У Путивлі, на мітингу...

У першому ж магазинчику, куди зайшла купити води зразу по приїздi до Путивля, виникла несподівана розмова. «От і нам, бідним, копієчка, — констатувала продавець. — А то все лише багатим. Усе, все отут у Путивлі захопили ті, хто при владі. А ми — ніхто... Моя знайома працювала в однієї багатійки, то переповідала, як вона на них кричала! Казала: ви раби і діти ваші будуть рабами!..»

Звісно, люди схильні перебільшувати. Проте під час спілкування у Путивлі з’явилося відчуття, що влада Путивля і громада Путивля ніби мешкають на різних планетах і різними мовами розмовляють. І це нерозуміння накопичувалося, аж поки не вилилося у конфлікт, що отримав поголос далеко за межами древнього містечка.

Дерева спотикання

Обурення аж до мітингу та вимоги відставки міського голови Сергiя Павлiка вихлюпнулося, коли в центрі міста спиляли два здорові, ще не старі каштани. На місці дерев запланували розташувати приватні кіоски. Про це писала «УМ».

Минули дні, але всі сторони конфлікту лишилися при своїй думці. Активні городяни вважають, що подібний акт — плювок у бік громади, ігнорування думки містян. Підприємці, які отримали дозвіл на оренду ділянки, наполягають, що папір є, отже, все роблять по закону. Влада переконана, що пішла на вимушені заходи і тільки в інтересах міста.

Коштів у міському бюджеті хронічно бракує, пояснюють у виконкомі міськради. Отож, аби вирішувати проблеми міста, запропонували максимально залучати до співпраці підприємців. І коли до влади звернулися два приватники з уже готовим паспортом прив’язки проекту на місцевість, сесія проголосувала, аби на п’ять років ту ділянку виділити. Натомість підприємці мають зробити свій внесок у благоустрій: покласти 340 квадратних метрів тротуарної плитки, посадити нові дерева. «Ми вважаємо, що ці взаємні угоди адекватні, — каже перший заступник міського голови Сергій Гуреєв. — Вони вкладають близько 80 тисяч в облаштування міста, а потім ще за соціальною угодою щомісяця сплачують до бюджету по 375 гривень».

Лише пізніше з’ясувалося, що в зону оренди потрапляють каштани.

Ось тут, власне, виникає перша заковика. Дозвіл на виготовлення паспорта прив’язки, а потім і сам паспорт були видані райдержадміністрацією ще до надання ділянки міською владою. Чому? Мені пояснюють: місто не має своїх архітектурних підрозділів, тому такі документи виготовляють районнi органи. Але ж тут очевидна непослідовність дій, яка, по суті, спричинила подальший конфлікт! Ні, запевняють, усе згідно з законом. Отже, або щось не так із законом, або йдеться все ж про корупційні лазівки?

У будь–якому разі зерно розбрату було посіяне. Районна влада вирішила, міська погодилася. Потрапили каштани в зону? Спиляти! Благословення на це дає виконком міської ради.

«По–людськи, звичайно, шкода каштанів, — каже Марина, дружина одного з двох «щасливих» підприємців, яку ми застаємо у їхньому нинішньому кіоску, практично навпроти спиляних дерев. — Але ж місту повернеться набагато більше. Ми двадцять таких дерев посадимо».

«Дерев шкода, — згоджується Сергій Гуреєв. — Але чому та пильна громадськість не реагувала, коли трохи далі до ринку біля таких же каштанів просто на газоні зробили стоянку автомобілів? І хіба не шкода бабусю, яка впаде поруч на отому розбитому тротуарі? А тепер там покладуть плитку. І мені б хотілося почути, що говоритимуть ці ж самі люди, які зараз проти, через півроку, коли територія буде благоустроєною».

Тут виникає друга заковика. Підприємці, які претендують на територію, вже не один рік поруч з іншими займають приміщення на першому поверсі універмагу. Саме навпроти отих уже спиляних та ще живих каштанів. Відверто кажучи, клумба під деревами симпатії не викликає. Може, містяни звикли до неї, але приїжджому впадають в око бур’яни у центрі міста. То чому за роки оренди такі спраглі до благоустрою підприємці не спромоглися облаштувати бодай цей маленький шматочок землі?..

І заковика третя: чому дерева спиляли вночі? «Для нас це теж було величезною несподіванкою, — зізнається Сергій Гуреєв. — Їду вранці на роботу — немає. Незрозуміло. Може, відчували, що вдень їм цього зробити не дадуть?.. А якби не дали, певно, всі події могли б розвиватися інакше».

Коли в товаришах немає згоди

Чи могли б події розвиватися інакше? І чи не варто було перед рішеннями провести громадське обговорення? — запитую заступника міського голови. На його думку, це непродуктивний крок. По–перше, нагадує Сергій Гуреєв, висновок громадських слухань тільки «може бути врахований». По–друге, якщо почнеш обговорення, то до реалізації задуманого і не дійдеш. Та й не вміють люди слухати іншу сторону.

Реакцію, що виникла на спиляні дерева, Сергій Гуреєв пояснює кількома чинниками. Передусім, на його думку, тут є бізнес–конфлікт. Бо ж деякі підприємці бояться, що їхні ніколеги, отримавши такі «козирні» місця та звівши магазинчики, стануть потужними конкурентами. Відразу процитуємо пані Наталю, одну з підприємцiв: «Проблема не в тому, що вони наші конкуренти, а в тому, що так по–хамськи знехтували людьми».

Чому ж відбувається так, що влада не бере до уваги загальну думку? Може, тому, що, відгукуючись на якісь локальні конфлікти, активісти діють ситуативно? А якби зібралися всі «групи за інтересами» і склали об’єднання на постійній основі, може, влада мусила б рахуватися?

Кажу про групи недарма. Бо до Путивля покликала не ситуація з каштанами, а лист, що прийшов раніше. І стосувався він проблеми, на тлі якої каштани здаються справді локальним лихом.

Несанкціоноване міське звалище

На перший погляд, міський смітник виглядає незагрозливо. Та де він закінчується? «Собачими стежками» намагаємося обійти звалище і врешті бачимо його з іншого боку, знизу, де до яру згорнута велетенська купа сміття. Якихось обвалувань, огорож тут немає. Куди ж стікає вода з цього яру, коли йде дощ? 84–річний Микола Шаргін пояснює: та з оцієї кучугури стікає далі, на городи, до пташника, а чи потрапляє в Сейм, він не знає.

Саме цього чоловіка було оштрафовано за те, що не підписав договору на вивезення сміття. Щоправда, штрафу, каже пан Микола, він не платив. Звернувся до прокуратури, а там зробили висновок: протокол складено неправильно й договір неправомірний.

З одного боку, так, відходи треба вивозити. Але ж запал, iз яким взялися до справи працівники «АПІС–Україна», виявився занадто рвійним. Аби підписати угоди, вони ходили хатами з міліціонером і вимагали підписів. При цьому не повідомляли тарифів, зате погрожували, що тих, хто угоди не підпише, будуть, наприклад, позбавляти субсидій.

Потім заходилися складати протоколи щодо порушників, і порушення було не в забрудненні, наприклад, довкілля, а саме в тому, що людина не підписала угоди. Причому протоколи, стверджує ще один путивльський старожил Антон Маланюк, були підроблені. «Я ніякого протоколу не підписав, мені залишили один незаповнений бланк, а другий забрали з собою. Яким же було моє здивування, коли, прийшовши до міськради, побачив у їхньому протоколі все чисто заповнене та ще й зі свідками!»

Тим часом, нарікають путивляни, самі «апісівці» своїх обов’язків не дотримуються. Замість курсувати містом за визначеним графіком — можуть забрати сміття раз на тиждень. «У мене від магазину, — розповідає підприємець, — десять днів не вивозили. Це при тому, що я оплачую послугу! Довелося телефонувати, тоді вивезли, побажали: телефонуйте! А чому я маю дзвонити, якщо справно перераховую гроші?!».

Начальник Державної екологічної інспекції в Сумській області Геннадій Базаров прокоментував конфлікт так: «Розумію, що послуги можуть не влаштовувати. Але ж не варто ставити питання так: чому я маю комусь платити? Треба розуміти, що платиш за себе. І хороший там полігон у Путивлі чи поганий, але єдине централізоване місце збору сміття є. А з приватним сектором подібні проблеми виникають завжди. Хоча куди ж вони дівають продукти життєдіяльності? Тому і виходить, що всі стихійні сміттєзвалища — від приватного сектору».

Ніби й важко не погодитися. Але мешканці вулиці Руднєва не погодяться з цим ніколи. Хоча б тому, що саме міське звалище вважають стихійним смітником. Їхня вулиця підходить до звалища майже впритул. Квартальна Валентина Дудник, під’їхавши на велосипеді й важко відсапуючись, пояснює: це після того, як Маланюк почав шуміти, на звалищі трохи прибрали, а так тут дві величезні гори були. «А ми дихаємо і хворіємо». Пані Валентина воює зі звалищем уже не роки — десятиліття. Колись гальванік, вона мала хімікотоксичне отруєння і тепер як ніхто відчуває всі «пахощі» звалища. «У нас на вулиці тільки минулого року від онкохвороб шість чоловік померли», — розповідають жінки. «Сюди скидають і батарейки, і кінескопи, й балончики. І лампи ті, що, кажуть, із ртуттю. Все перемелюють гусеницями і все тут лишається». «Не раз пожежникiв викликали, коли починало горіти. Бо тоді дихати тут у нас зовсім нічим. А воно саме займається. Я якось картоплю сапала, сіла відпочити, коли воно поруч як бахне — загорілося»...

Так–так, городи містян підходять до самого звалища. Чим дихаємо, що їмо — хто дослі­джував? А як стає холодно, рушають до людських осель смітникові щурi... І при цьому, уявіть, приходить якась людина з міліціонером і каже, аби платили за вивезення сміття. «Вісім гривень iз людини. А як у мене в сім’ї четверо? А вони потім відвезуть отут за ріг і викинуть, а я нюхай — і гроші плати?!».

«Це наш страшний головний біль», — визнає Сергій Гуреєв. — Завдання нашого скликання — довести це до ладу». Лише нинішня команда міської влади звернула увагу на проблему звалища, підкреслює він. Землю під нього ще 1963 року виділив облвиконком — п’ять гектарів у районі Троїцького яру. У дев’яності згоріла вся документація на звалище. І відтоді воно не паспортизоване, не доглянуте належним чином, бо де ж узяти гроші на те, чого на папері немає?

І аж тепер виявилося: цю вже багато років використовувану земельну ділянку треба оформляти заново. Бо вона, виявляється, зазначена у документах як земля сільськогосподарського призначення. Хоча такою не може бути за суттю: яр він і є яр. Утім тепер, щоб оформити документи, треба те цільове призначення змінити. Це, засвідчує Сергій Гуреєв, можна зробити лише на рівні Кабміну чи Верховної Ради. А далі знов будуть потрібні кошти, яких у міста немає.

Точка кипіння?

Не всі путивляни знають про ці нюанси біографії сміттєзвалища. Вони зосереджені на власних біографіях і ображаються на ті відповіді, що часом лунають на їхнi скарги: «А чого ви тут поселилися? А чого тут будувалися? Переїздіть кудись!». Спробуй переїхати і перебудуватися, якщо ти не маєш статків! А де вони у цих людей? Хіба інакше б садили картоплю поруч зі смітником?

На вулиці Руднєва нас спочатку зібралося четверо, потім семеро... Сходилися сусіди, хтось казав, що все одно нічого з цих балачок не вийде; хтось — що неодмінно треба домагатися змін. А потім сталася ситуація, досить рідкісна для журналістської практики. Бо ж зазвичай люди намагаються уникнути публічності, мовляв, розкажіть про нашу проблему самі. Тут присутні почали підходити й казати: «Запишіть наші прізвища, ми всі готові підписатися, аби лише отакого тут не було». І підходили одне за одним, і стежили, аби чиєсь прізвище не пропустили. За кілька хвилин у блокноті з’явилося 25 імен. Людей, які писали в різні інстанції, які перекривали шлях до звалища, яких ніхто не чує. Як там щодо того, аби «почути кожного»?..

Копію ще минулорічного листа із близько двома сотнями підписів приніс путивлянин Володимир Полозов: «Ви погляньте, хто підписався. Навіть москвичі, які тут традиційно відпочивають. Бо ж сморід від згарища навіть до пляжу дістає»...

Про недовіру міському голові не раз iшлося. Бо — прийшлий, донецький, що йому, мовляв, про місто дбати? Дбає про свій бізнес. Щоправда, родство Сергія Павліка з донецькою ж фірмою «АПІС» ніяк не доведене, — про це лише подейкують. А от рестораном «Партизанський стан» обурюються вголос. Належить він агрофірмі, за якою стоїть Павлік. І містяни неприязно стежать за побудовою естакади ресторану, що здійснюється просто на тротуарі: «Чому так будують? Є дозволи?» Якщо ж плани благоустрою цієї території i є, то про них городянам, знов–таки, не відомо.

* * *

То як щодо відставки, якої вимагав мітинг? «У нас усе демократично, — запевнили в міськраді. — Позачергова сесія призначить комісію, що розбереться в справі каштанів, потім висновки буде розглянуто на черговій сесії».

Дійсно, така дрібниця — два каштани. Але саме дрібниця часом стає краплею, що переповнює чашу. Пригадаймо хоча б, із чого почалася нинішня революція у Туреччинi — зі звичайного переобладнання міського парку...