«На полі бою не ділив поранених на «своїх» і «чужих»

Про 92–річного Антона Панасовича Бумаценка, відомого львівського лікаря, «Україна молода» вже розповідала. Тоді ми виокремили лише один епізод його життя — уродженець Полтавщини особисто пережив Голодомор 1932—33 років. Від голоду помер його батько та четверо братів, сам хлопець ледь вижив. Проте біографія Антона Панасовича виявилася настільки цікавою, що ми вирішили знову повернутися до життєвої історії цієї непересічної людини.

«Уся країна боялась і вся країна мовчала»

Відколи себе пам’ятає, він понад усе хотів учитися. «Я навчився читати в чотири роки, — розповідає Антон Панасович. — Деякі букви батько показував, решту — дядько. В школі добре вчився, був відмінником». Смерті батька і малих спухлих від голоду братів так вразили хлопця, що твердо вирішив — буде медиком і допомагатиме іншим. Тож поїхав до Полтави, де була фельдшерсько–акушерська школа, подав документи на медбрата. Але екзамени здав на відмінно і його зарахували на фельдшера.

У роки навчання юнак особливо прикипів до одного професора, часто допомагав йому в роботі. Переважно мив пробірки для дослідів, але, бувало, й сам деякі дослідження проводив, вивчав мікроби. А потім почалося полювання на «ворогів народу», серед них несподівано опинився і його наставник. Той період Антон Бумаценко запам’ятав так: «Уся країна боялась і вся країна мовчала».

«Після закінчення навчання мене відправили фельдшером у Білорусь, — продовжує Антон Бумаценко. — Але довго я там не пробув, зрештою опинився в 82–му полку 33–ї стрілецької дивізії». В армії він також служив фельдшером. Антон Панасович на власні очі бачив політв’язнів польської в’язниці «Береза Картузька» — саме його дивізія їх і звільняла. «Страшне там творилось», — скупо згадує співрозмовник. — Ми, до речі, першими війну зустріли. Дислокувались тоді в Литві. Я вночі прокинувся, десь о четвертій годині. Вийшов на вулицю і побачив перші залпи бомбардувань».

У ту ніч рядовий Бумаценко приймав поранених у госпіталі. В його ж обов’язки входило садити постраждалих у потяги, які відходили на схід, в евакуацію. Останній потяг забрав і його — солдати силоміць затягнули у вагон, хоча молодий фельдшер не хотів залишати свій пост. Як згодом з’ясувалося, та випадковість врятувала йому життя: усіх, хто залишився у госпіталі, розстріляли.

«Ми відступали аж до Москви, — розповідає ветеран. — Пам’ятаю, що, крім Червоної армії, були і партизанські загони. Правда, для хлопців, які там воювали, це була вірна смерть. Туди йшли ті, хто вже нікого не мав, хто все втратив і за своє життя мало піклувався».

На фронті молодий фельдшер не ділив поранених на «своїх» і «чужих». «Бувало, біжу по полю, бачу — солдат поранений, я до нього, а то німець, — пригадує пан Антон. — Ну що робити? Перев’язую і його рану. А він до мене «цвай кіндер, цвай кіндер» і показує на пальцях. Я йому допоміг і — далі, до інших поранених».

На власні очі він бачив і вбитих польських солдат у Катині, щоправда, політруки розповіли їм свою версію тодішніх подій. «Ми тоді під Смоленськом стояли і між солдатами ходили чутки про розстріляних жертв, — пригадує Антон Панасович. — А потім самі натрапили на ті захоронення. До нас у госпіталь трупи привозили, і кожен iз них мав дірку від кулі в черепі. Нам тоді політруки розповідали, що це польські солдати і розстріляли їх фашисти». Хоча, зауважує чоловік, «почерк» злочину був іншим — гітлерівці так не розстрілювали. Але зайвих запитань тоді не ставили — такі були часи. Хоча про все здогадувалися…

«Ніколи не питав «хто», а питав «що болить»

Для Антона Бумаценка війна закінчилась у Східній Сілезії. З чотирма орденами і навіть подякою від Сталіна військовий фельдшер пішки повертався додому. Йшов до Львова майже два місяці. Все, що було на йому, — ото й усі його «трофеї». Солдатські чоботи, не витримавши довгої дороги, порвалися, аби дістатися Батьківщини, один iз них довелося перев’язати дротом.

Так сталося, що у Львові Антон Бумаценко й залишився. Тут знайшов свою долю, одружився. У важкі повоєнні роки працював у військовому госпіталі, а згодом вступив у Львівський медичний інститут. Жилося тяжко, впроголодь, адже зарплати вистачало лише на кілька буханок хліба на місяць.

Але роки, проведені в медичному iнститутi, згадує з теплотою. Антон Панасович вчився разом iз майбутнім світилом медицини, Володимиром Монастириським, який згодом започаткує нову науку — біологічну коаґулологію. А колишній військовий фельдшер вирішив стати невропатологом.

Після інституту молодого спеціаліста направили у Білгород–Дністровський, де він працював головним лікарем дитячого санаторію. Через два роки його раптово мобілізували до Севастополя — будувати Нахімовську дорогу та працювати в госпіталі лікарем. Новоприбулого забезпечили тільки ліжком у казармі, а харчуванням — ні. За два місяці виснажливої роботи ледь не помер iз голоду. «Нам давали зарплату у 100 карбованців, — розповідає Антон Панасович. — Це був мізер, прогодуватись було неможливо. Хлібом iз маргарином і водою з цукром перебивався. Додому повернувся худющим, змученим, ледь живим»...

Мине час і Антон Бумаценко стане головним лікарем клініки нервових хвороб, що на вулиці Некрасова. Слава про львівського фахівця розлетиться далеко за межі міста. І він допомагатиме багатьом людям. У нього лікувались родичі Хрущова, родина Богдана Котика, племінниця Івана Франка, головнокомандувач військово–повітряних сил СРСР маршал Олександр Новіков і ще багато хто з партійної верхівки. Проте про своїх «зіркових» пацієнтів він розповідає мало і через «не хочу», бо ніколи не «ділив» пацієнтів. «Я ніколи не питав «хто», а питав «що болить», — пояснює Антон Панасович. — Бував й у хатах повстанців. Боявся спочатку, але ніколи нічого зайвого не питався. І нічого зайвого нікому не розповідав».

Антон Панасович пішов на заслужений відпочинок аж у 87 років. Каже, що й далі ходив би на роботу, якби не поганий зір. «Я все пережив сам, горе людське пережив, — каже Антон Панасович. — Але щасливий, що працював лікарем. Адже допомагав людям і отримував від цього задоволення».