У прийми до пана Юза

Верховна Рада ухвалила постанову про святкування 200–річчя з дня народження «засновника Донецька» Джона Юза. Причому цього разу несподівану активність проявили опозиційні депутати. Обізнані люди в столиці підказують, що, мовляв, поступку «донецьким» зроблено в обмін, зокрема, на 80–річний ювілей поета–дисидента Симоненка. Навряд чи сам Василь схвалив би проведення казенного урочистого зібрання за участі можновладців, які його віршів точно не читали. Тож чи адекватною була рокіровка?

Спробуємо розібратися. Енциклопедія підказує, що Джон Джеймс Х’юз (англ. John James Hughes) народився 1814 року в містечку Мертір–Тідвіл, Велика Британія. Змолоду почав працювати на сталеливарному заводику, де його батько був обер–майстром. Через роки Джон дослужився до директорського крісла на потужному металургійному підприємстві, яке спеціалізувалося на військових замовленнях. 1868 року великий контракт на броню для Кронштадта привів 55–річного інженера до царської Росії, в Донецькі степи...

Вийшов у Донецький степ...

Російська імперія тієї доби відчайдушно потребувала модерних технологій, аби не програти у змаганнях із сусідніми державами. Хтозна, що наобіцяли іноземцеві у кабінетах царської канцелярії, але 1869 року Х’юз, після попередньої розвідки місцевості, купує земельну ділянку на березі Кальміусу та, отримавши офіційний дозвіл на будівництво, починає зведення металургійного підприємства повного циклу.

Треба відразу зазначити, що це місце аж ніяк не назвеш безлюдним куточком Дикого поля, як намагаються це зобразити деякі сучасні «дослідники». Швидше, навпаки — територія нинішнього Донецька вже була щільно вкрита селами та невеличкими робітничими селищами. Ба, більше — металургійний завод не має права претендувати на звання «містоутворюючого» підприємства. Розвідки місцевих краєзнавців доводять, що за два десятиріччя до появи Х’юза на землях майбутнього Донецька у тамтешньому селі Олександрівка вже діяла перша механізована вугільна копальня. Малих же копанок–«дірок» тут функціонувало без ліку.

Сам Джон Х’юз (потроху перехрещений місцевими на Юза), доки не збудував власну оселю, мешкав у маєтку вдови Смолянинової, саме на цю адресу отримував з Англії деталі замовлених механізмів. Невдовзі на новому заводі було задуто першу доменну піч.

«Новоросійське товариство кам’яновугільного, залізного та рейкового виробництв» браку замовлень на метал не відчувало. Відповідно, потребувало все нових — та найдешевших — робочих рук. Гнані голодом та безземеллям селяни стікалися до заводу з усього півдня імперії. Про важкі умови праці в заводських цехах свідчив, зокрема, у своїх подорожніх нотатках американський журналіст Келлог Дюрланд: 12–годинні зміни поруч iз розжареними печами, постійна небезпека, злиденне харчування, що складалося здебільшого з чаю та ріденького супу.

Такі різні світи

Поруч із промисловими будівлями та за чадними шлаковими відвалами виростали численні «собачівки» з нашвидкуруч спорудженими землянками й убогими халупами. Пізніше адміністрація, дбаючи про аборигенів, почала зводити «холостяцькі» гуртожитки — низенькі довгі бараки з місцевого каменю–пластівки, де праворуч та ліворуч від центрального проходу розташовувались нари для тимчасових мешканців. Після кількох спалахів холери до бараків додали смердючі вбиральні.

Навіть коли сюди підтягнулися, на запах грошей, незчисленні шинкарі та крамарі, характер новоутвореного робочого селища Юзівка суттєво не змінився. Ось що констатував ще один тогочасний очевидець, російський письменник Костянтин Паустовський (цитуємо мовою оригіналу): «Беспорядочный и грязный поселок, окруженный лачугами и землянками... Неправдоподобно багровое пламя качается над жерлами доменных печей. Дождей здесь почти нет. С неба сыплется жирная сажа. Улицы засыпаны шелухой от подсолнухов. Нравы ужасные: вокруг пьянь, рвань и шваль, бабы злословят и с визгом дерутся — за этим с глубочайшим интересом наблюдают окружающие».

Сам Х’юз та запрошені з–за кордону інженери мешкали в окремій «англійській колонії», і там картина зовсім інша: до будинків від заводської електровні проведено струм, є водогін, газони та клумби, стайні для породистих коней і навіть мисливські псарні.

Джон Х’юз, переконавшись, що започаткований ним капіталістичний проект дає сталі прибутки, подався до столичного Петербурга, де 1889 року помер і був відправлений у цинковій труні на батьківщину, до Південного Уельсу. Задовго до революційних потрясінь залишили малопривабливу Юзівку і його нащадки.

Кому вигідно?

За радянських часів про Юза в Сталіному (пізніше Донецьку) ніхто не згадував. Мовляв, справжнім засновником «шахтарської столиці» був пролетаріат, і крапка. Ситуація докорінно змінилася, коли черговому секретарю обкому КПУ, як розповідають літні городяни, забажалося отримати золоту зірочку Героя. Хтось порадив, що варто влаштувати великий міський ювілей із «круглою» датою. Відрахували від поточного 1969 року сторіччя назад — потрапили якраз на підприємливого валлійця.

Удруге сумнівну історію про англійського «батька–засновника» Донецька воскресили «регіонали» на початку своєї діяльності. Тоді лозунг «Усе буде Донбас» ще не стояв на порядку денному, тож «донам» потрібно було будь–що дистанціюватися від решти України, довести свою «окремішність». Легенда про похо­дження «всесоюзної кочегарки» від капіталіста– зайди пасувала ідеально.

Проте, як довів, зокрема, знаний донбасівський історик Василь Пірко, Донецьк має повне право вести свій родовід від запорозьких козаків, які двома сторіччями раніше тримали у верхів’ях Кальміусу волоки до басейну Дніпра, прикриваючи це стратегічне місце своїми зимниками. Та й пізніше, як свідчать козацькі архіви, Кальміуська паланка успішно відбивала напади кочовиків, мала розвинену систему військових укріплень, підримувала тісні зв’язки з «матір’ю–Січчю» й побратимами з Дону.

Та такі предки нинішніх можновладців вочевидь не влаштовують.