«Кину все та поїду до Америки...»

07.08.2013
«Кину все та поїду до Америки...»

Продавши свій розкішний «Мерседес» як останній атрибут «буржуйського життя», колишній начальник рибінспекції Генічеська Кирило Стремоусов змінив задушливий кабінет чиновника на захоплюючу подорож по країнах Латинської Америки. «Півтора року життя в екстремальних умовах Латинської Америки навчили мене любити свободу і свою Батьківщину, — зізнається Кирило. — Там я зміг зрозуміти сенс вислову революціонера Ернесто Че Гевари: «Краще я буду останнім індіанцем у Латинській Америці, ніж першим мільйонером у США».

 

Чи легко бути чиновником?

А ще два роки тому Кирило Стремоусов із захопленням будував кар’єру процвітаючого чиновника.

— Незважаючи на швидкий кар’єрний злет, я був скутий по руках і ногах тією чиновницькою системою хабарів і «відкатів», що склалася в Україні, — говорить Кирило Стремоусов. — Я був вписаний у цю систему, як у матрицю: це змушувало мене брати хабарі, брехати і... боятися! Чим більше я заробляв грошей, тим сильнішим був страх. Я обертався в середовищі собі подібних: продажні чиновники, начальники міліції, прокурори... Так, я міг майже все собі дозволити, став важити понад 125 кілограмів. Але я не був щасливою людиною. Навпаки, з’явилися хвороби, яких раніше не було. Мені просто ніколи було радіти життю.

Промінявши «буржуйське» життя чиновника на вільні хліби, Кирило нарешті знайшов довгоочікуваний душевний спокій. Підсумок: мінус 45 кілограмів живої ваги і «чиста» від усіх хвороб медична картка.

— Кириле, у вас вийшло, як у Єсеніна: «Кину все, відрощу собі бороду і волоцюгою піду по Русі». Тільки ви для себе обрали Америку...

— У новорічну ніч 2011–го я загадав бажання знайти свою «країну обітовану» і це бажання здійснилося, — радіє Кирило. — Я мав автомобіль, тож вирішив його продати, а на ці гроші виїхати до Америки. На оформлення віз пішло трохи більше місяця. Божевільна мрія здійснилася: вже 14 лютого я сидів у літаку до Нью–Йорка. Мені відкрилася перспектива своїми очима побачити, як живуть люди в країнах Латинської Америки. Але не так, як це бачать звичайні туристи, а пожити в тих будинках, де вони живуть, скуштувати на смак їхню їжу та відчути їхній спосіб життя.

Здрастуй, Америко, і... гуд бай! 

— Я подорожував по США майже чотири місяці, — продовжує свою розповідь Кирило. — Коли приїхав до Лос–Анджелеса, у мене на кредитній картці було 8,5 тисячi доларів. Але я свідомо поставив перед собою екстремальне завдання: вижити в чужому місті, витрачаючи лише тридцять доларів на місяць. Тому я не жив у престижних готелях і не харчувався в суші–барах. Жадаючи нових вражень, я ночував де доведеться — під мостами з місцевими бомжами, на пляжах. Та й харчі собі добував у найрізноманітніших місцях: починаючи від збору фруктів у міських садах і закінчуючи безплатними обідами в соціальних їдальнях...

— А чи є рiзниця між американським і українським бомжем?

— Ну, судіть самі. Американський бомж отримує допомогу від 12 до 30 тисяч доларів на рік (залежно від кількості дітей). Для них розроблено спеціальні програми, які передбачають для таких людей забезпечення житлом i харчуванням за рахунок держави. У США є цілі поселення афроамериканців, які не працюють ось уже в трьох поколіннях! Просто сидять вдома на допомогу. Це вельми відчутне ярмо для економіки США.

— А яке найпозитивніше враження від «країни обітованої»?

— У Лос–Анджелесі я купив свій супер–мотоцикл «Вулкан», майже такий самий, який був у самого Ернесто Че Гевари!

Слідами Че Гевари

Потім за десять місяців Кирило Стремоусов проїхав на своєму мотоциклі через дев’ять держав: Мексику, Гватемалу, Гондурас, Нікарагуа, Еквадор, Коста–Ріку, Панаму, Колумбію і Перу. Мандрівникові довелося навіть пожити в гостинних представників народу майя. Коли в чоловіка виникали проблеми, на допомогу завжди приходили друзі–революціонери.

— Коли я проходив паспортний контроль на мексиканському кордоні або ночував у халупах простих селян у Гондурасі, то скрізь бачив портрети Ернесто Че Гевари: на стіні, на майках, на плакатах, на налiпках машин. Навіть на моєму мотошоломі є його зображення. Образ Че Гевари став іконою революції, — продовжує свою розповідь Кирило. — А в країнах Латинської Америки я щодня бував на заходах, де люди читають роботи Карла Маркса і вчаться, як правильно організовувати революції. У Мексиці мене часто запрошували на заходи, де розповідають, як ефективно вести страйк і проводити профспілкові збори. Ми зустрічалися на якихось «явочних квартирах», ходили по коледжах, роздавали листівки із закликами до революції та до повалення правлячого режиму, проти капіталізму в усьому світі.

— Напевно, в цих країнах жити ще гірше, ніж в Україні?

— У Гватемалі я зупинявся в будинках у людей, які з народження живуть без електрики і взагалі не знають, що таке мобільні телефони. Заради інтересу ходив навіть iз ними працювати на плантацію. Зарплату нам платили від 3 до 5 доларів на день. Усі зароблені мною гроші я чесно передав у фонд тієї сім’ї, у якої жив на той час.

— Вдалося побачитися з кимось із сучасних революційних діячів?

— У Гватемалі я запланував зустріч iз Рігобертою Менчу (правозахисниця, письменниця, борець за права корінного населення Гватемали, лауреат Нобелівської премії миру в 1992 році. — Авт.). Я зміг знайти її в столиці, але довгої бесіди не вийшло, бо існував мовний бар’єр.

А ось у Коста–Ріці я зустрів знаменитого емігранта з Росії Олександра Салтикова. Там він тримає кілька магазинів. Салтиков показав мені свій арсенал вогнепальної зброї, в який входить понад десять пістолетів різних марок. Є навіть автомат Калашникова і кілька різнокаліберніх пістолетів чеського виробництва. Так от, він казав, що самотужки застрелив п’ятьох бандитів! Суд його виправдав, оскільки Салтиков зумів довести, що захищав свій магазин. За його словами, у метушливій Коста–Ріці йому живеться краще і вільніше, ніж у Росії.

У Коста–Ріці Кирилу Стремоусову навіть вдалося вступити до національного університету на екзотичну спеціальність марксиста–соціолога.

— Я намагався розповісти студентам про українську Помаранчеву революцію, — каже він. — Але з’ясувалося, що про Україну там практично нічого не знають. Дуже мало інформації й про Росію. Зате коли вимовив «Я з Радянського Союзу!» — відразу побачив добрі посмішки на обличчях і зацікавленість в очах. Ось так: країна, що розвалилася більш як двадцять років тому, ще й досі має неабиякий авторитет у світі.

А вдома — найкраще

Повернувшись в Україну, Кирил Стремоусов написав книгу «Нотатки мотоцикліста, або По Латинській Америці слідами Че Гевари». А через кiлька місяців зустрів свою долю й одружився. Зараз його дружина Оксана чекає дитину.

Та головне — під час подорожей Кирило зрозумів, що батьківщиною для нього все одно залишиться Україна.

— Адже при всіх недоліках — це одна з найкращих держав, яку я бачив за своє життя, — каже 36–річний мандрівник. — І ви знаєте, побувавши у багатьох чужих країнах, я зрозумів, яка велика цінність — наша рідна мова. Оцінити красу й важливість української мови можна тільки після того, як кiлька місяців жив, ніби глухонімий, спочатку в англомовному, а потім і в іспаномовному середовищі. Я просто мріяв поговорити з кимось українською. Ми злочинно ігноруємо рідну мову, мало її цінуємо. І як би пафосно це не звучало, але мова — це душа нашої нації і нею необхідно пишатися.

  • Голодомори й лихоліття «мами за законом»

    Іде другий десяток літ, як немає з нами дорогої для мене людини — Євдокименко Ірини Пилипівни, матері моєї дружини, а по-простому — тещі (або, як прийнято в англійців, mother-in-law, «мами за законом»). Народилася вона у 1910 році. >>

  • Ноги замість мотора

    30-річний черкащанин Олексій Ганшин ніколи не мав автомобіля і навіть не хоче його купувати. Бо в нього є веломобіль. Олексій не просто любить на ньому подорожувати, він власноруч будує ще й лежачі велосипеди. У планах народного умільця — власна велосипедна фірма на зразок тих, що працюють у Європі. >>

  • За ним сумує місто...

    Сьогодні — 9 днів, як пішов із життя Ігор Калашник, політик, громадський діяч Черкащини, доктор економічних наук, заслужений будівельник України, лауреат загальноукраїнського рейтингу професійних досягнень «Лідер України», депутат Черкаської міської ради кількох скликань і багаторічний друг нашої газети. Йому було лише 55 років. Раптова і трагічна смерть шокувала всіх, хто знав Ігоря Миколайовича. >>

  • «Я давно вже став українським націоналістом»

    Ще жоден художник тему сучасної українсько-російської війни досі не втілював настільки масштабно, як 53-річний художник iз Дніпропетровська Сергій Чайка. Його нова картина вражає грандіозністю, насиченістю образів українських героїв, серед яких у центрі постає Надія Савченко. >>

  • Не в грошах щастя

    Звістка про те, що Василю Пилці з Кривого Рогу замовили портрет короля Кувейту, нещодавно була розповсюджена багатьма ЗМІ як неабияка сенсація. Особливої ж пікантності додавало те, що українському майстру гравюри на склі за таку роботу ніби мають заплатити гонорар у сумі річного бюджету України. >>

  • «Ми такі люди — співати вміємо, а балакати не дуже!»

    Більше 30 років поспіль українська народна пісня допомагає черкаській родині Карпенків на їхньому життєвому шляху. Саме пісню та музику Ніна Петрівна i Володимир Михайлович називають тим джерелом натхнення, яке підтримує, дає сили і дарує настрій. І тоді як добре на душі, і тоді як важко. >>