Посели у серці фенікса

Того разу ми з Сашком зустрілися в «Борисполі». Щойно пройшла паспортний контроль, як збоку погукали. Сашко! Приємно побачитися зі знайомим далеко від свого міста. «Я потім твою публікацію про тамтешній футбольний матч читала, — пригадую зараз, адже Олександр — спортивний журналіст. — Ви туди заради футболу їздили?» — «Ну ти даєш, — сміється. — На футбол у Грузію — це було б круто. Їздили знайомитися з досвідом грузинських громадських організацій. Домовлялися через інтернет, програму склали насичену!.. Але на футбол, звісно, сходили. У нас у клубі вже так заведено: якщо кудись їдемо, то треба виконати мінімум — побувати в горах, десь на воді і на футболі».

По екстрим — для оптимізму!

Про мандрівки сумського спортивного клубу «Фенікс» говорять немало. І є про що говорити: підйоми на вершини, сплави річками... Практично щоразу, ніби на подарунок, їх чекають нештатні ситуації.

Один із перших підйомів — на Говерлу — став справді перемогою. Йшли майже зі спеки, а вгорі раптом закрутило, пішов сніг. Хтось — у босоніжках, хтось легко вдягнутий, але вирішили не повертатися: он стільки пройшли, треба дістатися вершини! І дісталися. Сміялися й плакали, заспівали Гімн України, а коли нарешті спустилися до підніжжя, кожен, певно, відчув, що оте відчуття вершини залишилося в серці. По нього і йдуть у наступні мандрівки.

«Минулого року в Криму вп’ятьох пішли на Роман–Кош. Це найвища там вершина, — розповідає Олександр. — І заблукали. Внизу плюс 25, а вгорі похолоднішало, впав густий туман, врешті здійнявся вітер, зірвався сніг. Нічого не видно. Але вершину вирішили знайти. Блукали години дві, поки до неї вийшли. Традиційно заспівали гімн. Куди далі — не знаємо. Врешті спустилися, виявилося, в обидва боки далеко від населених пунктів. Ніч насунулася, наметів немає, сірників теж. Це ж на території Ялтинського заповідника, тому суворо слідкують, аби сірників із собою не брали. На щастя, випадково зустрівся провідник, він нас вивів».

А як заблукали на сплаві! Пливли на байдарках, вже надвечір. У визначеному місці, де планували стоянку, мав чекати чоловік і просигналізувати. А він, видно, задрімав... Перша байдарка, на якій їхала й Сашкова дружина, проминула потрібне місце, пішла вперед. «А ми пливли й співали. Саме затягнули гімн, і виявилося, що він розбудив нашого зустрічаючого, — встиг нас погукати. А троє людей зайві 20 кілометрів пройшли. Коли повернулися, мокрі були, зуб на зуб не попадав. Але ж ніхто не захворів».

«А як ми в пустелю ходили! Я що, тобі не розповідав?! Утрьох поїхали в Єгипет, у Хургаду. Почали шукати провідника для походу в пустелю. На нас дивляться здивовано: чого нам біля моря не лежиться?! Але ми отримали всі враження: і на верблюдах, і на джипах, і пішки».

Саме феніксівці, Леся і Сашко Ніколенки, першими з українців приєдналися до всеросійської організації «Аппарель» і здійснили сплави на Північному Уралі, в Комі. Тобто реально побували в тайзі. «Тепер, — мріє Олександр, — нам би ще в джунглях помандрувати. Хочемо на Амазонку. А чого? Варто спробувати!..» Ще, згадує, у Грузії побачили, як там літають на дельтапланах. «Феніксівці» й собі запланували таке, — є ж у Сумах клуб дельтапланеризму!

Здавалося б, таким пригодам можна лише позаздрити! Та передусім виникає не заздрість, а повага й навіть гордість за цих людей. Бо ж повна назва «Фенікса» — спортивний клуб інвалідів. Їм доводиться підніматися в гори без допомоги рук, спускатися річками разом зі своїм візком у човні... Тому єгипетські провідники були дещо шоковані, а під Говерлою їх спочатку просто не хотіли супроводжувати. Але вони пішли, попливли і піднялися... Бо кожне випробування додає оптимізму і віри в себе. І щоденні проблеми здаються не такими дошкульними. Адже якщо вони змогли там, то зможуть і тут, «на землі».

«Я — можу!»

Усе залежить від людини, переконаний Олександр Грінка. Можна, справді, мати незначну проблему і замкнутися в чотирьох стінах. А хтось і на чоти­рьох колесах буде пливти човном чи дертися вгору. Олександру часом телефонують, запитують про таких, кому потрібно допомогти. Клубівці залучають до своїх справ, але при цьому зауважують: треба захотіти самому. «У нас немає таких, хто просто очікує чогось від когось. До цього, вважаю, привчили нас іще з Союзу, створили такий стереотип, що інвалід має чекати, а до нього прийдуть і щось зроблять. Ми робимо самі».

І тим, хто втрачає сенс життя через пошкоджений палець, тут можуть розповісти свої історії. Наприклад, про Олю Сорокіну, яка ще колись, тринадцять років тому, прийшла на першу презентацію «Фенікса» й залишилася з клубом. І на Говерлу піднялася, і Дунаєм сплавлялася. Навіть перемогла на конкурсі «Міс» свого підприємства.

Працювала тоді Оля на багатотисячному об’єднанні імені Фрунзе. Оскільки конкурс був місцевого значення, дефіле в купальниках не планували, а от усе інше — і показ моделей, і огляд талантів, і демонстрація всіляких умінь були. Майстриня зі швейного цеху підприємства пройшла все те блискуче. І ні глядачі, ні члени журі не здогадалися, що в Олі ще в дитинстві ампутовано ногу. «Тепер вона живе з чоловіком у Чехії, — розповідає Сашко. — Дитині четвертий рік. І вже й там із парашутом стрибала!».

Уже мiсяць, як народився син у Олексія Якущенка. Завзята людина, як тільки куди їхати — «і я»! Коли вперше сів на байдарку, то просто зробив нове відкриття себе. Адже йому, інваліду–візочнику, здавалося, що про таке й мріяти не можна...

Часто долучається до заходів «Фенікса» Микола Педоренко. Учасник і переможець чемпіонатів Європи і світу з арм­реслінгу, пауерліфтингу. В його родині теж чекають поповнення... Втім Микола займається інваспортом, а це спорт високих досягнень, яким опікується держава. У «Феніксі» ж, наголошує Олександр Грінка, рекордів на меті на ставлять. Тут спорт об’єднуючий, рекреаційний, не задля перемог, а для самовдосконалення та самоствердження.

Тут із Сашком можна б погодитися, та йому заперечує життя. Бо ж недарма великі в усі часи казали, що найбільша людська перемога — це перемога над собою. І саме вона підвладна клубівцям. Бо вони зрозуміли просту істину: проблеми містяться передусім не в тілесних вадах — у голові кожного. Там їх подолаєш — і стаєш людиною «з обмеженими необмеженими можливостями», посміхається Сашко. Тож перемогам вони завдячують самим собі, друзям і волонтерам, які допомагають їм, а ще — благодійникам. «Ми жодної копійки бюджетних коштів не попросили на жоден свій проект, — каже Сашко. — У нас є друзі клубу, які допомагають здійснювати задуми». Причому, зазначає він, це саме ті люди, які не шукають «піару» за зразком «зробив на копійку, а розтрубив на сто гривень». Це ті, хто постійно підтримує без гучних оголошень, — колишній керівник «Сумихімпрому» Микола Трофименко, директор підприємства «Технологія» Володимир Заєць, керівник благодійного фонду «Соцінвест» Володимир Лазарєв, фірми «Магнат», «Сумиавтотранс», «Сумифармація»... А клуб вдячний і за 100 чи 200 гривень допомоги. Бо це — на мрії.

Задоволення жити

Яким був найважчий період у житті Сашка? Він замислюється на мить. Мабуть, отой перехід до юності, коли для однолітків настав час танців, дискотек, дівчат... Проте йому все ж було не надто важко, вважає сам. Завдяки батькам навчався у звичайній школі серед здорових однолітків. Вони змалечку нормально сприймали його; він жив і їхнiми інтересами.

«Коли в Суми приїхав вступати до вишу, навіть не знав, що є якісь громадські організації, захист прав інвалідів». Тепер це — половина Сашкового життя. Бо громадська робота в ньому займає не менше, ніж просто робота. І на цьому полі ще багато справ. Зокрема — впровадження в українську реальність інтегрованого навчання для дітей–інвалідів. Вивчав цей досвід під час поїздки до Америки. У Грузії теж починають активно розвивати систему, коли діти з вадами навчаються у звичайних класах.

Цього літа вперше за роки незалежності «Фенікс» разом із громадською організацією «Рука допомоги» та базою «Студяга» провели літню спартакіаду інвалідів. Чоловік 50 з області з’їхалися, змагалися в чотирьох видах, а потім куліш варили й просто спілкувалися, що, власне, головне!

«Днями проведемо тур вихідного дня для мам, які виховують дітей–інвалідів, — розповідає Сашко. — Їм дуже важко на самоті зі своїми проблемами. А ми їм хочемо влаштувати свято: подорож річкою, дискотеку, куліш. Хай відпочинуть із дітками і поговорять iз такими, як самі, хто їх зрозуміє». Шкода, нарікає, цього року не встигли зробити пляж спеціально для інвалідів, де вони не соромилися б відпочивати. Отже, наступного року.

Ще є потреба попрацювати зі школами. «Чому там є уроки мужності, героїзму, а немає уроків толерантності до інвалідів? Щоб знали, яких рекордів вони досягають, яких успіхів домагаються. І запросити інвалідів — хай самі про це розкажуть!»

Планів багато. Олександра підтримує і те, що чотирнадцятирічний син Дмитро — такий же вболівальник: «Ми з ним на всі змагання разом їздимо». А ще підліток активно займається футболом, так що татові треба вболівати вже й за нього.

«Якби не інвалідність, я не знаю, де б я був. Характер трохи авантюрний, запальний... Але ж Бог щось забирає, а щось дає натомість. Я набув стриманості, розважливості. Загартувався у випробуваннях, навчився не зважати на неприємні психологічні нюанси... І життя не загнало мене в глухий кут».