Меморіал жертвам Голодомору в селі Хоружівка на Сумщині. (з сайта 1ua.com.ua.)
Неоніла Єгорівна Москаленко, мешканка села Дмитрівка Буринського району:
«...Я, як і багато інших, працювала в колгоспі, бо мала малого сина, а його потрібно годувати. Тим, хто ходив працювати, давали в день по 100 г хліба (якщо його можна так назвати) і варили в спільному казані кашу, а потім по ложці роздавали.
...Мій чоловік був завгоспом, та жили не краще за других. Рік тоді видався неврожайний, але всі знали, всі говорили, що це не головна причина бідувань. Восени з кожного двору почали «здирати» все, що можна. Зерна ні в кого не було. Корів, коней, всю худобу забирали, незрозуміло навіщо. Нашу корову забрали, але через декілька днів мій чоловік привів її назад, та вона через два дні померла.
Найтяжче було зимою і весною 1933 року. Згадувати важко... Я сама якимось чудом вижила. Декілька раз пухла. Одного разу вже, як говорять, і на стіл поклали. Та прийшла сестра Кулина — принесла жому, просто звичайного жому, зварила його — я небагато поїла та й живу по сьогоднішній день...»
Єлизавета Маркелівна Заворотько, мешканка села Правдюки Роменського району:
«Вийшла я заміж за Заворотька Аркадія Ілліча, жили у його батьків на хуторі Заворотьково Пустовійтівської сільради. Свекри були люди заможні, трудолюбиві. Працювали на полі день і ніч, були віруючі.
У колгосп пішли не відразу. Якось ранньою весною 1933 року прийшло п’ять чоловік односельчан — їх називали активістами, з ними представник із району. Вони забрали все зерно, картоплю, буряк, одяг, меблі. Дуже добре пам’ятаю: лишився один рушник на іконах на покуті, один із наших каже: «Хай зостається», а представник кричить: «Знімай!..»
...Із хати нас усіх виселили, жили хто у кого. Один Бог знає, як ми мучилися. Варили гречану полову, пізніше листя, щавель. Відро картоплі коштувало 130 рублів. Молодші брати і сестри чоловіка попухли з голоду і померли, а мій чоловік, де діставав що з їжі, то віддавав мені, бо ж я чекала дитину.
...Влітку вступили в колгосп, нам повернули нашу пусту обідрану хату, на трудодні видали мішок зерна. Я народила сина. Люди давали нам хто що міг, так і пережили той страшний час».
Оксана Арсентіївна Чуб, мешканка села Куземин Охтирського району:
«...Найтяжчим був 1933–й. Але не тому, що не було врожаю, врожай зібрали непоганий. Та його забрали у людей до зернини... Голод зробили люди.
До нас у село привезли одинадцять дітей–сиріт, мені веліли жити з ними, доглядати їх, варити їм їсти... Але вдосталь діти не наїдались...
Одного разу прийшов до нас Дрюк Федір Іванович, бригадир, і сказав, що в колгосп приїде уповноважений і його треба нагодувати. Щоб стушити картоплi з м’ясом, комірник приніс каструлю з одним вушком, літрів на три... Обід я зготувала, борщ подала із того чавуна, що й для дітей, уповноважений їв з апетитом, потім я дістала каструлю з картоплею, але він швидко вибіг з хати і більше не заходив. А Дрюк зайшов до хати і питає: «В якому «ночнику» тушила картоплю?».
Ми з дітьми були дуже раді, що уповноважений не повернувся. Діти поласували картоплею з м’ясом. У той час ми не знали, що то за «ночник», бо варили їсти в одному чавуні, їли всі з однієї миски.
І зараз перед моїми очима стоять пухлі з голоду діти, що тільки–тільки відтягують голосок: «Дай...»
Варвара Тимофіївна Ющенко, жителька села Хоружівка Недригайлівського району:
«Мені тоді було лише 14 років... Пам’ятаю, як забирали хліб, як ходили по хатах «бригади» з гострою палицею — «щупом», якою скрізь шпирхали — і в печі, і за грубою, і під лавою, і біля порога. Якщо в кого знайдуть приховане зерно, то його оголошували «ворогом народу» і засилали або до Сибіру, або в тюрму...
Ми з меншими братами заготовляли листя на зиму: рвали, сушили, а потім перетирали на «муку». Найсмачніше було з липи, та ще можна було кленового добавляти. З інших дерев було гірке.
Були такі сім’ї в Хоружівці, де вмерли всі. Особливо страшний голод був навесні 1933 року, коли люди були виснажені після зими, потрібно було землю обробляти, а сил не було, і не було чим сіяти.
Багато мерло людей, особливо дітей, улітку, коли почав дозрівати хліб. Голодні діти натирали зерна з незрілого колосся і їли його. Але їхні шлунки були настільки виснажені, що не могли перетравити таку їжу, і діти помирали в страшних муках...»
Ольга Іванівна Новиченко, мешканка смт Ямпіль:
«...Знала і я одну таку сім’ю, яка під час голоду жила у землянці. Худий і немічний глава сім’ї лежить серед кімнати і стогне, просить, щоб жінка дала йому що–небудь поїсти. А суха жінка безсильна: вона нічого не може дати своєму чоловікові, бо їсти зовсім нічого немає, та й шестеро діточок сидять і плачуть — хочуть їсти. Мені було тоді 15 років... Пам’ятаю, одну дівчинку моїх років iз цієї сім’ї піджалювали люди, давали їй поїсти. Я теж допомагала їй. От тільки не знаю, чи вижила вона. А інші члени її сім’ї всі повмирали з голоду. Мені й досі якось не по собі робиться, коли згадаю, як помирав той чоловік. Спершу він худий–худий зробився, а потім, перед самою смертю, його почало роздувати, зробився гладкий, немов справний... Страшний то був час... Чого тільки не довелося мені бачити... Бувало, йде чоловік і гризе власні пальці або рве з обличчя шкіру й їсть. Жахливі були картини. Сама страшна смерть — голодна...»
Володимир Якович Крамар, мешканець Конотопа:
«...Проти садиби батька у маленькій хатинці жили дві сестри, в однієї з них була донька років чотирнадцяти. При обшуку, десь у запічку, знайшли трохи квасолі, щось iз 5–6 кілограмів. Як не благали сестри, як не причитали, квасолю забрали. Через деякий час старша сестра померла з голоду. Оце приклад роботи органів влади на селі зi створення голоду, а не ліквідації лишку.
Поряд за три кілометри на станції... хлібні склади були забиті зерном. Охоронялися слабо. Та який був народ села? Помирали біля них голодні, але жодної спроби взяти зерно не було...»
Віра Григорівна Манаєва, мешканка Конотопа:
«...Пам’ятаю ще, 1933 року влітку була демонстрація на честь свята Міжнародного дня молоді. На цю демонстрацію дуже важко було зібрати молодь і комсомольців, але все було дуже строго і не явитися було не можна. Комсомольці приходили з опухлими руками і ногами, впалими очима, а до ніг у декого були прив’язані балетки і ноги забинтовані, щоб не текла сукровиця — так було у мене. Йшла молодь із пониклими головами по шосейній дорозі в місто, а збоку на дорозі лежав якийсь хлопець, який помирав. Коли ми підійшли до нього, він відкрив очі і так жалібно подивився на нас, що я заплакала...»
Петро Тихонович Ейбог, житель села Климівка Білопільського району:
«...На станції Ворожба багато помирало в районі вокзалу... Кожного ранку ми збирали і складали трупи в маленькому цегляному приміщенні, колишньому магазині Москаленка. І раз на добу вантажили платформу і паровозом вивозили на кладовище... Ніякого обліку кількості загиблих і їхнiх прізвищ не велося.
...Коли в депо «Хутір Михайлівський» зустрічалися з паровозними бригадами депо «Брянськ», то вони казали: «Як, хохли, ви ще живі?» — і зрідка допомагали нам, адже там голоду не було...»
Про голод говорити було не можна, це було небезпечно. Після навчання я отримав призначення на залізницю в Томськ, а звідти — на станцію Ейхе, біля Новосибірська... Там я побачив непогане життя, а голоду не тільки не було, а й не знали про нього. І я мовчав... По–моєму, це була жорстока помста людини, у якої не було людської душі...»
Ольга Сергіївна Коненко, уродженка села Нова Рябина Великописарівського району:
«...Мені тоді було 11 років... Особливо важко було всім людям весною 33–го. Запаси всі вичерпалися, люди вимирали сім’ями. Була організована бригада, яка збирала по дворах мертвих і ховала. Ми, дітвора, бувало, бігаєм по домах і рахуємо, скільки мертвих у якому домі. Бувало, заходиш до хати, а там лежать і на землі, і на пічці мертві. А ті, що живі, і говорити від слабкості не можуть.
Ось одного разу бригада збирала мертвих на повозку, а один хлопець був років 16–17, живий, але дуже–дуже слабкий. І просить їх: «Не забирайте, може, я ще житиму». Але вони його забрали разом із його батьком і братом на кладовище. Та в яму з мертвяками не поклали, а поклали поруч... Коли прибігли увечері до того хлопця, то він лежав мертвий. На другий день його поховали з групою мертвяків.
...У 1933 році влітку напала на людей малярія. Я теж захворіла. Перестала ходити, а хліба хотілося до сліз. Винесе мене мама на руках, посадить на рядно під ворота, і я сиджу чи лежу і плачу...
Років три після голодовки все підмішували люди ще з осені то картопляний жом, то бурячний жом чи полову просяну в тісто для хліба, — щоб вистачило хліба до нового врожаю...»
Кремлівський цар Ірод, прикидаючись миротворцем, винайшов нову формулу брехні, твердячи, що, мовляв, «русскіє і украінци — єдіний народ». Але ж звідки тоді споконвічна війна вовків в овечій шкурі проти нашої Вітчизни, чому геніальний Василь Симоненко писав: «Україно, ти моя молитва, ти моя розлука вікова, гримонить над світом люта битва за твоє життя, твої права»? >>
Весна вже покликала господарів у поле. На базарах не проштовхнутися: люд вибирає насіння та міндобрива, шукає, чим би земельку покропити, щоб бур’яни не росли і зайвий раз не брати сапу до рук. «Візьміть ще оцей перепарат, під корінь внесете. Він стимулює ріст і зміцнює рослину», — припрошує продавець молоду жіночку, яка купує яскраві пакети з імпортним насінням. >>
У 2012 році в лісовому урочищі поблизу села Мощена, що біля Ковеля, з’явилося нове військове кладовище. Навесні 1944 року тут точилися кровопролитні бої за Ковель, тому солдатських поховань у цій місцині є ще чимало. Відшукати їх і навіть ідентифікувати — справа благородна й необхідна. Бо війна справді не закінчена доти, доки не похований її останній солдат. >>
На початку ХХ століття Українська держава відновила свою незалежність, яку два її історичних сусіди — західний (Польща) та північний (Росія) — хитрощами, підступністю та збройною агресією ліквідували, а Україну загарбали та поділили між собою. >>
Як відомо, минулорічної весни наше Міністерство культури заявило про необхідність створення в Україні музею тоталітаризму, який би розкривав весь масштаб злочинів комуністичного режиму проти українського народу. >>
Лубенський благодійний фонд «Надія і Батьківщина» впродовж багатьох років розшукує в Україні громадян, які під час Другої світової війни були вивезені на примусові роботи до Норвегії, і підтримує творчі контакти з відповідними норвезькими установами. >>
