз навколишніх населених пунктів. Вони затримували на полустанку з клунками селян, перевіряли вантаж і під виглядом боротьби зі спекулянтами, безцеремонно відбирали хліб, крупи, макаронні вироби.
Знаючи нелюдські діяння радянської влади, селяни, не доїжджаючи кілометрів 2–3 до полустанку, під час руху потяга, добре, що це була вузькоколійка, до того ж на повороті потяг зменшував швидкість, викидали з вагонів клунки з продуктами, а за ними і самі вискакували. Траплялося, голодні пасажири травмували руки, ноги, рідко у кого не було забитих місць. Звідси, минаючи полустанок окружним шляхом, пересидівши світловий день у рослинності поля, вже під покровом вечірньої темноти мама, нарешті, заходила в хату і радувала сім’ю хоч і нелегким, але благополучним поверененням додому.
Потім міліція розгадала хитрість селян і почала робити засідки на під’їзді до полустанку, ловити людей та конфісковувати привезений з Одеси харчовий провіант, мама більше не їздила по хліб. Для нашої родини почалися тяжкі голодні зимові дні...
Ранньою весною, як тільки почав танути сніг, багато хліборобів виходили в поле і садки шукати замерзлі залишки картоплі, буряків, яблук і всього, що якоюсь мірою могло втамувати болісний голод. Опухлі та майже дистрофічні й знесилені дорослі та діти, хто в хаті, а хто на вулиці, у полі, падали та помирали.
Трупи людей–хліборобів лежали на вулицях села, в лісі, у полі, на дорогах між населеними пунктами. В нашій родині ніхто не помер, але опухлі були всі — батьки більше, а ми троє — я, семирічна Галя та дворічний Володя — мали набряклість тіла.
На мою думку, цей Голодомор у селах України радянської імперії був задуманий і проведений Компартією більшовиків як помста хліборобам за ігнорування ними сталінського плану суцільної колективізації сільського господарства. Це навмисне покарання підтверджується хоча б тим, що представники влади день у день снували по селу та забирали продукти харчування, навіть щось подібне до них, інколи знищували, щоб ними не скористалися люди. Заборонені були навіть жорна! Послужливі виконавці сталінської влади винюхували обійстя, де займаються виготовленням борошна, крупів, рослинної олії, і якщо знаходили якісь пристосування, то знищували ту примітивну техніку. «Млин», який був тоді у моїх батьків, зберігся у мене як геноцидний антикварний предмет сталінського режиму. Мої батьки підпільно також займалися домашнім виготовленням олії з конопель.
Весною люди, які ще дихали, жадібно накинулися на рослинність: їли цвіт акації, листя вишні, липи, лободу, кропиву. Влітку підкріплювалися колосками жита і пшениці молочної стиглості. До серпня почалося полегшення з харчуванням, але кістлява дистрофія ще косила людей майже протягом усього 1933 року.
На планеті Земля немає і не було народу, що був би розіп’ятий на хресті, як була розіп’ята Україна. Наш Голодомор вивчають як одну з величезних подій в історії людської цивілізації та історії України. На жаль, сьогоднi здебільшого мовить про це всесвітня діаспора, але їх ентузіазму недостатньо, щоб розбудити національну свідомість українського народу, підняти жахливу трагедію до рівня єврейського Голокосту.
Спостерігаючи за колгоспним життям, батьки, бувало, мовили вдома, що це та сама неволя і барщина, що колись була, лише в декілька разів гірша в оплаті праці, але під червоним прапором. До Жовтневої революції батько працював у кузні фільварку, за що поміщик давав йому в рахунок заробітку все необхідне для життя: зерно, продукти тваринництва, овочі, фрукти, дрова, солому, сіно. Цього заробітку його родині вистачало на цілий рік. А в колгоспі держава провадила грабіжницькі діяння.
Незважаючи на злиденне життя, хлібороба душили непомірним податком. Обкладалися всі види живності, фруктові дерева, присадибні ділянки землі, господарські будівлі, призначалися немалі суми сплати облігацій державних позик, завдання на здачу м’яса, молока, яєць, вовни, шкур, навіть якщо у дворі немає худоби. Суворо вимагали все купити на ринку та здати державі. А за що купувати? Про це не питали. Моїм батькам, наприклад, протягом року треба було здати 40 кг м’яса, 200 л молока, 300 штук яєць, податок — 520 крб., позику — 500 крб. Хто не виконував цих завдань, притягувався до суду та підлягав висилці в Сибір.
Радянська влада на місцях розвивала методику насильства над людьми. Якось одиноку бабусю викликали в сільську раду, в той час по виклику був мій батько, вона стала на коліна перед головою та слізно голосила і молила, що її майновий стан не дозволяє заплатити податок, облігації позики, здати продукти, і просила звільнити її від цих вимог радянської влади. Спересердя голова сільради прибив гвіздками до підлоги сіряк селянки, в якому вона була одягнена, і вимагав, щоб вона, немічна, стала на ноги, бабуня, певна річ, не мала сили для цього. Її відірвали від підлоги можновладці та й посадили в льодник — погріб, заповнений льодом, що слугував для збереження деяких продуктів харчування кооперативного магазину. Ввечері стареньку ледве принесли ноги додому, де вона й розпрощалася з білим світом. Такі були методи місцевих інквізиторів XX століття.
Письменник Микола Петренко — заслужений діяч мистецв України, лауреат кількох літературних премій та автор більш як 80 книжок. Він народився далекого 1925 року на Полтавщині і ще дитиною пережив Голодомор. Події 1932–33 років міцно закарбувалися в дитячій пам’яті. На основі своїх спогадів письменник видав книжку «Сни про окраєць хліба». >>
Шановна редакціє! Звертається до вас учитель Пирогівської загальноосвітньої школи Глобинського району Полтавської області Олександр Миколайович Матвієць. Відгукуючись на ваш заклик збирати свідчення про Голодомор 1932–33 років, надсилаю вам свою книжку «Я ще, може, буду живий...». Ця книга вийшла у 2012 році. >>
Першого грудня Катерині Онисимівні Пишняк виповниться 88 років. У такому поважному віці людей часто підводить пам’ять, але тільки не її. Вона пам’ятає своє дитинство до таких дрібничок, що сама інколи дивується. Ще тато, коли був живий, казав, що вона не мала б того пам’ятати, але пам’ятає ж... >>
Мій тато Талан Іполіт Григорович народився в 1872 році в селі Перервинці в бідній родині. Жодного дня не був у школі, але самостійно навчився читати і писати. В дитинстві пас худобу, потім працював у полі (у діда було три десятини землі). >>
Менi 84 роки. Народився я в селi Чабанiвка Старобiльського району на Луганщинi. Наша сiм’я складалася з п’яти осiб: батько Микола Якович (1903 р. н.), мiй старший брат Іван (1925 р.н.), я (1929 р.н.), сестра Лiдiя, яка народилася в тi страшнi роки, — 1932 р. >>
Наш рід, як і тисячі інших, став жертвою сталінського злодіяння під назвою «Голодомор». Як вимирала наша родина в ті страшні часи, я описав у поемі, яку присвятив світлій пам’яті моїх рідних, невинно убієнних у 1933 році. >>
