В Українську, мікроскопічному шахтарському містечку, що майже загубилося серед донецького степу, розповіли мені місцеву бувальщину. Не ту, якою свого часу вже поласувала вітчизняна преса, про бетонного Леніна з головою «на два номери» меншою за норму. Іншу історію — про бабцю, яка в тотальну ожеледь, що трапляється, мабуть, лише на Донбасі, та ще й при «фірмовому» вітрюгані, подалася на пошту отримувати пенсію. Коли пішов льодяний дощ, старенька відкрила парасольку — тут її і понесло, наче серфінгістку, промчало на швидкості по головній вулиці, винесло за околицю та там кинуло у стіг соломи. Бідолашну шукали цілу ніч, та віднайшли живою, бо була вдягнена у справжнє пальто на ватині, не якомусь там благенькому синтепоні. Усе це цілком могло статися насправді, адже в Українську в який бік не підеш, через три хвилини опинишся «в полях».
Місто було засновано у 50–ті роки минулого сторіччя. Тоді неподалік індустріального Селидового запроектували дві нові вугільні шахти, які місцеві функціонери, напруживши чиновницьку фантазію, вирішили назвати «Росія» та «Україна». Позаяк остання опинилася просто серед степу, то населений пункт, що виникав поруч із копальнею, вивели в статус окремого міста, надавши йому відповідної назви.
Українськ було задумано в найкращих традиціях тодішньої хрущовської містобудівної стратегії. Тобто: прямі однакові вулиці, квартали–близнюки, забудовані стандартними багатоповерхівками. У центрі житлового квадрата розміщувався обов’язковий комплект: місцева влада, гастроном, кінотеатр та універмаг. У такому «місті комуністичної праці» можна було рік за роком «вкалувати», згодом відпочиваючи, після підземної зміни, на дивані перед телевізором, влітку грати поруч із під’їздом у доміно, по вихідних побалувати сім’ю кіносеансом... от, власне, й усе.
Старожили переказують, що кілька перших літніх сезонів просто попід вікнами крайніх «хрущівок» розлягалися колгоспні лани. Згодом, отримавши восени «дулю з маком» замість очікуваного врожаю, аграрії усвідомили помилку і перенесли посіви десь на кілометр углиб навколишньої рівнини (що все одно погано рятувало від любителів вітамінної даровизни).
Ще один місцевий спогад пов’язаний iз тутешнім монументом комуністичному вождеві. Якось, у «буремні дев’яності», бетонному пролетарському провідникові до кращого життя відбили голову. Аби якнайшвидше залагодити скандальну ситуацію, міське керівництво розшукало десь заміну — але нова голова була помітно меншою. Так і височіє нині на центральному майдані Українська непропорційний «дідусь усіх часів та народів», спочатку лякаючи приїжджих своєю неприродною мікроцефалією, а потім доводячи до гомеричного реготу.
Кілька років тому Українськ прогримів на всю країну. Тодішній мер Віталій Нешин широко, через пресу, запропонував усім бажаючим безкоштовні квартири. Мовляв, кому потрібне житло — просимо ласкаво, таку казкову пропозицію де отримаєте ще.
Обіцяне втілення мрії виявилося в дійсності не таким солодким: міська влада пропонувала заселяти покинуті мешканцями «квадрати», які новоприбулим треба було своїм рахунком ремонтувати, доводити до мінімальних людських стандартів. Та все ж за короткий строк в Українську прописалися біля тисячі нових сімей. Їхали звідусіль, від Одеси до Галичини. Молоді й літні, з намірами осісти тут назавжди чи просто перебитися кілька років, перечекавши «чорну смугу». Українськ радо приймав усіх. Відчувши в ситуації певний символізм, сюди ж зачастили телезнімальні групи, готувати сенсаційні відеосюжети про успіх небаченого починання.
А потім, зненацька, — як відтяло. Дехто пов’язує різкі переміни з залишенням Нешиним керівного крісла. Офіційно він програв чергові мерські вибори, неофіційно — за його власним визнанням — люди, що мають відношення до нинішньої влади, попросили улюбленця городян «піти по–хорошому», і той не ризикнув відмовити. Так чи інакше, сміливий соціальний експеримент ніби завис у повітрі.
— От бачиш, — каже Сашок, — покинуті квартири здебільшого на першому та останньому поверхах. На останньому — бо дах давно не ремонтували, тече. На першому — тому що там ризиковано жити: у під’їзді або «ширяються», або бомжики промишляють. Та й через вікно багато кого обікрали.
Сашок прибився (можна сказати, міцно вчепився) біля вуличного кіоску, коли ризикнув у нього запитати, як пройти на вулицю Тімірязєва. Було цікаво, чого б це російський біолог затесався в компанію Маркса, Енгельса та Свердлова (такі в Українську вуличні назви). А хлопець — ще не безхатько, але й давно не працює — відчув варіант заробити на пиво.
— От, позирь, — вказує самозваний гід, — повз проходять здебільшого старі тьотки. Їхні чоловіки або в шахті сконали, або збухались на пенсії. А молодь вранці подалася «маршрутками» працювати, хто куди. Ті, що влаштувалися в Донецьку, — щасливчики...
Безробіття і є тiєю бідою, що потроху вбиває Українськ. Єдина місцева шахта «Україна» так сповна і не оговталася після кривавої аварії, що сталася кілька років тому. Гірники, які несподівано стали зайвими в рідному місті, нині змушені їздити на вугільні копальні за десятки кілометрів. Фактично життя їх складається з важкої праці під землею, короткого відпочинку вдома та виснажливої щоденної дороги по розбитому асфальту. Такий графік важко витримати.
На вулиці Тімірязєва (що виявилася абсолютно схожою на сусідні) розговорилися з літньою городянкою. «Баба Галя» розповіла, що приїхала сюди з великою родиною, звабившись пропозицією житла, бо вдома, у маленькому містечку на Прикарпатті, двома сім’ями тіснилися у малогабаритній квартирі. Українськ дав омріяні «квадрати», проте не запропонував гідної роботи.
— Зараз молодші подалися назад, на батьківщину, — із сумом каже співбесідниця. — У моєму віці одній важко виживати,та що поробиш.
А абрикоси цього року вродили в Українську, як шалені. Золоті солодкі кульки суцільним килимом вкривають газони між будівлями. Та їх ніхто не збирає, хоч можна було б наварити варення про запас, на багато років. Можливо, саме це відлякує городян: перспектива залишитися тут надовго, а то й назавжди.
«То ви з Конотопа? Уже втопили свою відьму?» — часом запитували мої нові знайомі. «Та нема вже в нас тих традицій», — ображено відповідала я, не зразу розуміючи, що йшлося про депутатку, «прогресивну соціалістку». І вже спокійно розповідала про славні історичні сторінки свого міста та видатних земляків. >>
Зі столицею України невеличке село Хрещатик поєднують дві історичні події, розділені тисячоліттям. Перша — християнізація Русі князем Володимиром, втікаючи від якої, непокірні кияни-язичники пропливли човнами за течією Дніпра цілих півтори сотні кілометрів, сховавшись на безлюдді. >>
Зінаїду Серебрякову тут «пам’ятають» хіба що джерело зі смачнючою водою та дерев’яний старезний зруб у колодязі, дбайливо схований під саркофагом із міцних дощок. Утiм мінімальна автентичність ніскільки не применшує історичну значимість хутора, оскільки під його небом жили і творили одразу дві династії митців — Бенуа і Лансере, у творчості яких Нескучне служить чимось на зразок апогею пережитих емоцій. >>
Очаків — місто невелике, та славі його можуть позаздрити міста більш значні. Щоправда, з історичних романів, дожовтневих і радянських енциклопедій Очаків відомий нам досить однобічно — як місто воїнської слави Російської імперії. І чомусь російські історики майже завжди замовчували видатну роль в історії цього міста на березі Дніпровського лиману запорозьких козаків. >>
Шукати звичного центру села в Конопельці — справа марна. Його просто немає. Тут кожна хата, яка ще вціліла, — свій центр, довкола якого все обертається. І сосни з ялинами, які мов вартові, охороняють неймовірну зимову тишу. Ліс тут усюди. Він то вигулькує, то зникає; навіть на колишніх колгоспних землях, де колись родило все, росте лісовий самосів. >>
Давно я не поверталася із сільського відрядження з таким хорошим настроєм! Як правило, поїздки в села Тернопільщини впродовж останніх років залишали важке враження напіврозрухи і безперспективності. Але остання поїздка переконала: навіть при усій складності проблем цілком реально суттєво покращити життя українського села зусиллями лише його громади. >>
