Провінційний йог

Омеляна Мельника із містечка Полонне, що на Хмельниччині, сусіди вважають диваком. Ще б пак — спиртного ніколи і в рот не візьме, зате, коли душа розкриється, може на всю вулицю просто так затягнути народну пісню — а голос у нього ще дай Боже. А ще — кожного ранку щонайменше по півгодини (а інколи — і кілька разів) він стоїть у своєму дворі на голові.

Сам Омелян Іванович на таке нерозуміння тільки плечима зводить: «Нехай сміються. Он один з мене сміявся — його вже десять років на цьому світі немає. Й інший, значно від мене молодший, теж сміявся і любив у чарку зазирнути — і його вже з десяток років немає. Я на всю вулицю один лишився. А організм — це Храм Божий, його не треба засмічувати. Навіть думкою. Він, якщо йому не заважати, здатен працювати, як–то кажуть, сто років без ремонту, а то й більше. От я і хочу це людям показати».

«Лікарі натякали, що я ненадовго переживу дружину»

До занять йогою Омеляна Івановича спонукало саме життя. Придивлятися і вивчати можливості людського організму та помірних навантажень на нього Мельник почав іще під час вчителювання у місцевій школі. Учитель–фронтовик не лише кардинально змінив підхід до викладання фізичної культури у далекі сімдесяті роки, а й зараз готовий поділитися з колегами досвідом. «У нас досі на уроках фізкультури зберігається радянський підхід, коли головним була здача нормативів ГТО — «Готов к труду и обороне СССР». У нас ще тоді, у 70–ті, було два випадки, коли десятикласники, здавши нормативи, просто не витримали й померли на уроці. І зараз таке трапляється. А дітей треба навчити контролювати пульс, повертатися у стан відносного спокою. Ото прибігають вони з уроку фізкультури, збуджені, серце калатає, а в класі й так кисню не дуже. Яке там засвоєння предмету? А навчи їх перевірити пульс, глибоко подихати — три хвилини, і все в нормі. Але ж дітей цього не вчать», — обурюється Омелян Іванович.

Сам він виховав не одне покоління здорових людей. Свого часу двері школи, де працював Мельник, не зачинялися від охочих записатися на різноманітні спортивні гуртки, секції, просто пограти у командні ігри, які він організовував. Та й нині багато його колишніх учнів притримуються здорового способу життя. «Я б тим учням, хто не п’є, не курить, підвищував би оцінки, заохочував. Школа повинна давати не лише знання, а й здоров’я, культуру, виховання», — каже старий учитель.

У роки вчителювання по­трапила Омеляну Івановичу до рук брошурка одного болгарського автора, де описувалися різні йогівські асани та їх вплив на організм. Спочатку, як гімнаст, спробував стояти на руках, робити інші вправи. Пізніше, згадує він, ця невеличка книжечка врятувала йому життя, коли після смерті дружини лікарі знайшли в нього цілий букет практично невиліковних недуг і вже поговорювали про те, що, мовляв, так часто буває, що один із подружжя ненадовго переживає іншого. «Я вирішив їм довести, що вони помиляються. Наполіг, щоб мене виписали, пішов у ліс і спробував потихеньку ставати на голову, спрямовуючи енергію думки туди, де боліло. За деякий час відчув полегшення, навіть спати почав, бо доти мучило безсоння. З того часу я практично щодня по кілька разів стаю на голову. Таким чином регулюю тиск і кровообіг. І, як бачите, досі тримаюся на цьому світі», — всміхається Омелян Іванович.

«Я упросився, щоб мене, контуженого, залишили на фронті»

Впертість і наполегливість — риси, які допомогли Омеляну Мельнику вижити і на війні. Народився він у неофіційній столиці Бойківщини — Турці, тоді Дрогобицької, а пізніше — Львівської області. У родині було п’ятеро дітей, тож змалку всі були привчені до праці. «П’ятеро — то ще мало, у нас у містечку було по десять, по п’ятнадцять дітей. Мама була неграмотною, але дуже мудрою жінкою, усіх нас навчила бути людьми», — згадує дідусь.

У 1944–му році Омеляна під час Карпатсько–Ужгородської операції мобілізували і відправили як западенця на Далекий Схід — на війну з японцями. Там в одному з боїв він отримав страшну контузію, після якої не зміг навіть ходити — повзав по–пластунськи. «Мене хотіли комісувати, але я був нетранспортабельний iз моєю побитою головою. І я упросився, щоб лишили — куди батькам такого прислати? Мене перевели в санча­стину санітаром, потім санінструктором. І там я теж почав придивлятися, людям помагав і сам став на ноги. Дослужився до фельдшера, навіть гроші почали платити. Коли мене демобілізували, я привіз мамусі свою зарплату і виклав перед нею. Мені було дуже приємно її потішити», — розповідає Омелян Іванович.

До речі, на фронті він теж не вживав навіть «фронтових сто грамів» перед боєм. «Нам усім давали по 42 грами спирту, але я вважав, що якщо вмирати, то тверезим. Колись, один раз у житті, спробував заради цікавості, що то таке — бути п’яним. Більше не захотів», — каже він.

Після війни Мельник закінчив Кам’янець–Подільський педагогічний інститут, факультет анатомії та фізіології. У школах на початку довелося викладати різні предмети — вчителів не вистачало. Але головним і улюбленим на все життя залишилася фізкультура.

«Бажаю всім дожити до 125 років»

28 червня Омелян Іванович відсвяткував своє 86–річчя. Він досі активно господарює, має козу, город. Лікарів уперто намагається оминати. «Я їм кажу, що потрібно займатися профілактикою, а вони тільки й знають, що хімією засмічувати організм», — каже дідусь. Кілька років тому він отримав серйозну травму ноги — місцевий хлопчина ненароком налетів на скутері, була велика гематома — але і це вилікував своїми методами. «Головне — щоб кров і лімфа циркулювали, а організм усе зробить сам. Стояння на голові та добрі думки творять чудеса», — переконаний Мельник.

Стояння на голові практикує і його син Олександр. Він хоче подати заявку на реєстрацію досягнення батька до Книги рекордів України як найтриваліше стояння на голові у такому поважному віці. Прецедент є — у нашій присутності Омелян Іванович простояв на голові трішки більше 45 хвилин і був готовий продовжувати хоч і більше години. Під час стояння він час від часу згинав ноги в колінах, «крутив велосипед» чи розводив прямі ноги в сторони. «Я кожного ранку роблю два підходи по півгодини. І вдень та ввечері, коли втомлююся. А постоїш на голові — і сили з’являються. А щоб не втрачати час, протягом стояння подумки перебираю всіх рідних і знайомих, бажаю всім добра, радості. І дожити до 125 років», — говорить Омелян Іванович. І, дивлячись на його енергійну статуру та очі, які світяться цікавістю і любов’ю до життя, починаєш вірити, що це можливо.

ДО РЕЧІ

Заняття йогою в літньому віці — явище не виняткове. У всьому світі існують цілі системи вправ, розроблені спеціально для пенсіонерів. Королева Бельгії почала робити стійку на голові у віці 86 років. В Україні ЗМІ писали про 86–річного одесита Володимира Холмова та 86–річну донеччанку Анну Морозову, які також досі практикують стояння на голові. Остання навіть подавала заявку до знаменитої Книги рекордів Гіннесса, однак звідти відповіли відмовою, аргументувавши це тим, що «за медичними показниками стійка на голові визнана небезпечною для здоров’я». Українські пенсіонери хочуть довести всім, що при правильному підході до справи навіть тривале стояння на голові не завдає жодної шкоди організму. Омелян Мельник має намір у присутності експертів Книги рекордів України простояти не менше години.