Василь Бойків. Фото з сімейного альбому Бойківих.
Цьогоріч Галичина святкує ювілей створення дивізії СС «Галичина». Насправді дивізія була започаткована у квітні 1943 року, але святкування у Львові у зв’язку з Великодніми святами перенесли на другу декаду травня. До урочистостей готувались заздалегідь, серед запланованих заходів — нагородження колишніх дивізійників. Останніх до 70–річчя створення дивізії дожило зовсім небагато, а більшість з них узагалі полягли в сумнозвісному бою під Бродами... Варто визнати, що до сьогодні в суспільстві немає однозначного ставлення до тих, хто воював у «Галичині». Тому «Україна молода» завітала в гості до одного з колишніх дивізійників «Галичини» Василя Бойківа, аби почути його історію з перших вуст. Зовсім юним 19–річним хлопцем він пішов у дивізію з метою захищати рідну землю. Мій співрозмовник каже, що до ладу і німецьких солдатів не бачив, а воював усього лише кілька днів... А потім ще дуже довго розплачувалися за це і він, і вся сім’я.
На свято Василь Петрович, на жаль, не пішов. Чоловік у поважному віці, ще минулого року пережив інсульт. Тепер йому важко розповідати всі деталі тих подій, тому його історію допомагає звести докупи дружина, пані Олена.
Народився Василь Петрович на Івано–Франківщині в 1925 році. Батько був працьовитим селянином, справжнім господарем. Хоча потім, у радянські часи, в доносі на сина його навіть назвуть куркулем. Петро Бойків був членом «Просвіти», і свого сина виховував патріотом. Тому підтримав Василя, коли той пішов добровольцем до дивізії. Далі батькова доля склалася нещасливо. Коли Червона армія наступала, він змушений був покинути рідну землю, аби вберегти родину від ГУЛАГу. Місцеві мешканці знали, що буде за те, що твій син служив у дивізії. Як Петро Бойків опинився в Канаді, родичі достеменно не знають. Лише років через десять по війні, коли з’явився мінімальний зв’язок із закордонням, дізналися, що їхній батько працював на тютюнових плантаціях, захворів та помер у середині 50–х.
«У ті часи було два шляхи: або йти в ліс в УПА, або в дивізію, — пояснює вибір свого чоловіка Олена Бойків. — Але в ліс ішли старші на кілька років юнаки, а вони з товаришами зовсім дітьми були...»
«Я вчився в гімназії в Коломиї, — додає пан Василь. — Ми чули розповіді про те, що проводиться набір вояків у дивізію, яка воюватиме за незалежність України. Тому й записалися добровольцями. На вишкіл я прибув 9 вересня 1943–го на військовий полігон Гайделягер, що в Польщі».
«Там вони вчилися стріляти з кулеметів та гранатометів, вираховувати відстань та напрямок пострілу, — розповідає дружина дивізійника. — Жили у казармах, кожен мав форму, годували їх добре. Чоловік розповідав, що головним над ними був якийсь німець, але він приїздив так рідко, що його навіть достеменно ніхто не знав. Скрізь були свої хлопці, а німці тренувались окремо. Вони навіть воювали окремо».
Закінчував вишкіл юнак вже в Найгамері, в 12–й сотні 29–го полку. Перед виїздом на фронт отримав звання старшого стрільця і був призначений сотенним писарем. 8 липня 1944–го сотня Василя Бойківа прибула в Ожидів, містечко на Львівщині. Бойову техніку розвантажили і повезли, а сотня солдат пішки попрямувала через Олесько на Ясенів.
«Коли ми проходили через Олесько, нас вітали місцеві мешканці, бо вже зіткнулися з червоним терором, — пригадує пан Василь. — Настрій у нас був піднесений, ми співали «Бо війна війною». Коли проходили повз будинок шпиталю, хтось із медсестер запитав: «Куди ви йдете, хлопці?» І хтось із наших відповів: «На Київ!» А на свято Петра, 12 липня, я і мій сотенник гостювали в пароха з Ясенова. Нас тоді пригощали варениками з вишнями».
Це була, мабуть, остання смачна страва перед роками неволі і поневірянь. Адже час останнього бою невпинно наближався.
17 липня сотня відбила наступ Червоної армії і навіть пішла у контрнаступ, тоді їм допомогли гранатомети та артилерія. Того дня юнак уперше побачив мертвого червоноармійця. Видовище міцно вкарбувалося у молодій пам’яті: «Це було в лісі, він лежав під деревом, без голови, з торбинками набоїв в обох руках, — пригадує Василь Петрович. — Мабуть, поруч розірвався снаряд гранатомета».
Далі події розгорталися швидше. Наступного дня їм наказали відступати. Через дві доби, за час яких радянська авіація розбомбила їхні гранатомети, сотня опинилася біля населеного пункту, де німецька танкова колона робила прорив до Золочева. Але пальне закінчилось і танки застрягли у торф’яних болотах.
Рештки сотні проривалися разом iз німецькими загонами до Золочева. Але на схилі долини їх почали обстрілювати червоноармійці. Вижити у тому побоїщі було важко. Але молодий Василь Бойків вижив, хоча і був тяжко поранений: куля пройшла крізь хребет, так, що навіть розігнутись не міг. Те, що юнак після всього пережитого ще дихав, родина вважає Божим провидінням і дякує за це донині. Василь Петрович показує спину, де і досі добре видно місце поранення.
Пораненого хлопця 22 липня разом з іншими покаліченими везли в санітарній машині до села Ясенівці, але колону розбомбили. Стисле слово «обстріл» навряд чи опише те, що тоді творилося. «Здавалося, небо впало на землю і день змінився ніччю, — пригадує пан Василь. — «Катюші» наступали, з неба рясно обстрілювали літаки. Це була просто вогняна стіна, її недарма згодом назвали Бродівським котлом».
Юнак знову опинився на межі смерті. Вона наступала все ближче і вже дихала в потилицю. Рятуватися з тієї вогняної пастки, ще й тяжко пораненому, було марно, тож живі просто заховалися, хто куди міг, і чекали... «Ті поранені, які могли самостійно рухатись і могли вилізти з машин, заховалися у вирвах від бомб і чекали вечора, — розповідає пан Василь. — Ворожі танки стояли на шосе і обстрілювали звідти залізничну колію та луки. На луках під Ясенівцями лежало багато трупів, більше, як снопів жита на полі під час добрих жнив».
Коли стемніло і танки відступили, ті, кому поталанило вижити, перелізли до лісу. Якимось дивом і Василь видряпався з вирви та поповз до лісу. Там вкрай змучений, майже непритомний від болю, він заснув. А зранку прийшов до тями від того, що з–за дула автомата йому скомандували: «Руки вгору!».
Так хлопець опинився в Саратові у фільтраційному таборі. Там до нього спочатку ставилися як до «ворога народу». Але в таборі було багато молоденьких медсестер, які, крім роботи, ще й навчались, і їм часто потрібна була допомога з уроками. Тож юнак, який нещодавно закінчив на «відмінно» гімназію, часто допомагав їм з математикою та іноземними мовами.
«Зрештою і медсестри, і начальник табору побачили, що «ворог народу» не такий уже й ворог, — продовжує Олена Бойків. — А в 1946–му полоненим оголосили, що їх відпустять по домівках. І тут знову Божа ласка допомогла моєму чоловіку вижити. Він захоплювався медициною і як міг лікував таких же полонених. Люди були вдячні йому за це. Тож за день до обіцяного відправлення додому до Василя підійшли та попередили, аби наступного дня залишився в таборі. Він, на щастя, прислухався. Адже всі, хто в той день поїхав, зрештою опинилися в ГУЛАГу. А небагатьох iз тих, хто залишився, і справді згодом відпустили, серед них і мого Василя».
Повернувшись нарешті додому, Василь Петрович закінчив механіко–математичний факультет університету. Але захистити дипломну роботу йому не дали. Щоб довести свою «благонадійність», пан Василь уже готовий був рушати на цілину. Але один із викладачів, який цінував талант успішного студента, влаштував його на роботу в проектний інститут. Установа, до речі, діє у Львові і зараз. Усе життя Василь Петрович там пропрацював і став головним конструктором інституту. «У Львові нема будівлі, до якої б він не приклав свою руку, — усміхаючись, розповідає Олена Бойків. — А церкву по вулиці Симоненка Василь добудовував уже після першого інсульту».
Пані Олена — все життя поруч із коханим чоловіком. Йти пліч–о–пліч з людиною, на якій довгий час висіло тавро «ворога народу», було нелегко. Пригадує, коли вони тільки почали зустрічатися, її виселили з гуртожитку тільки за те, що наважилася будувати плани на майбутнє з колишнім солдатом дивізії СС «Галичина»! Та, попри всі труднощі, вони щасливо прожили разом уже 59 років...
І хоча зараз цю сторінку української історії, принаймні у Львові, поважають і цінують, життя Василя Бойківа не раз отруювали згадками про участь у дивізії СС «Галичина». «Але попри все я не шкодую про свій вчинок, — пускає скупу чоловічу сльозу Василь Петрович. — Ми були готові не лише своїм майбутнім пожертвувати, а й своїм життям».
«На початку Незалежності друг Василя, з яким разом служили в дивізії, запропонував чоловіку звернутися до Німеччини по компенсацію, — додає Олена Бойків. — Друг тоді вже отримав такі виплати й Василю моєму радив. Але татусь (так ніжно називає свого чоловіка пані Олена. — Авт.) дуже жорстко відповів: «Я в Україні воював за Україну, за її незалежність, за що мені до німців претензії виставляти?!». І це була його остання розмова з цього приводу».
Іде другий десяток літ, як немає з нами дорогої для мене людини — Євдокименко Ірини Пилипівни, матері моєї дружини, а по-простому — тещі (або, як прийнято в англійців, mother-in-law, «мами за законом»). Народилася вона у 1910 році. >>
30-річний черкащанин Олексій Ганшин ніколи не мав автомобіля і навіть не хоче його купувати. Бо в нього є веломобіль. Олексій не просто любить на ньому подорожувати, він власноруч будує ще й лежачі велосипеди. У планах народного умільця — власна велосипедна фірма на зразок тих, що працюють у Європі. >>
Сьогодні — 9 днів, як пішов із життя Ігор Калашник, політик, громадський діяч Черкащини, доктор економічних наук, заслужений будівельник України, лауреат загальноукраїнського рейтингу професійних досягнень «Лідер України», депутат Черкаської міської ради кількох скликань і багаторічний друг нашої газети. Йому було лише 55 років. Раптова і трагічна смерть шокувала всіх, хто знав Ігоря Миколайовича. >>
Ще жоден художник тему сучасної українсько-російської війни досі не втілював настільки масштабно, як 53-річний художник iз Дніпропетровська Сергій Чайка. Його нова картина вражає грандіозністю, насиченістю образів українських героїв, серед яких у центрі постає Надія Савченко. >>
Звістка про те, що Василю Пилці з Кривого Рогу замовили портрет короля Кувейту, нещодавно була розповсюджена багатьма ЗМІ як неабияка сенсація. Особливої ж пікантності додавало те, що українському майстру гравюри на склі за таку роботу ніби мають заплатити гонорар у сумі річного бюджету України. >>
Більше 30 років поспіль українська народна пісня допомагає черкаській родині Карпенків на їхньому життєвому шляху. Саме пісню та музику Ніна Петрівна i Володимир Михайлович називають тим джерелом натхнення, яке підтримує, дає сили і дарує настрій. І тоді як добре на душі, і тоді як важко. >>
