У бiй проти москалiв... веде Суворов?
Частини та з’єднання Збройних сил України досі не мають назв і символів, пов’язаних з українською історією та її національними й військово-історичними традиціями. >>
Льотчик Юрій Вербельчук. Фото Володимира СКОРОСТЕЦЬКОГО.
Полковника Юрія Вербельчука вважають одним із найдосвідченіших військових льотчиків України. Він пройшов шість миротворчих місій, власними очима бачив війну в кількох країнах, на Батьківщині успішно командує одним із найкращих полків армійської авіації Сухопутних військ Збройних сил України, 7–м окремим Бреславським полком, що дислокується у Новому Калинові на Львівщині. Півтора року тому йому присвоєно найвищу категорію за класифікацією пілотів «військовий льотчик–снайпер». А загалом він провів у небі понад 3250 годин — тобто більше 135 діб! Зараз 50–річний полковник навчає літати молодих лейтенантів, але й сам кабіни пілота не покидає.
На перший погляд, нічого не відрізняє командира від його підлеглих: Юрій Вербельчук так само одягається у пілотський однострій. Під ним — смугастий тільник як нагадування про те, що строкову службу полковник–вертолітник проходив у лавах повітряно–десантних військ. У день нашої зустрічі льотний склад полку готувався до нічних польотів. Екіпажі розпочали підготовку з самого ранку, техніки закінчують перевіряти гвинтокрилі машини. Керувати кількатонним бойовим гелікоптером у темний час доби набагато важче, ніж у сонячний погожий день. До таких польотів «жовторотиків» не допускають, спочатку треба «денні» польоти опанувати.
Юрій Вербельчук про небо мріяв із дитинства: хотів стати військовим льотчиком і стрибати з парашутом. Мало кому вдається здійснити дитячу мрію, але в майбутнього полковника все вийшло так, як планувалося. «Я був одержимий польотами і ніяк не міг зрозуміти, чи страшно стрибати з парашутом, — розповідає полковник Вербельчук. — У школі, коли я був учнем початкових класів, навіть був такий випадок, коли я вирішив провести, так би мовити, «польовий» експеримент. Нехай пробачать мені захисники тварин, але піддослідним я вибрав нашого кота, що мешкав у дворах. Сконструював «парашут» iз підручних матеріалів (простирадло, мотузки, нитки, голки...). І в такому пристрої «спустив» чотирилапого з даху найближчої будівлі. Кіт приземлився плавно і, як заведено, на чотири лапи».
Для чистоти експерименту хлопчак вдруге одягнув на тваринку, яка ще не встигла оговтатись та втекти, саморобного парашута. І смугастий сміливець «стрибнув» удруге. На щастя, кіт і вдруге вдало приземлився, чим заслужив шматок ковбаси, а юний мрійник переконався, що не боятиметься стрибати з парашутом.
По закінченнi школи Юрій Вербельчук спробував вступити до Чернігівського вищого військового авіаційного училища льотчиків, де готували пілотів для винищувальної авіації. Проте спроба виявилась невдалою. Так юнак опинився в армії — в навчальному центрі повітрянодесантних військ у литовському Гайжюнаї. А згодом вступив до Сизранського вищого військового авіаучилища.
«Коли вперше сів у кабіну пілота, то навіть до кінця не розумів, що ж відбувається, — пригадує перші враження полковник. — Нас учили, що і як робити, навики відточували до автоматизму. Втовкмачували в голову, що головне в польоті — сконцентруватися на завданні. Я сів за кермо, ввімкнув усі прилади, як і сотні разів на тренажері, виконав завдання і лише на землі зрозумів, що ось це і був мій перший виліт у небо...»
Військова кар’єра полковника налічує кілька миротворчих місій. Перша з них була на Балканах, де наші льотчики постійно керували вертольотами в бойових умовах. Патрулювання території, супровід конвою чи повітряна розвідка здійснювалися на повністю заряджених бойових машинах. Саме там командир навчився пілотувати вертоліт у справжніх бойових умовах.
«Немало досвіду набув і в миротворчих місіях в Африці, — продовжує Юрій Володимирович. — Побував у Сьєрра–Леоне та чотири рази у Ліберії. Там нам доводилося виконувати завдання в період тропічних дощів. Людині, яка його не бачила, важко уявити, що це за дощ. Вода ллється з неба як iз відра, і це зовсім не метафора. А летіти все одно треба...»
Усі свої знання та вміння командир передає молодому поколінню, хоча і сам не цурається постійно вдосконалюватись. Він військовий льотчик–снайпер, який уміє пілотувати Мі–24 (вертоліт, який використовують у суто військових цілях), відточує вміння керувати Мі–8 (цей гвинтокрил можна використовувати і для цивільних потреб).
Частини та з’єднання Збройних сил України досі не мають назв і символів, пов’язаних з українською історією та її національними й військово-історичними традиціями. >>
Смерть, яка могла стати його смертю, Володимир Муляр тепер бачить часто — запис відеосюжету горезвісного російського каналу «Анна ньюс» він скачав собі у смартфон як пам’ять про пекло, пережите на трасі Бахмутка. В другій половині жовтня 2014 року саме тут була найгарячіша точка АТО — легендарний 32-й блокпост, крайній форпост українських Збройних сил, що на два тижні опинився в оточенні терористів. >>
Тим, хто в непростих умовах став до зброї рік тому, потрібна заміна. Саме з цією метою військові комісаріати виконують нові завдання з комплектування Збройних сил України та інших військових формувань. Цими днями завершується перший етап четвертої черги часткової мобілізації. >>
Олексій Дурмасенко, боєць 93-ї окремої механізованої бригади, став відомим за тиждень до своєї смерті, коли дав інтерв’ю «Радіо «Свобода» під час приїзду до рідного Києва в короткострокову відпустку. Перед тим 25-річний солдат із позивним «Динамо» пройшов бойове хрещення як «кіборг»: упродовж 12 діб захищав Донецький аеропорт, цей «український Сталінград Донбасу». >>
Не на схід, а на захід відбув позавчора з Києва ешелон із першою командою мобілізованих у рамках першої в цьому році черги мобілізації. «Будуть і наступні відправки, але кожна — спочатку в навчальні центри, а не в АТО. Усі мобілізовані проходитимуть через навчання. Від 30 до 45 діб триватиме бойове злагодження», — пояснює Віталій Чекаленко, комісар Дарницького районного військового комісаріату. >>
Його позивний — Кола. Донедавна він полюбляв цей напій. Тепер не п’є — не може. Бо в Маріуполі в блокаді, коли вже не було води, довелося не раз на колі «мівіну» запарювати... >>