Радзивіліана,

«Князі Радзивіли» — видання вельми нестандартне для пост­радянської ментальності. Сказати б, атипове для нашої історичної пам’яті як за формою, так і за змістом. Авжеж, чи не все ХХ сторіччя з української свідомості вичавлювали почуття роду. На теоретичному рівні — облудно стверджуючи про ніяку роль особистості в історії, не кажучи вже про роль фамільних династій. На практичному — ґвалтовно змушуючи публічно зрікатися батьків-дідів. Що ж дивного, коли родовідна, генеалогічна книга постає витвором, що не вписується до звичних читацьких преференцій сучасного українського соціуму.

Отже, перша (здається?) в нинішній Україні писана історія аристократичного роду — литовських князів Радзивілів. Одразу постає запитання: чи аж таке безпосереднє відношення має це до вітчизняної минувшини? Виявляється, подібне запитання здатна продукувати лише інфікована радянськими стереотипами пам’ять. Адже історія Великого Князівства Литовського (ВКЛ) — це кілька століть інтенсивного розвитку України, коли її основні землі входили до цього державного утворення: саме за ВКЛ козацтво (і реєстрове, і низове) набуло найвищого статусу. Можна навіть сказати, що за ВКЛ геополітична конфігурація була для України найбільш сприятливою за всю її досьогоднішню історію. Славетний редактор паризької «Культури» Єжи Ґедройць у 1960-ті роки навіть запропонував користатися з іншого, модернішого скорочення: замість ВКЛ — УБЛ (Україна—Білорусь—Литва).

Відтак, у книзі «Князі Радзивіли», написаній науковцями із трьох країн УБЛ, ідеться про долю 16 поколінь фамілії, яка була другою за важливістю в історії ВКЛ після роду Гедиміновичів. А на тому відтинку розвитку, коли ВКЛ уходило до конфедерації з Польщею, утворюючи Річ Посполиту Обох Народів, Радзивіли «стали навіть першою родиною, що не мала собі рівних навіть серед польських дідичів. Такими вони й залишилися в польській колективній пам’яті до сьогодні».

Отже, «майже 166 років ця родина у своїх руках тримала найвищий уряд у ВКЛ — посаду віленського воєводи». Плюс неодноразово — посаду канцлера Великого Князівства Литовського. Вони — родичі польських та прусських королів, а Барбара з Радзивілів — навіть королева Польщі за Сигізмундом Августом. Один з Радзивілів у ХХ столітті одружився з сестрою дружини американського президента Джона Кеннеді. Як бачимо, ходить про світовий аристократичний рід.

Чи не найбільші землевласники Східної Європи: «Сучасники писали, що у володіннях Радзивілів ніколи не заходить сонце, а їм самим під час подорожі з Біржів (у Литві) до Києва не доведеться ночувати у чужих маєтках». На українських теренах мали понад два десятки маєтків (головний осідок — Олика під Луцьком): палаци й замки, котрі оточували вигадливі парки; обов’язково будували церкви (в одній із них — у Бердичеві — пізніше Оноре де Бальзак вінчався з Евеліною Ганською). Будували із залученням кращих архітекторів; мистецтвознавці говорять навіть про «радзивілівський» стиль. Ще більше маєтностей мали у Литві та Білорусі; на території останньої — «біля 10 тисяч населених пунктів, так чи інакше пов’язані з ім’ям Радзивілів». Тут, до речі, радзивілівські пам’ятки збереглися набагато краще, аніж в Україні; чільні палаци реставровані до рівня неабияких туристичних принад. До всього, Радзивіли звели резиденції у Парижі, Мадриді, Берліні та Варшаві, котрі понині є архітектурною гордістю цих столиць.

Радзивіли мали три «фамільні» професії: військовиків, політиків та священиків. Виграні ними битви та хитромудрі геополітичні проекти згадувати не буду — довелося б переказувати значну частину книжки. А от у релігійній царині дослідники відзначають унікальний церковний лібералізм, що панував у ВКЛ: коли Європою не вщухали релігійні конфлікти й навіть війни, тут мирно співіснували до десятка різних конфесій. Більшість Радзивілів сповідували протестантизм — релігійну ідеологію, на котрій пізніше постав «капіталізм із людським обличчям».

Як усі справжні політики, Радзивіли дбали про економічний та культурний розвиток краю. Прикладів у рецензованій книжці також не бракує, приміром, таке: «Започаткували у Жовкві фарфорове виробництво, яке на чотири десятиліття випереджує прийнятий донедавна офіційний початок історії українського фарфору з відкриттям в 1788 році Межигірської фарфорової фабрики поблизу Києва». Сучасні архіви та наукові бібліотеки Литви починалися з колекцій Радзивілів. Науковці визнають за ними «удосконалення протестантської системи освіти». І звичайно — як усі справжні політики — були меценатами: картини, які вони замовляли, нині прикрашають найбільші музеї. Відповідним було і коло спілкування. Один з Радзивілів мав серед друзів Ніколо Паганіні, Людвіґа ван Бетговена, Йоганна Вольфґанґа Ґьоте, Фредеріка Шопена. Друг іншого, пізнішого — Марсель Пруст. І так далі.

З ХІХ сторіччя державна роль Радзивілів занепадає (головно — через відомі школярам три поділи Польщі, провідним ініціатором яких була Росія). Але й у ХХ столітті вони лишалися світовим фамільним брендом. Згадати, бодай, той випадок, коли 1939-го Москва окупувала Західну Україну, і в Олиці захопили останнього власника — Леона Владислава Радзивіла. Допитував його власноруч Берія, і тоді від Гулагу аристократа врятувало пряме втручання короля Італії та прем’єра Муссоліні (варто нагадати сучасним януковичевим «антифашистам», що тоді фашистські режими Німеччини та Італії були найліпшими друзями СРСРу).

Завершується книга розлогим інтерв’ю з двома нині здравими представниками роду. Ця частина вартує окремої уваги, оскільки ідеться про ідеологічні проблеми, однакові для сьогоднішніх Литви та України. Проблема мови: сучасні Рад­зивіли вважають, що ті литовці, котрі ігнорують співвітчизників, які творили польською мовою, відмовляються від неабиякого культурного шару і потрапляють у слабку позицію в протистоянні з одвічним сусідом-загарбником. Через те «поляки вважають поляками Міцкевича, Словацького, Огінського, Монюшка, Кос­тюшка, Мілоша». Це те саме, що й українська відмова від Гоголя. І тягнеться це до сьогодні: апатичне споглядання присвоювання Росією творчості Марини і Сергія Дяченків, кількох талановитих українських фантастів та детективістів.

Друга спільна проблема: так звана «зрада». У нас — Івана Мазепи, у них — Януша Радзивіла. «Для литовців він — герой, який підтримав Кейданську угоду зі шведами, що скасовувала Люблінську унію. Для поляків — це зрадник. Саме як зрадника, його зображено в романі Генріка Сенкевича «Потоп». Зовсім іншою є його постать для українців, для них він — жорстокий супротивник козаків, який у 1651 році підпалив Київ. Імовірно, заради помсти українські козаки, що вже служили Москві, у 1655 році зруйнували Вільну». Обговорюючи постать цього такого собі литовського Мазепи, сучасні Радзивіли кажуть: «Як можна бути зрадником країни, громадянином якої ти не є і до народу якої ти не належиш?» І це — пряма калька з нашої «мазепинської проблеми». До речі, в інтерв’ю відкривається цікава інформація: Сенкевич підлягав царській цензурі, тож нічого не міг писати про російську загрозу, котра була для тодішньої Речі Посполитої набагато відчутніша за шведську. Все так, як у нас.

Видавництво «Балтія-Друк» планує й надалі готувати генеалогічні книжки про аристократичні роди УБЛ (на черзі, здається, князі Острозькі). Тож, варто зробити декілька зауваг задля покращення їхньої майбутньої читацької долі. Проект задекларовано як науково-популярний. Це передбачає стравний для більш-менш масового читача стиль викладу. У «Князях Радзивілах» із цим є проблеми — надто у частині, писаній українським науковцем (В.Александрович): це, по суті, детально цікавий реєстр маєтностей Радзивілів в Україні: де, коли і що було. Це, вважай, високої проби сировина для науковця, який узявся би за написання історії повсякдення, або для письменника, котрий планує роман з тієї доби. Але ж для інвентаризації не потрібна така видавнича розкіш.

Відчутно бракує інформації про стан маєтностей після російської окупації під час Другої світової війни; хіба що таке (про Олику): «У 1939 році замок, у якому стояла радянська військова частина, було розграбовано й значною мірою знищено». Який сучасний стан маєтностей, хто їхні власники, чи мають вони туристичний потенціал? Деякі садиби претендують на окремі оповіді-саги, як та, наприклад, що переходила з рук в руки від філософа Людвіга Вітґенштайна до родини Фальц-Файнів (засновники Асканії-Нова) і до Радзивілів. Мало, на жаль, романтичних сюжетів, обов’язкових для популярного жанру. Хіба що литовські дослідники захоплено переповіли історію кохання згадуваних уже Барбари Радзивіл та Сигізмунда Августа: король таємно обвінчався з нею у Вільні, довго і тяжко змагався з політикумом Речі Посполитої за її визнання (навіть готовий був зректися трону), аж поки лише на третій рік його кохану дружину коронували у Кракові на королеву

Насамкінець коротко: «Князі Радзивіли» — еталонне­ видання з огляду на дизайн та поліграфію. Це — широке євровікно у малознаний у нас світ аристократичних родин. А також — спокуслива спонука до мандрів описаними і чудово проілюстрованими місцинами.

ЛІДЕРИ ЛІТА: КОРОТКІ СПИСКИ

Далі публікуємо результати експертного оцінювання піврічного видавничого асортименту – списки Лідерів літа за версією Всеукраїнського рейтинґу «Книжка року’2013». Оскільки остаточні місця визначаться по оцінюванні усього річного асортименту в грудні, нині подаємо по сім найцікавіших книжок у кожній підномінації за абеткою.

Номінація «МИНУВШИНА»

Популярні видання / історична белетристика

Валерій ПРИМОСТ. Єврей – це фах. Нариси історії євреїв в Україні. – К.: Темпора, 616 с.(о)

Віктор БРЕХУНЕНКО. «Дивна то і несказанна мужність…» Козаки у Хотинській війні 1621 року; Програна битва виграної війни. Битва під Берестечком 1651 року. Сер. «Militaria Ucrainica». – К.: Темпора, 120+116 с.(о)

Виктор САВЧЕНКО. Проект «Україна». Вольная Одеса – Одесская республика – Юго-Западный край (1917–1919). – Х.: Фоліо, 283 с.(п)

Волинь Wolyn 1943. – Л.: Культурологічний часопис «Ї», 280 с.(о)

Радослав СІКОРА. З історії польських крилатих гусарів; Крилаті гусари Яна Собеського. – К.: Дух і Літера, 96+104 с.(п)

Святослав ЛИПОВЕЦЬКИЙ. Обличчя звитяги. Стрілецькі світлини; Бандерівські оповідки. – Л.: АРС, 96+200 с.(о)

Україна – Польща (у 2 частинах). – К.: Хроніка 2000, 468+436 с.(п)

Дослідження / документи

Віктор ГОРОБЕЦЬ. «Чорна рада» 1663 року. Передумови, результати, наслідки. – К.: Інститут історії України НАНУ, 200 с.

Вирок Українській революції: «Справа ЦК УПСР». – К.: Темпора, 688 с.(п)

Ґжеґож МОТИКА. Від волинської різанини до операції «Вісла». Польсько-український конфлікт 1943–1947 рр. – К.: Дух і Літера, 360 с.(п)

Сергій ГОРІН. Монастирі Луцько-Острозької єпархії кінця XV – середини XVII ст.: функціонування і місце у волинському соціумі. – К.: Києво-Могилянська академія, 560 с.(п)

Тамара ВРОНСЬКА. Упокорення страхом: сімейне законодавство у каральній практиці радянської влади (1917–1953 рр.) – К.: Темпора, 624 с.(п)

Тарас ЧУХЛІБ. Відень 1683. Україна-Русь у битві за «золоте яблуко» Європи. – К.: Кліо, 559 с.(п)

Тетяна ТАЇРОВА-ЯКОВЛЕВА. Іван Мазепа і Російська імперія. Історія «зради». – К.: Кліо, 403 с.(п)

Біографії / мемуари

Богдан КЕНТРЖИНСЬКИЙ. Мазепа. – К.: Темпора, 496 с.(п)

Вернон КРЕСС. Зекамерон ХХ. – Чернівці: Книги-ХХІ, 320 с.(о)

В’ячеслав Липинський та його доба: Книга третя. – К.: Темпора, 796 с.(о)

Євген ГРИЦЯК. Короткий запис спогадів: Норильське повстання. Після повстання. – К.: Смолоскип, 240 с.(п)

Євген ЛУНЯК. Анна Руська – королева Франції. – К.: Книга, 208 с.(п)

Князі Радзивіли. – К.: Балтія-Друк, 272 с.(п)

Світлана КИРИЧЕНКО. Люди не зі страху. Українська сага. Спогади. – К.: Смолоскип, 920 с.(п)