Вшановуючи загиблих від геноциду 1932—1933 років, ми не хочемо задуматися, як удалося Комуністичній партії здійснити такий масовий Голодомор. Чому так покірно народ сприйняв Голодомор, що йому передувало.
Що був Голодомор, нам розказала Міжнародна комісія з розслідування голоду 1932—1933 рр. в Україні, в якій узяли участь відомі юристи Західних країн (С. Борщевський, «УМ»). А ми їм не віримо, бо нас так залякали самостійно думати й пам’ятати, що слухаємо, як iз трибуни Верховної Ради П. Симоненко й далi переконує: якщо й був в окремих районах голод, то це — результат ще напівфеодального способу господарювання на селі та погодні умови...
Наслідком Голодомору став «геноцид, один із найтяжчих видів міжнародних злочинів, що полягає у винищенні окремих груп населення за расовими, національними, релігійними та іншими мотивами». Ми самі не хочемо додуматися, не хочемо знати. Треба знову Міжнародну комісію, щоб дослідила та й розказала нам, яким був для сільського населення, не тільки України, 1930 рік. 29 грудня 1929 року Сталін закликав комуністів провести суцільну колективізацію.
Про людське око колективізація називалася знищенням куркульства як класу. А хто із тих двадцяти п’яти тисяч «передових» робітників, яких послали творити колгоспи, та двадцять п’ять партійних працівникiв у МТС та тих мільйонів ТОЗ–ців, читав Маркса, хто із них знав, що воно таке клас. І як можна знищувати клас, не знищуючи людини?
А потім, згідно зi статистичними даними, куркулями вважали на той час 3–4 відсотки від загальної кiлькостi сільських господарств. Розкуркулено, вважай, знищено, 15 відсотків господарств. Це приблизно на ті часи близько п’яти мільйонів населення. Це свідчить про те, що знищували не тільки куркулів, якщо вони й були, а знищували, в першу чергу, майно, знищували самодостатню, найбільш завзяту й працьовиту частину населення, яке само себе могло забезпечити базою існування: їжею, оселею та одягом...
Нам кажуть: геноциду не було, не було масового голоду. А де поділися ті п’ять мільйонів? З України понад два мільйони було вивезено на Північний Урал та у Сибір, не забезпеченi ні теплим одягом, ні харчами. А решта три мільйони?
У нашому селі (Сегединці Черкаської області) шість сімей серед зими в 1930 році поселилися в порожній старій хаті без харчів, без палива і без теплої одежі. Карному злочинцеві дають дах над головою, нари з ковдрою і їсти. А людей, які ніякого злочину ні проти держави, ні проти людини не вчинили, позбавили найелементарніших засобів виживання. Хіба це не геноцид? Під час розкуркулювання моя баба надівала п’ять спідниць і поверх свити кожуха. А материного кожуха наділа її зовиця, та сказала, що то її. У батьковому дворі, де був лише один кінь, одна корова та п’ятеро овець, знищили, навіть не розібрали, всі будівлі, крім хати без верха. Навіть дерева зрізали. Поряд було ще три двори. Вони також залишилися пустками...
Що ж держава отримала внаслiдок великого злодійства, вчиненого проти свого народу? До 1941 року так і не було досягнуто рівня 1928 року в сільському господарстві...
У нас уже на 21–му році незалежної України тривають битви за врожай. Прем’єр–міністр, уряд, банк тільки й говорять про посівну, про кредити для селян, про пальне, про збирання урожаю. Запитали б у Барака Обами, чи знає він, коли, хто, як і що сіє. Чи були коли–небудь у США чи Франції, чи в Німеччині битви за врожай? Проте визнати злодійство правителі не хочуть і, як і раніше, кричать про велико–товарне виробництво. Про колгоспи уже не державних, а під іншою вивіскою та у нових власників губських, засух та їм подібних...
На закінчення. Гете сказав: «То не трагедія, коли гине імперія, а трагедія, коли руйнується селянський двір». Ота руйнація і мордувала 60 років Радянський Союз, а тепер уже й 20 — незалежну Україну.
Петро КАРПЕНКО,
доцент математики, пенсіонер
Кіровоград