Позавчора у столичній Українській драмі співали осанну фундатору Театру імені Франка Гнатові Юрі. І хоча за хронологією «франківці» трохи не встигли — один із фундаторів цього театру народився 8 січня 1888 року — але цю прикрість вони сповна компенсували своїм щирим ставленням до спеціального проекту, який назвали «Життя і сцена». Автор сценарію та режисер Дмитро Чирипюк призначив розпорядником дійства Богдана Бенюка. Як і для Гната Петровича, для Бенюка однією із визначальних є роль Швейка в однойменному спектаклі.

Може, книжок літературної критики й виходить менше, аби треба для осмислення і сучасної літератури, і — на вищому рівні — феноменів масової свідомості. Та коли порівняти чи не з суцільною пустелею на цьому полі років сім–вісім тому... А от досліджень власне критики, її модерних метаморфоз та нових векторів, — таки одиниці. Останньою — та не останньою за значенням — з цих одиниць є книжка Петра Іванишина «Критика і метакритика як осмислення літературності» (К.: Академія, 2012).

«Я, Анатоль Федірко, не пишу вербальних сумнівних концепцій арт–проектів, я просто відчуваю себе онуком К.Малевича, який мені, студенту Київського державного художнього інституту, міг би читати лекції в Києві, 1928 року», — заявив київський художник Анатоль Федірко. 4 квітня, за кілька днів до свого 55–річчя, Анатоль Федірко презентував у галереї «СовіАрт», що на Андріївському узвозі, виставку «Супрематична Україна». (Нагадаємо, що зачинателем супрематизму — напряму модерного мистецтва, що виник на початку ХХ ст., вважається уродженець Києва Казимир  Малевич).

Жан–Поль Бельмондо, легенда французького кіно, відзначив учора своє 80–ліття. Попри поважний вік актор і досі відповідає тому образу чарівливого і маскулінного правдоборця, який склався завдяки бага­тьом його кіноролям і насамперед — ролі зрадженого державою месника–спецагента у «Професіоналі». Це і досі чи не найвідоміша і найбільш улюблена, зокрема на наших теренах, французька кінострічка «з Бельмондо». «Я люблю цю стрічку. Такого потужного кіно нині, на жаль, не знімають», — сказав нещодавно сам актор.

«Французька весна», яка зараз триває в Україні, за великим рахунком, виконує просвітницьку функцію. Нас знайомлять iз найкращими новинками сучасного французького мистецтва, культурними рефлексіями та трендами, аби ми склали своє уявлення про його рівень і потенціал, співставили з тим, що відбувається на українських мистецьких майданчиках. У цьому контексті фігура драматурга Еріка–Емманюеля Шмітта справді стоїть наче трохи осторонь — хто–хто, а він точно представлення не потребує. Шмітт давно і впевнено утримує лідерство популярності серед сучасних авторів театру, його книги перекладені сорока мовами, а п’єси активно ставлять в усьому світі. Вистави за творами Шмітта — «Загадкові варіації», «Маленькі подружні злочини», «Фредерік або Бульвар злочинів», «Оскар і рожева пані» — є в репертуарі багатьох українських театрів. А тому зустріч із французьким літератором, що пройшла у Молодому театрі, перетворилася на милу бесіду добрих знайомих. Причому позитивний, доброзичливий тон цьому рандеву задав саме Ерік–Еммануель, людина не лише талановита, а й, як з’ясувалося, щира, відверта, з прекрасним почуттям гумору і без жодних натяків на зіркову хворобу.

Стосунки прем’єра українського балету Дениса Матвієнка з Національною оперою України ніколи не були безхмарними. Двічі йому доводилося прощатися з цим театром, який, за логікою, мав би щосили триматися за танцівника такого рівня. Натяк на перемогу здорового глузду в історії стосунків Дениса та НОУ мав місце півтора року тому, коли тодішній міністр культури Михайло Кулиняк запропонував Денису Матвієнку очолити балетну трупу театру. Трапилося це на фестивалі Вадима Писарєва, а свідком розмови міністра й прем’єра світового балету була навіть Людмила Янукович.