На «кухні» Яворівського полігона

Без перебільшення, Яворівський полігон добре відомий на теренах нашої Батьківщини. Його територія у 240 квадратних кілометрів ідеально облаштована під практичні військові тренування. Саме тут щороку по кілька разів відбуваються різні міжнародні навчання. А на початку червня на полігоні відбуваються випускні екзамени майбутніх українських офіцерів. Повноправним господарем тут є Академія сухопутних військ України ім. гетьмана Петра Сагайдачного.

Бійці підводного фронту

На полігоні зараз гаряча пора. Скрізь розставленні намети для випускників. У них курсанти готуються до відповіді під час складання теоретичної частини екзаменів. В одному з навчальних комплексів відбуваються практичні заняття для водолазів. Заходимо в тренувальні приміщення, де розташований басейн. Одна з його частин заповнена водою. «Тут, на глибині трьох метрів, майбутніх водолазів учать піднімати та знешкоджувати вибухонебезпечні предмети», — розповідає Володимир Кривцун, начальник кафедри. На металевих східцях стоять троє курсантів, одного з них готують до занурення. Цей басейн має глибину лише три метри, адже облаштований для зимових навчань. Але на літньому майданчику майбутні водолази мають змогу занурюватися під воду аж на 60 метрів.

З першого погляду водолазний костюм здається смішним і несучасним, саме такий можна побачити в старих голлівудських фільмах. Важкі черевики, шолом із круглим віконечком і приєднаними до нього трубками. Але, виявляється, нічого кращого для підводного занурення з метою знешкодження снарядів не вигадали досі, тож таке спрорядження, що загалом важить майже 80 кілограмів, і надалі залишається єдиним і найефективнішим у ­всьому світі.

Друга частина басейну — тренувальний апарат. На дні розташована частина танка. В тих рідкісних випадках, коли екіпаж змушений затопити машину, військовим треба вміти з неї вибратись. «До цього тренування ми допускаємо лише тих, хто справді не боїться, — пояснює інструктор. — Машину затоплює за якихось 30 секунд, тому екіпаж повинен діяти дуже швидко, часу на паніку немає».

У наступній кімнаті стоїть барокамера, де майбутніх водолазів «занурють» в умови підводного тиску. Всі тренажери допомагають підготуватися до виконання завдань, але на цьому вишкіл не завершується. На території просто неба розташовані два тренувальнi басейни. Хоча для нетренованого ока вони більше схожі на озеро. В меншій відокремленій його частині на моїх очах здійснюють занурення водолази. Засвоївши всі необхідні навички в басейні, вони «пірнають» у каламутну воду справжнього озера. Кожен майбутній водолаз щодня проводить під водою годину часу.

У цей же час по інший бік озера, за стіною, екіпаж танка готується до підводної мандрівки. Головна мета таких тренувань — навчитись долати підводні маршрути. Хоча ситуації, коли бойову машину треба переправити через водойму, трапляються не так уже й часто, але й такий досвід потрібен. Для цього бо­йове авто готують заздалегідь: танк міцно закривають, аби вода не потрапила в щілини, весь корпус змазують спеціальною герметизуючою речовиною і прикріплюють труби. Одна з них — для доступу повітря, щось на кшталт водолазної трубки, друга — для виведення відпрацьованих газів. «Якщо все зробити правильно, то доступ повітря в танку буде необмежений, — розповідає підполковник Олег Шаталов. — Глибина занурення — до 5 метрів, а відстань, яку може подолати бойова машина під водою — практично не обмежена».

Керувати кількатонною бойовою машиною під водою — справа не з легких. Але, переконують досвідчені офіцери, якщо курсанти навчились долати «яворівські» перешкоди, то проїдуть всюди.

Осідлати БМП

...На старті кола перешкод стоять БМП–1, БМП–2 (бойова машина піхоти) і танк. Перед тим як узяти журналіста на «борт», видають чорну форму і каску. «Одягайте, одягайте, — переконують інструктори. — У нас кажуть: є брудний, дуже брудний і танкіст». Порівняння стає зрозумілим одразу, як тільки вилазиш на БМП, — чорна форма вже вимазалась. Кабінка БМП всередині зовсім маленька, ніде й розвернутись: «Міцно тримайтеся, — інструктує старший танкіст. — Перший раз може нудити, тому можна вилізти назовні ненадовго».

Зрештою мені дозволили проїхатись навстоячки, щоб вражень було більше. Затамувавши подих, чекаю, коли машина рушить. Досвідчені водії рушають якомога м’якіше, й ось уже машина мчить танковою трасою, точніше, суцільним болотом, що утворилося після дощів. Але на те вона і бойова машина, щоб усе здолати. На обличчі — бризки від грязюки і краплі дощу, дихати заважає чорний дим від вихлопних газів, хоч танкіст і веде машину акуратно, наче на екскурії, та все одно трясе — тримаєшся за виступи «залізною хваткою». БМП наближається до велетенської калюжі — рефлекторно закриваєш очі, як на американських гірках. У такій калюжі і втопитись можна — вода сягає половини висоти машини, але до мене не дістало!

Зрозуміло, що на екзамені цього буде недостатньо. На танкодромі є два кола перешкод: в 3,5 та 5,5 кілометра. Обидві траси побудовані так, щоб курсанти навчились долати на БМП не лише болото і калюжі, а й вузеньку трасу в лісі, ще вужчий міст і впевнено підніматися підгору та спускатися з гори.

«Наш танкодром облаштований кілька років тому, проте його вважають чи не найкращим у Європі, — розповідає підполковник Олександр Поронюк, начальник регіонального медіа–центру Міноборони України. — Щороку сюди приїздять військові на міжнародні навчання, і всі в захваті від нього. Перед тим, як сісти за кермо бойової машини, курсанти вчаться на спеціальних тренажерах, у яких відтворено більшість елементів конструкції приладів керування. До того ж тренажери імітують рух БМП на різних трасах у різних погодних умовах. Також тренажерний комп’ютер дозволяє «стріляти» по різних цілях. Такі тренажери допомагають у навчанні й економлять пальне: за сто кілометрів така «крихітка» з’їдає майже 100 літрів пального. Тож навчання одного танкіста обходиться недешево. Зрозуміло, що на власній армії економити не можна, але наша влада саме на ній і економить, щороку виділяючи на потреби Міноборони все менше і менше коштів (хоча на потреби Генпрокуратури, СБУ й судів — усе більше й більше)».

Боги війни

Тим часом на іншому кінці полігона, де розташована ділянка артилеристів, зараз демонструватимуть, на що здатен «Град». Ця артилерійська система влучає в ціль на відстані 20 кілометрів. За двадцять секунд 40 снарядів вилітають у повітря і миттю вражають супротивника.

Розташовуємось на оглядовому майданчику. За шість кілометрів від нас стоять дві бойові машини з ракетно–зенітною установкою, які стрілятимуть наосліп, тобто лише за визначеними наперед координатами. Нас попереджають, що зараз буде постріл, але характерного звуку вибуху не чути. «Звук від пострілу на оглядовому майданчику буде чути через 20—24 секунди, — пояснюють нам. І дійсно — лунає вибух, за ним — ще кілька, а за кілька кілометрів «встають» стовпи спочатку білого, а потім чорного диму. Після навчання на ділянці працюватимуть сапери, аби перевірити, чи всі заряди розірвались.

«Кілька років тому під час чергових міжнародних навчань наші артилеристи символічно відзначили перші залпи традицією, яка прижилася ще з Радянської армії, — розповідає бувальщину Олександр Поронюк. — Порох від пострілу перетворюється на щось схоже на макарони. І шматочок цього пороху від першого залпу треба... з’їсти. Військові з Європи вирішили підтримати традицію і теж скуштували шматочок того, що залишилось від запуску їхніх ракет. Тільки вони зовсім не врахували, що наша система працює на органічних речовинах, а в їхню входить цианід. Завершилося це реанімацією».

І цвях рукою заб’ють

Тренування десантників — чи не найцікавіше з усіх. На їхній ділянці полігона на кількаметровій висоті розташовані макети літака та гвинтокрила. Від макета літака вниз тягнеться металевий трамплін, яким парашутисти і спускаються. На тренажерах десантники відпрацьовують стрибок до «м’язової пам’яті». Внизу курсанта ловлять спеціальною капроновою стрічкою, що витримує півтори тонни ваги. Поруч стоїть ще один тренажер, на якому бійці відпрацьовують свої дії на випадок, якщо запасний парашут не розкрився. У реальній ситуації увесь стрибок займає до трьох хвилин часу, тому курсанти до автоматизму завчають, як слід діяти в кризовій ситуації.

Усім відомо, що десантники славляться своїм умінням рукопашного бою. Випускники продемонстрували кілька прийомів і навіть підготували окремий виступ: розбивали дерев’яні дошки руками, розгризали бляшанку зубами і забивали цвяхи руками. Чесно кажучи, вражає, адже немало сучасних чоловіків, живучи у світі цифрових технологій, і молотком цвяха забити не можуть...