Адреналін командира Біляєва

Щоразу, буваючи у Ромнах, колись у Окремому аварійно–рятувальному батальйоні МНС України, а тепер — Міжрегіональному центрі швидкого реагування Державної служби України з надзвичайних ситуацій, дивуюся змінам. Бо тут завжди є щось нове, відчувається постійний розвиток. Варто пригадати хоча б перших двох собак, які придбав загін і з яких почалася кінологічна служба роменських рятувальників. Минули лічені роки, і тут діє кінологічний центр, що вже здобув статус міжнародного. І так — щодо всього. Командир Сергій Біляєв не бачить варіантів: «Темп заданий — тільки вгору!»

Просто рятівник

На його польовій формі саме такий напис: «Рятівник». Хоча він — полковник служби цивільного захисту. Але при чому звання та посади, якщо головне — суть? А по суті Сергій Біляєв справді рятівник, бо і сьогодні, після багатьох років служби, не може ставитися до своєї роботи неемоційно: «Коли навчання проводилися, я саме стояв поруч умовної аварії, де автобус на переїзді зіткнувся з потягом. Усе наближено до життя: загорівся двигун, дим пішов у салон. Статисти працюють чудово, серед них, «потерпілих», і діти — на їх ролі взяли дітей наших співробітників. А я дивлюся — як у реальності: люди закупорені, повна безвихідь. І це чиїсь рідні, близькі... Аж мурашки по спині. Й таке може статися будь–де. Знаєте, у нашій службі ліпше навчатися, ніж діяти в реальній ситуації».

Сам Сергій Біляєв у надзвичайних ситуаціях також бував. Пригадує, їхали з Києва і раптом у них врізалася машина. Спочатку ніби обійшлося без емоцій, а коли почав відходити від стресу — моторошно. Як і всі люди, які почуваються справді сильними, він не боїться зізнатися, що було страшно, — «не бояться лише дурні».

Сергій Васильович пригадує один із перших випадків, на які виїхав як рятувальник. Подзвонили із села, де впала силосна башта і придавила людину. Башта величезна, зрозуміло було, що людина мертва. Поруч ридають рідні. Еменесівці почали розбирати завал. Коли розрили й знайшли те, що залишилося від людини, молодого бійця, який брав участь у роботі, просто довелося «відкачувати». «Це зрозуміло, — каже Біляєв. — Не всі реагують однаково, як і хірургом може бути не кожен. Добре, що зараз запровадили кімнати психологічного розвантаження, раніше ж їх не було».

«Ніхто, крім нас!»

У день, коли випало поспілкуватися з командиром, на навчально–тактичному полігоні центру «зібралися» всі катастрофи: аварія на промисловому об’єкті, дорожньо–транспортна пригода, аварійне приземлення літака, піротехнічні роботи, аварія на хімічно небезпечному об’єкті, гасіння лісової пожежі. З усіма слід було впоратися на очах серйозних глядачів: на спільних ученнях Державної служби України з надзвичайних ситуацій, Збройних сил України та Держлісагентства, що відбулися на початку червня, були присутні багато поважних осіб на чолі з Президентом України.

Провести такі навчання, найбільші за час існування незалежної України, відразу планувалося в Ромнах: готова база, готові люди. Роменському центру допомогла минулорічна підготовка до світового кінологічного чемпіонату. Тоді їх господарство було доведене до максимальної відлагодженості. Тож цього разу на підготовку до навчань знадобився тиждень і порівняно небагато коштів. «Бо весь особовий склад у нас працює не на показуху, а на реальний результат», — каже Сергій Біляєв. І пригадує: приїхав до центру один генерал, подивився базу й зауважив: «У вас, як у Лондоні».

Коли у середині дев’яностих Біляєв почав служити у Ромнах, ситуація була не ідеальною. І йдеться навіть не про матеріальну базу, точніше, її значну відсутність, — про людей. Найважче було сформувати колектив однодумців, такий, аби з кожним міг піти в розвідку. Звичайно, і зараз, як у будь–якому колективі, є якісь тертя, але практично всі, впевнений командир, — люди, які розуміють завдання, відповідальність; які йдуть на роботу не «з–під палиці».

Так, проблеми були. Але командир нікого не виганяв. Когось переводили туди, де, як каже Біляєв, можна служити «флегматично». Когось звільняв, наприклад, якщо чув на службі пивний дух. Але при ­цьому казав: можеш повернутися, та спершу піди — спробуй вільних хлібів, поїздь на заробітки в Київ чи Москву, дізнайся, де солодше. Коли зрозумієш, — приходь, тоді й іншим розкажеш, чи потрібна нам дисципліна.

Траплялися важкі моменти, але бажання звернути зі шляху не з’являлося ніколи. І оті недавні грандіозні навчання — ніби підтвердження, що шлях лягав правильно. 57 хвилин, за які були ліквідовані всі «аварії», погашені пожежі, проведена деактивація небезпечних речовин, врятовані люди — це результат. «Тут потрібно було показати динаміку дій, — каже Сергій Біляєв. — Проте всі ми розуміємо, що рятувальна операція в житті може тривати й добу, й дві, й місяць»

Пригадують аварію під Скрягівкою, де зійшли з рейок кілька вагонів. Три доби при морозі 25 градусів рятувальники ліквідовували катастрофу. Така реальність — теж навчання, причому — не за сценарієм. Але надзвичайно приємно було, коли на всеукраїнських ученнях спрацювали справді добре. І якщо у більшості глядачів залишилися враження: «такого ще ніколи не бачили», «аж дух захоплювало»; то Біляєв зізнався: він відчував велику гордість. Бо «я живу цією частиною. Люблю, коли тут усе крутиться, вертиться. Люблю, коли ми кращі. Це мій адреналін. Ще коли служив у повітряно–десантних військах (там я до капітана дослужився), у нас гасло було «Ніхто, крім нас!». Я й зараз живу цим лозунгом».

Мелодія для справжніх чоловіків

Прапор із гаслом «Ніхто, крім нас!» досі висить у приймальні кабінету Сергія Біляєва. Що ж спонукало його у час, коли чимало однолітків думали, як «відкосити» від армії, стати військовим? Ще й враховуючи, що виховувався він у «жіночому колективі» — мамою і бабусею. «Мені щастило, — пригадує Сергій Васильович, — ще в школі, на початковій військовій підготовці, мене обрали командиром. Може, що високим був? А потім ішов той фільм, пригадуєте, «У зоні особливої уваги», про десантників. Не знаю, скільки разів дивився! Мабуть, він зіграв свою роль. А музика з того фільму в мене й зараз на «мобілці» записана». Ту мелодію розучив оркестр центру — зробив подарунок командиру.

Недавно у центрі створена громадська організація «Служу народу України!». Мета її — патріотичне виховання молоді. Воно, власне, ведеться давно: і наметові табори, й гуртки...

«А коли приїздиш на полігон, чуєш крик павича — відразу пригадуєш «Біле сонце пустелі», — каже командир. — Павичів нам співак Віталій Білоножко подарував, він же теж десантник!».

Ще, веде територією командир, побудували капличку на честь ікони Божої Матері «Неопалима Купина». На пам’ятному камені, де зафіксовані імена благодійників, знаходжу трьох Біляєвих: самого Сергія Васильовича, його старшого сина та невістки...

А в планах — проведення ще одного світового кінологічного чемпіонату; спорудження басейну для водолазів глибиною вісім метрів. Окрім того, — зведення басейну для роменців. Це — ініціатива Біляєва, і хоч процес іде непросто, але ж відступати не можна — слово дав! Та й хочеться залишити пам’ять по собі у тому місті, яке любиш, у тій країні, в якій живеш і якою гордишся. Ці слова, промовлені Сергієм Біляєвим, зовсім не здаються пафосними, бо в них — правда.

* * *

«Фактично все, що у нас створено, — завдяки командиру, — каже фахівець зі зв’язків із громадськістю центру Валерій Шокутько. — Він робить ривок і навіть видихати не буде — робить наступний. У центрі йому вірять на 99 відсотків».

...Коли закінчується робочий день, заїздять до гаражів машини і розходяться люди, територія центру перетворюється на парк. Сюди з ближніх будинків, де живе й немало еменесівців, приїздять мами з візочками, діти катаються на роликах... Лондон не Лондон, а такий собі шматочок Європи в Ромнах...