Їй різали крила, на горло ставали.
В багнюці топтали, її зневажали.
Боялись її і бояться донині
Кацапські лакузи, безбатченки — свині.
І рила свої, і народні мандати
Скрізь пхають і риють, і хочуть здолати,
Скрутити,
Зв’язати,
Навік поховати,
Щоб нею не міг більш ніхто розмовляти.
Та куці мізки у народних обранців,
Собі уявили ось ці ошуканці,
Що можуть на мову накласти табу
І чути її лиш в дубовім гробу.
Забули, де зараз знаходяться ті,
Хто в нашої мови ставав на путі.
Валуєв і Суслов, Петро й Катерина
Давно вже для них рідний дім —
домовина.
А мова моя і донині звучить.
Вона не валує, вона не кричить.
Потужною хвилею йде на Донбас.
Перечити їй я не раджу в цей час.
Бо сила її — це страшний землетрус,
Що в прах перетворить кацапських лакуз.
Якщо вона вийде з своїх берегів,
Змете на шляху недолугих вождів.
Донецьких, московських,
місцевих князьків,
Брехливих російських попів і дячків.
Міністрів–запроданців, різних заброд
Здолає мій сильний і мудрий народ.
Бо мова й народ — то є сила єдина
І мова моя — це моя Україна!
Ярослав Федюк