Артист мовчазної сцени

Василю не було ще й року, коли, захворівши на скарлатину, він втратив слух. Але вважає себе людиною щасливою і не розуміє, чому комусь спадає на думку його жаліти або співчувати. На сцені київського театру міміки та жестів «Райдуга» Українського товариства глухих заслужений артист України Василь Стьопкін зіграв, здавалося б, ролі несумісні. Невгамовний витівник Незнайко, комік Чарлі Чаплін, небайдужий до чарки Карась, російський поет Олександр Пушкін... Віддавши сцені тридцять п’ять років, артист організував театральний гурток у школі–інтернаті № 9 для дітей із вадами слуху. Наразі у школі канікули, але — не в актора. Він пише власні сценарії для гуртка.

Капловухий заєць розсмішив поважне журі

Дитинство Василя Стьопкіна минуло в Середній Азії, шкільні роки — у Дніпропетровську. І скрізь хлопчик був улюбленцем дітлахів та дорослих. Біля піонерських багать його персонажів — «рибалки» і «горе–кравця» — сприймали на біс. Він жонглював виделками, тарілочками, яблуками. Підлітком у шкільному театральному гуртку зіграв сивочолого Діда Мороза і коміка Чарлі Чапліна.

Зазвичай у радянські часи більшість випускників шкіл для дітей з вадами слуху направляли на виробництво, де їм надавали монотонну роботу. Тож трудову діяльність юнак розпочав на заводі, де два роки пропрацював слюсарем–інструментальником. Утім Василь марив сценою. Робітники, дивлячись, як він імпровізує під час обідніх перерв, зітхали: «Тобі б, Васю, в артисти!» І він ризикнув, прочитавши в газеті про відкриття у Києві театру міміки і жестів «Райдуга» для людей із вадами слуху, куди було оголошено конкурс.

«У трупу набирали 25 акторів, а бажаючих було близько двохсот, — згадує Василь Васильович. — За умовами конкурсу, кожному належало показати кілька номерів різних жанрів. Я завершував список. Члени журі мали втомлений, я б навіть сказав, виснажений, вигляд, і я вирішив їх розсмішити. Взявся скакати, наспівуючи: «Я зайчик капловухий». Поважне журі вибухнуло сміхом, вигукуючи: «Вас прийнято!»

Улюблена роль — Чарлі Чаплін

Театр міміки і жестів «Райдуга» невипадково має таку назву. За аналогією з кольорами веселки, на сцені — сім жанрів. Це драма, балет, мюзикл, пантоміма, вар’єте, цирк, фольклорні танці. Причому актор Василь Стьопкін оволодів досконало усіма жанрами! «Я грав Незнайка у 28 років. Та відчував себе дитиною, бо копіював повадки своєї малої донечки Лади. Наступного дня (а ми давали щонайменше 130 вистав на рік) мені приклеювали бакенбарди, і я перевтілювався в Пушкіна. Мімікою і жестами передавав настрій поета перед дуеллю, зображував саму дуель, потім — нестерпні болі, що відчував поет після поранення. Утім зізнаюся, найулюбленіша моя роль — комік Чарлі Чаплін. Очевидно, тому, що цей артист грав у німому кіно».

У кіно зіграв бандита

У 1978 році про театр «Райдуга» знімали документальний фільм під назвою «Подолання». Побачивши Стьопкіна на сцені, режисер запропонував Василю Васильовичу зіграти роль глухого фермера в художньому фільмі «Лобо» за оповіданням Сетона–Томпсона. Та на пробах з’ясувалося, що Стьопкіну більше пасує роль... бандита, причому за сценарієм зі слухом у нього — все гаразд.

«Бандита, до слова, попервах мав грати литовський актор Будрайтіс, — розповідає Василь Стьопкін. — Я погодився. Не думав тоді, як складно доведеться. Змушений був вивчити не лише свої слова, а й репліки усіх акторів. Іноді за спиною (на екрані в цей момент глядачі бачили тільки моє обличчя) мене легенько підштовхували, коли потрібно було щось вимовляти. Дуже вдячний актору Борису Щербакову, який озвучував роль. Під час зйомок виникла ще одна проблема: за сценарієм мій герой–пройдисвіт мав нестися верхи на коні. «Кіношна» конячка виявилася впертою і гоноровою, кілька днів ні на крок мене до себе не підпускала. Я теж проявив характер, від дублера відмовився, врешті–решт задобрив тварину ласкою і їжею».

Разом із кількістю ролей поповнювалася і скарбничка нагород талановитого актора. Так, у 1993 році Василь Стьопкін отримав першу премію Міжнародного фестивалю глухих клоунів, а у 1996–му йому присвоїли звання заслуженого артиста України. Того ж року до своїх особистих досягнень він додав ще й диплом про вищу освіту, закінчивши Київський педагогічний інститут імені Михайла Драгоманова за спеціальністю сурдопедагог.

Слухові апарати і мова серця

Першим звуком, який почув Василь Стьопкін, проживши в цілковитій тиші багато років, був бій настінного годинника. Актору тоді виповнилося тридцять. «Наприкінці сімдесятих у Союзі з’явилися слухові апарати — громіздкі, у дротах, що звисали за вухами, вкрай незручні. Одягнувши апарат, я почув «та–та, та–та», — згадує він свої відчуття. — Відразу не зміг визначити джерело звуку, поки не зрозумів, що це — годинник. Потім відкрутив кран, і від «мелодії», що він видав, просто оторопів. Далі вийшов з квартири, натиснув на кнопку ліфта і увесь зморщився від його скреготу. Багатоголосся вулиці зовсім приголомшило, голова розколювалася! Я просто висмикнув апарат і трохи заспокоївся… Зауважте, тоді ще не було такої великої кількості транспорту, як зараз. Звичайно, сучасні слухові апарати незрівнянно кращі. Я можу вільно розмовляти з іншими людьми. Але у побуті мені комфортніше спілкуватися мовою жестів. Так, як це відбувається в театрі. Наші глядачі — здебільшого глухі, хоча кожна вистава має музичний і дикторський супровід. Певне, тому на гастролях після вистави глядачі, які чують, буває, запитують: «Невже актори глухі? Адже артикуляція збігається з голосом диктора, а танцюючи, ніхто не збився з ритму».

У самій природі глухої людини закладені елементи театральності. Відсутність слуху компенсується особливою здібністю помічати щонайменший рух і копіювати його. Власне, тому серед глухих — чимало артистичних людей, які вдало передають мовою руху, жестів, пластики найтонші зміни настрою, характер героїв, мотиви їхніх вчинків.

Столярство і акторство

Віддавши професійній сцені тридцять п’ять років, Василь Васильович організував художній гурток у київській школі–інтернаті № 9 для дітей із вадами слуху. А ще він навчає слюсарній і столярній справі хлопчиків, бо й першу, робітничу, професію не забуває. «Спеціальної літератури зі столярства для глухих немає, та й універсальні підручники і посібники застаріли, тому що з’явилися сучасніші верстати. Для людей із вадами слуху, що мають робочі професії, особливо важлива техніка безпеки, — вважає Василь Васильович. — Наведу елементарний приклад: як, скажімо, визначити, чи включено верстат? Адже гудіння не чути! Пояснюючи, треба враховувати всі нюанси. На уроках я використовую власний планшет з відеороликами, фотографіями, текстовим матеріалом. І лише потім починаю практичні заняття».

Вчитель каже, що восени — у жовтні–листопаді — його підопічні школярі роблять корисну справу — майструють шпаківні. «Навіть деякий театральний реквізит створений руками моїх вихованців, — каже актор. — Так, для вистави «Буратіно» хлопці вистругали маріонеток. А для вистави «Спляча красуня» змайстрували десятиметрового дракона. Нічого складного, просто трохи фантазії і вправності. У чисті чорні пакети для сміття поклали надувні кулі, з’єднали їх мотузками. Тож вийшов хребет дракона. Голова — з телевізійної коробки, зуби — з пінопласту, замість очей — велосипедні відбивачі».

Для театрального гуртка Василь Стьопкін пише власні сценарії. За основу бере відомі твори класиків, перекладає їх на мову жестів. Щоправда, під час репетиції, зізнається він, доводиться щось міняти. Часто його вихованці пропонують свої варіанти розвитку події. «У хлопців є захоплення, вони налаштовані на позитив, а це — головне», — радіє актор. Він не втрачає зв’язку і з театром «Райдуга». Навідується на репетиції, дає уроки з постановки художньої жестової мови початківцям. А вдома навчає циркового мистецтва онуків. Ось така невгамовна і дуже сонячна людина!