За київське «Динамо» я вболіваю з 1952 року. Ми ходили на Граматікопуло, Лобановського, Серебренікова, Мунтяна, Бишовця, Блохіна, Турянчика, Сабо. В команді завжди були футболісти, які вирізнялись на тлі радянського футболу своєю особливою манерою гри, відповідальністю перед клубом, глядачами–вболівальниками, високою самовіддачею.
Дивитися сьогодні на гру динамівців мені боляче: кожен третій пас ні в тин ні у ворота; загубивши м’яч, не спішить виправити свою помилку, а стоїть і дивиться, чим це закінчиться? Кому потрібні фінти Ярмоленка, які, як правило, закінчуються загубленням м’яча?!
Якби я допускав стільки помилок, як це роблять футболісти–динамівці, мене б давно вже вигнали з роботи. А їх не тільки не виганяють iз команди, а ще й платять у десятки разів більше, ніж нам, простим смертним. Я побудував близько сотні об’єктів у різних кінцях світу, за моїми підручниками вивчають технологію будівельного виробництва студенти вузів України, мій стаж роботи — 60 років, а моя ставка професора — 3,0 тис. грн.
Тому я хочу звернутися і до Ярмоленка (щоб він не ганьбив наше з ним прізвище), і до інших динамівців: «Майте совість, не відбувайте номер на полі, радуйте нас своєю грою, якщо ви хочете, щоб ми вас поважали, дивились вашу гру надалi, пишалися вами, як ми це робили колись».
М. ЯРМОЛЕНКО,
заслужений будівельник України,
лауреат Державної премії, професор