Доведи, що не верблюд

Вісім років правоохоронці не можуть дати ради кримінальній справі, а тим часом у львів’янки обманом забирають її земельну ділянку.

Мирослава Михайлівна Білик — з родини лемків, які постраждали від операції «Вісла». Родину примусово забрали з їхньої хати та землі й привезли до Львова. Згодом їм надали земельну ділянку по вулиці Варшавській, 112. Тепер місцина має вигляд пустиря, що заростає травою, і огороджена з усіх бокiв високим дерев’яним парканом. Ще кілька місяців тому тут стояв сарай. Це підтверджують фотографії та сусіди. Саме навколо малесенької будівлі, де зберігався господарський реманент, і розгорнулася колотнеча.

«Усе життя ми саджали на тій ділянці городину, — розповідає пані Білик. — А з початку 90–го постійно намаглися приватизувати ділянку. І кожного разу чиновники з різних служб затягували той процес. Проте щоразу заспокоювали, мовляв, не переймайтесь, ніхто того не забере, то є ваше. Так тривало до 2006 року, коли ми буквально випадково довідались, що то вже не «наше».

Новину розповіли жінці сусіди, коли вона, як зазвичай, прийшла саджати картоплю. Мирослава Михайлівна повірила не одразу, але родичі все ж вирішили перевірити і пішли у міську раду. Там вони і з’ясували, що ділянку, виявляється, віддали для обслуговування ... житлового будинку, в якому був прописаний Володимир Янів, що свого часу займав посаду заступника міського голови Львова з питань промисловості та підприємництва.

«Отой сарайчик, що ми перетворили на гараж, виконком міської ради, депутати міської ради, Шевченківська райадміністрація, БТІ та взагалі всі відповідні установи визнали однокімнатним будинком! — бідкається жінка. — Більше того, вони там навіть кухню «знайшли».

І справді, у відповіді на їхній запит в 2011 році Львівська міська рада відповіла: «Рішенням виконкому Львівської міської ради №913 від 02.09.2005 р. за гр. Янів Євгенією Антонівною була закріплена кваритира №1 по вул. Варшавській, 112 у м. Львові, що складалася з однієї кімнати (житл. пл. 19,8 м. кв.) та кухні, без комунальних вигод. Загальна площа квартири — 28,9 м. кв».

А в жовтнi того ж, 2005, року вже Яніву Володимиру Григоровичу Шевченківська районна адміністрація видала свідоцтво про право власноті на одноквартирний житловий будинок загальною площею 28,9 м. кв. по вул. Варшавській, 112. У вiдповiдi також повiдомляється, що ухвалою Львівської міської ради №3593 від 16.03.2006 р. гр. Яніву В.Г. була передана у приватну власність для обслуговування житлового будинку по вул. Варшавській, 112 земельна ділянка площею 880 м. кв. Вказана ухвала міської ради прийнята на підставі заяви гр. Яніва В. Г., поданого ним пакета документів, погоджень відповідних державних органів та виконавчих органів міської ради, виготовленої технічної документації, позитивних висновків профільних депутатських комісій».

«Щойно земельну ділянку надали йому у право власноті, як він її продав, — пояснює Мирослава Білик. — Я подала до суду, аби відмінити і скасувати всі ті рішення. Але в 2009 році рішенням суду мені відмовлено в позові... «за безпідставністю». Уявляєте?!».

Судова тяганина триває й досі. Пенсіонерці нічого не залишається, як і далі доводити свою правоту. Але незважаючи на те, що навіть неозброєним оком видно, що сарай, який переобладнали на гараж, аж ніяк не можна назвати одноквартирним будинком, «на паперах» він — будинок. Пані Мирослава наче застрягла в анекдоті: «а тепер доведи, що ти — не верблюд».

Зрештою, після всіх листів, запитів і прохань прокуратура порушила кримінальну справу в 2007 році. І, як повідомили «Україні молодій» в обласному управлiннi мiлiцiї, «було порушено кримінальну справу стосовно службових осіб Львівського обласного бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки за ознаками злочину, передбаченого ч.1 ст 366 КК України (службове підроблення. — Авт.)». У ході перевірки встановлено, що будова не могла бути визнаною «житловим будинком». Проте до суду досі не дійшло.

«Справу передають від одного слідчого іншому, — пояснює пані Мирослава. — То з прокуратури до міліції, потім з одного райвідділу в інший, а тепер я не можу знайти слідчого, який би за неї відповідав. А кілька місяців тому взагалі невідомі люди приїхали на ділянку і зрівняли будівлю із землею».

Що далі робити, жінка просто не знає. Вона розгортає листи і показує всі відповіді на її запити, усіх їх можна вiднести у розділ «відписки». До всього, приватизовану ділянку під «будинком» через два тижні після отримання державного акта на право власності продали, і судитися жінці довелося ще з новою власницею, яка вимагала вiдшкодування матеріальних і моральних збитків.

Ще кілька років тому, коли справа набула розголосу, депутати і прокуратура обіцяли розібратися і покарати винних. Вісім років минуло, тяганина триває...