Дві пані... чоловічого роду

Дискусії з приводу статевих переваг або ж недоліків у тій чи іншій професії — явище цікаве й суперечливе. Візьмемо до прикладу режисуру. Хтось вважає, що цей фах жінкам суворо протипоказаний. Хтось, навпаки, переконаний: тонка душевна організація жіночої натури зможе прислужитися виставі людській, до того ж, жінки–режисери не так часто страждають надмірною професійною самозакоханістю, на відміну від колег чоловічої статі. Професійна кар’єра молодої режисерки Тамари Трунової, безумовно, додасть аргументів прихильникам жіночої режисури. Учениця Едуарда Митницького поставила кілька успішних вистав у Театрі драми і комедії («Том Сойєр», «Пасажир у валізі») та інших театрах, отримала «Київську пектораль», минулого року перемогла на фестивалі молодої режисури... А нещодавно на Малій сцені Театру драми і комедії презентувала нову виставу, чорну комедію з елементами абсурду «Дві дамочки у бік півночі» за п’єсою сучасного французького драматурга П’єра Нотта (2008–го ця п’єса була визнана кращою у Франції). На тему життя і смерті автор вирішив поглянути очима двох сестер постбальзаківського віку (навіть постпостбальзаківського, оскільки одній — 55, а другій — 60 років), які подорожують iз прахом своєї матері. Тамара Трунова пішла далі й на ролі немолодих жіночок запросила красенів–чоловіків у, як говорив Карлсон, у повному розквіті сил — Віталія Салія та Михайла Кукуюка.

Причиною до того, аби одного дня дві сестри Анетта та Бернадетта зачинили свій магазин і подалися у далеку путь, стала смерть їхньої матері. Жіночки вирішують відвезти прах матері до могили батька. А оскільки той помер 25 років тому, то сестри не дуже то й пам’ятали, де могила татуся. Єдиний орієнтир — Амьен, що розташований у бік півночі. Ця подорож сконцентрувала у собі не лише життя двох сестер — їхні образи, комплекси, мрії, найяскравіші враження, — а і ті моменти, ситуації, які вони могли б пережити, але так і не пережили. (Чого варта хоча б сцена у клубі, де сестри намагалися безуспішно наздогнати свою молодість, перехиляючи «дрінки» та фліртуючи з якимось молодиком). Дві дамочки — немов дві частинки одного цілого, навіть сукні на них майже однакові, за винятком незначних елементів.... Але це якщо дивитися зі сторони, оскільки час від часу кожна із них починає гнути свою лінію, чим провокує якщо не конфлікт, то кумедну ситуацію.

Сама п’єса складається із сімнадцяти епізодів, що аж ніяк не завадило автору сценографії Олегу Луньову місцем дії обрати... автобус. (Саме цей транспортний засіб панянки викрали, аби дістатися могили батька). Розставивши на сцені стільці, художник по–своєму продублював віхи життя Анетти і Бернадетти. Ось подвоєна оксамитова кушетка — мабуть, вона дуже доречно виглядала у вітальні батьківського дому сестер. А ось — два стільцi, які могли б стояти в якомусь барі, де нашим героїням так і не довелося достатньо «повідриватися» у молоді роки...

Описуючи виставу «Дві дамочки...» в Театрі драми і комедії, без визначення «неординарно» обійтися складно. Динамічне дійство, яке триває трохи більше години, нафаршироване неймовірною кількістю приводів для роздумів. А ще — безмежною акторською відданістю своїй справі. Таки недарма Віталій Салій після того, як Тамара отримала «Київську пектораль», вручив їй банку з солоними помідорами, зауваживши, що ці помідори символізують акторські серця. Факт залишається фактом: без тісного контакту між акторами та режисерами вистава відбутися не може.