Юрист Андрій Кобець — помітна постать у невеличкому гурті свідомих хабаровських українців. Україномовний, неквапливий, небайдужий. Розмову з ним я записав як у крайовому центрі, так і в його «родовому» селі, районному центрі Переяславка, куди Андрій звозив київських гостей, щоб показати перші дерев'яні хати, зрублені трудовими мігрантами з Київщини, Полтавщини і Чернігівщини ще наприкінці ХІХ століття. Тепер у тих хатах живуть уже інші люди. Які, як тут часто буває, носять українські прізвища, але почувають себе росіянами або й частиною нової історичної спільності — далекосхідниками (рос. — «дальневосточниками»).
Місцева влада, зі свого боку, робить усе для формування «родини далекосхідників». Під час інтерв'ю віце-прем'єр крайового уряду з гуманітарних питань Сергій Чіханацький зовсім не заперечував існування політики нівелювання національних відмінностей і плекання регіональної ідентичності: «Як можна вважати українцем людину, народжену на Далекому Сході у третьому-четвертому поколінні? І якщо десь на просторах Росії ми зустрінемось, ми не питатимемо, якої ти національності, головне — ти далекосхідник, хабаровчанин! Оце земляцтво має набагато більше значення для нас, ніж походження...»
Але, на щастя для української справи, не всі так думають. У регіоні діють Товариство української культури Хабаровського краю «Зелений Клин» (голова — викладач Далекосхідного університету шляхів сполучення Марко Прокопович) та Хабаровський крайовий центр української культури «Криниця», яким керує музикант і культпрацівник Наталя Романенко. Мій співрозмовник, Андрій Кобець, якраз є активістом центру — структури більш енергійної та молодої за віком членства.
— Мої далекі предки в листопаді 1894 року приїхали на Далекий Схід із Переяславського повіту Баришівської волості Полтавської губернії. Зараз це Київська область. Але історично ми є полтавчанами і мої предки вважали себе полтавчанами. У 1894 році 19 сімей виїхали з сіл Лукаші й Баришівка, звідти і дістались сюди. Вони добралися спочатку до станції Баришівка, їхали залізницею до Томська. У ті часи Транссиб ще не був добудований до кінця, отже, потім вони дісталися до Амуру, до його судохідної частини, і доїхали таким чином до цих місць.
— На першій же екскурсії нам розповіли, що засновником Хабаровська місцеві краєзнавці називають дворянина з Полтавщини капітана Якова Дяченка. Він керував 13-м Сибірським лінiйним батальйоном, який 31 травня 1858 року й заснував пост Хабаровка. Перша вулиця міста й понині носить ім'я Тараса Шевченка.
— Справді, нинішній крайовий центр спочатку називали пост Хабаровка (із наголосом на «о»). З 1882 року місто офіційно найменували Хабаровськом. І у квітні 1895 року українські переселенці піднялися на плотах по річці Уссурі, знайшли гирло річки Кия, піднялися і на правому високому березі заснували село Переяславка, яке і зараз існує. Нинi це центр району імені Лазо, близько 12 тисяч населення... Багато назв нашого району нагадують про українське походження їхніх забудовників. Наприклад, бiля нас розташоване село Єкатеринославка. Трохи далі є такі села, як Петровичі, Прудки, Кам'янець-Подільський. Коло самої Переяславки є білоруське село Могильовка. Я знаю, що є ще одна Переяславка в Амурській області. Проте значно більше українських назв збереглося у Приморському краї.
— Ті першопрохідці діставалися сюди, наскільки мені відомо, не тільки суходолом, а й морем?
— 1895 року було відкрито пароплавне сполучення між Одесою та Владивостоком. Відтак селяни з Центральної та Правобережної України організовано прибували пароплавами. Багато сюди приїздило і росіян, а тому й не вдалося запобігти доволі швидкій асиміляції. Жили поруч із китайськими торговцями та корейськими селянами. Школи тут завжди були тільки російські. Та й ту першу, в Переяславці, більшовики зруйнували у 1931-му. На жаль, мені не відомо, щоб у добу українізації у Хабаровському краї відкривалися українські школи і започатковувалися українські райони. Але все одно чимало моїх земляків пам'ятають свій родовід. Скажімо, мої предки ще навіть після Другої світової війни співали українських пісень і танцювали гопак.
І якщо загалом оцінити народну культуру Далекого Сходу, то це переважно українська культура. Хоч українці і забули свою мову, але деякі жінки і досі вишивають — не за журналами чи за якимись зразками, а просто по пам'яті. Про наші впливи можна переконатися з того, як люди ставлять хати у селах — уздовж вулиці, а не торцем, як росіяни.
— Андрію, а чи збереглися ознаки українськості в кухні жителів Хабаровського краю?
— Так, звичайно. Подекуди, наскільки я про це знаю, навіть збереглися суто українські назви страв — ті, які вже давно забуті в Україні. Наприклад, свинячий шлунок, начинений м'ясом, тут і досі називають ковбиком. А сучасна назва страви — сальцесон.
— Як це готують?
— Шлунок, начинений м'ясом і салом вперемішку з часником і цибулею, години зо дві проварюють, відтак обсмажують і подають на стіл. У різних хазяйок по-різному: одні подають гарячим, а хтось — холодним.
— Колись читав у газеті як один із сучасних мандрівників зайшов десь за кордоном до ресторану, де подавали Russisher Borsch. Чи роблять ваші хазяйки справжні українські борщі? Як виглядає ця брендова для національної кухні страва тут, за десять тисяч кілометрів від Києва?
— Само собою! Звичайно, кожна хазяйка варить по-своєму, але дотримується традицій тієї місцевості, звідки походять її далекі вже тепер предки. Наприклад, для полтавської кухні характерні борщі з квасолею. От і в нашій родині без квасолі борщів не варять. У нас без буряка і квасолі — вважайте, що це не борщ.
— А що варто скуштувати з місцевою специфікою?
— У 1929 році всіх китайців виселили за прикордонну річку Уссурі, бо в ті часи почала себе проявляти Японія, і комуністи, очевидно, боялися їх, так би мовити, за компанію, за розріз очей... Тож про китайську кухню, отже, нічого не можу сказати. Але сучасна далекосхідна кухня густо «пересипана» корейськими салатами. Їх ми їли ще тоді, коли на заході СРСР про них знали тільки кулінари — морква гостра, кимчи чи чинчи (різні корейці вимовляють по-різному), папороть. Пригадую, вже у 60-х роках це були звичні страви на нашому столі.
— Андрію, слухаю і не можу повірити, що ви, ваші батьки і навіть ваш дідусь народилися тут, сказати б, на Хабаровщині! У вас добра українська мова, наче ви її у школі вчили. Ваші колеги з громади розповіли, що ви її опанували самотужки...
— Це завдяки моєму дідові Йосипу Васильовичу Кобцю. Який, до речі, теж народився тут, на Далекому Сході, 1904 року. Він, можна сказати, мені щеплення українське зробив. Я ніколи не забуду наші з ним бесіди, він мені багато розказував про Україну. Саме від нього я і почув багато українських слів і фраз. Але, звісно, українською загалом я не розмовляв. Просто завжди цікавився своїм походженням. Коли з'явилася змога вивчити мову за газетами і книжками, я цю нагоду негайно використав. Мені не було дуже тяжко, бо я мав до того потяг. У ті, совєтські, часи я ніколи не вип'ячував свого українського походження, але коли питали, звідки таке прізвище, то завжди казав: ми є українського роду.
— За офіційними статистичними даними, у Хабаровському краю живе приблизно 100 тисяч українців. Але представники влади хизуються тим, що це лише формальність, оскільки всі вони є «далекосхідниками». Чому так?
— Не всі розуміють, що таке українці, а що росіяни, де є одна держава, а де інша. Частина наших земляків, навіть ті, які не забули, що вони є українцями, кажуть — «мы, дальневосточники»... Приблизно так, як кубанські козаки кажуть — «мы, кубанцы, и балакаем по-кубански, а не по-украински...».
— Як дістаєте інформацію з України і про Україну?
— Інформаційна відірваність від України дається взнаки. Через російське телебачення доходить дуже однобока інформація. Передають про Україну тільки, коли щось погане трапиться: ось вибухнуло, хтось отруївся, якісь негаразди. Читаючи російську пресу і слухаючи виступи офіційних осіб, складається таке враження, що росіян в Україні утискають. Але ніхто не пише, що у вас є багато різних національних меншин, існують державні школи з різними мовами навчання, зокрема, й екзотичними для Хабаровська — угорською, чеською... Громадяни Росії про це нічого не знають. Доходило до того, що наші люди, українці з вищою освітою, з певним культурним рівнем, боялися повертатися в Україну: «А вот говорят, что там режут москалей, а у меня муж русский!» Що тоді казати про простих людей!?
У 2001 році весь наш хор «Криниця», а це десь 30 осіб, виїздив в Україну. Багато хто уперше побував на Батьківщині. І всі зауважили, яка велика різниця між тим, що діється в Україні, і тим, що нам розповідають по радіо і телебаченню. Виявилося, що в Києві можна легко купити російську пресу. І люди помітили, що росіяни, які живуть в Україні, — це зовсім не ті росіяни, які живуть тут. Це «дві великі різниці», як кажуть в Одесі...
Спочатку ми передплачували на громаду українські газети за каталогом «Роспечать». Хоч це доволі дороге задоволення і не такий багатий вибір, але у складчину це можна робити. В основному ця преса правого штибу — «Літературна Україна», «Українське слово» , «Шлях перемоги» тощо. Ліві українські газети ми не читаємо — там багато соціалізму, комунізму, там українською культурою і не пахне, ми навіть з віддалі це розуміємо... У мене є невелика українська бібліотека і я її постійно поповнюю, є кілька відеофільмів українською мовою.
Хтось привезе газету з України — вона буде зачитана до дірок... Буває, стара людина приходить, каже: я зовсім відстав від життя — дайте почитати хоч стару газету. Тож ми не викидаємо українських газет зовсім.
P.S. Редакція «УМ» вирішила посприяти героєві нашого інтерв'ю в опануванні української мови — передплатити для хабаровської громади «Україну молоду».
Результати дослідження сприйняття корупції в Україні серед членів Американської торговельної палати показують, що бізнес, на жаль, наразі не спостерігає суттєвого прогресу у боротьбі з корупцією, однак сподівається на покращення ситуації у 2016 році. >>
Для проведення свого чергового саміту лідери країн «Великої сімки» (а точніше, господиня заходу, Німеччина) обрали справжній райський куточок. Мальовничий замок Ельмау, неймовірної краси краєвиди Баварських Альп, чисте гірське повітря з гіркуватим присмаком цілющих трав, мелодійне калатання дзвіночків на шиях флегматичних альпійських корів... Ну як працювати в такій розслаблювальній атмосфері? >>
Лідери «Великої сімки» не лише говорили про Україну на саміті в Баварських Альпах — дехто з них туди й поїхав «транзитом» через Київ. Окремо варто наголосити на візиті прем’єр-міністра Японії Сіндзо Абе — першого в історії двосторонніх відносин між нашими країнами. >>
Сьогодні в Ризі стартує саміт програми Європейського Союзу «Східне партнерство». Уже відомо, що про скасування візового режиму з ЄС для України на цьому саміті не повідомлять — наша держава не встигла виконати й половини пунктів Плану дій з візової лібералізації (ПДВЛ), необхідних для надання безвізового режиму. >>
Держдума Росії ухвалила законопроект про «небажані» в Росії іноземні та міжнародні неурядові організації. Згідно з документом, ідеться про неурядові організації, які «створюють загрозу основам конституційного ладу РФ, обороноздатності країни та безпеці держави». >>
Немає сумнівів, що Євросоюз є корисним для його членів міждержавним утворенням. Але навіть у дружній родині конфліктів не уникнути. Європейська Комісія розпочала процедуру проти Німеччини за порушення союзного закону про мінімальну оплату праці. >>
