Пригадується, як на початку 90–х поволі приходило усвідомлення того, що в культурі та історії можливе існування інакшої системи координат. І якщо, скажімо, за Гусерлем підтверджувалося, що Історія — це насамперед спілкування, тобто середовище вільного обертання смислових еквівалентів, що, по суті, було головною умовою існування тієї самої Історії, то з часом усе змінилося. Переклали Фукуяму, і початок кінця у головах було покладено. «Нормальна співдружність, — значив згаданий Гусерль — це здорове людство, якому протипоказані божевільні та діти, які постійно порушують основний принцип — розуміти одне одного». Інакше кажучи, вхід до таким чином інтерпретованої Історії забезпечувався лише для animal rationale, до категорії яких аж ніяк не належали наші двоюрідні люди офіційної культури, народження яких засвідчили 90–ті роки.

Позавчора в Москві назвали лауреатів XXVI Національної кінематографічної премії «Ніка». Серед переможців — і наша Кіра Муратова, яка зі своєю стрічкою «Вічне повернення» цього разу тріумфувала у номінації «Кращий фільм країн СНД та Балтії». Світова прем’єра «Вічного повернення» відбулася наприкінці 2012–го — фільм обрали до конкурсної програми Римського кінофестивалю. У широкий прокат картина вийде цього року.

У неї було рідкісне й романтичне ім’я — Квітка. А ще — унікальний голос, який важко сплутати з будь–яким іншим. Несильний, але проникливий, трішки щемливий і якийсь невагомий, наче витканий із найтонших ноток і почуттів, зі щирості, журби і небесної радості. Раз почутий, він глибоко западає в серце, щоб розбудити там найпотаємніші струни душі, які вже ніколи не змовкнуть. Так співають тільки янголи, які на деякий час спускаються на землю, щоб дати змогу смертним почути голос Вишніх Сфер. На жаль, їхній час перебування на землі часто буває дуже обмеженим.