Більше ста років тому в науковій бібліотеці Львівського національного університету ім. І. Франка було засновано відділ стародруків. Потрапити сюди може далеко не кожен, адже тутешні «мешканці» потребують особливого догляду. «УМ» побувала у відділі рукописних, стародрукованих та рідкісних книг ім. Ф. Максименка та на власні очі побачила, як зберігаються унікальні екземпляри.
Ксерокс — не для стародруків
У відділі стародруків на сьогодні зберігається 120 тисяч унікальних екземплярів, багато з яких є частиною європейської культурної спадщини. Серед «скарбів» фонду — понад чотири тисячі рукописних одиниць, більш як дві тисячі з них — писані здебільшого на пергаменті. А ще фонд має 57 інкунабул — це перші надруковані книги, що побачили світ до 1500 року. До початку Другої світової війни інкунабул було більше 300 одиниць, проте німецькі окупанти вивезли їх більшу частину. Але навіть тепер ця колекція інкунабул залишається найбільшою у Львові.
У порівнянні з розкішним головним читальним залом наукової бібліотеки відділ стародруків виглядає невибагливо, але, як кажуть, зі смаком. Заґратовані вікна, широкі столи, за якими працюють бібліотекарі, кілька великих вазонів. Та головна окраса залу — шафи зі стародруками. На столах — техніка, на якій можна відсканувати необхідну частину тексту. «Робити ксерокопії нашої літератури заборонено, — розповідає завідувач відділу рукописних, стародрукованих та рідкісних книг Микола Ільків–Свидницький. — За умовами зберігання тексти можна лише сканувати або оцифровувати фотоапаратами. Яскраве ж світло нашим книгам протипоказано».
У стерильній чистоті
Ліворуч у читальному залі вздовж усієї стіни стоять стелажі з найзатребуванішими книжками. Найчастіше це література XVIII і XIX століть. Для особливих екземплярів умови теж особливі. Стелажі зроблені з дерева, в якому не заводяться шкідники. Книжкові шафи засклені, аби книжки зберігалися в особливому мікрокліматі.
Для цього у книгозбірні постійно підтримують температуру в межах 17—20 градусів. Також суворо регулюється вологість. Щодня тут проводять прибирання з використанням спеціальних дезінфікуючих засобів, обробляють також всі стелажі, щоб у шкідників не було жодного шансу дістатися до цінної літератури. Саме тому більшість стелажів зроблено з металу.
Підтримує ідеальний мікроклімат у приміщенні порохотяг–екосистема. В ньому є цілий спектр різних добавок, що дезінфікує повітря. Особливо такі функції корисні в сезон захворювань на грип та ГРЗ. Порохотяг вбиває навіть стафілокок.
«Починаючи з 2009 року мікроклімат у фонді регулярно моніторять студенти та викладач iз кафедри мікробіології, — продовжує завідувач бібліотеки. — Кілька разів на рік повітря спеціальним способом перевіряють на вміст грибків та бактерій. Результат вимірюють у кубічному метрі повітря. Наразі — все в межах норми».
Хоча для повного щастя відділу дуже бракує системи клімат–контролю, яка б автоматично регулювала вологість та температуру в приміщеннях. Також не було б зайвим встановити повністю герметичні вікна. «В 2009 році для забезпечення фонду абсолютно всім необхідним треба було витратити суму в межах 600 тисяч гривень, — пояснює начальник відділу. — Звісна річ, тепер це коштуватиме ще дорожче, а грошей як не було, так і немає». Слід наголосити, що держава виділяє на національне надбання (а саме такий статус має відділ стародруків)... 8 тисяч гривень у рік. Звісно, цього не вистачає навіть на найнеобхідніше.
На реставрацію бракує коштів
Завдяки нещодавно відкритому в бібліотеці відділу реставрації багато старовинних документів та книжок повернулися до життя. Одиниць, які потребують реставрації, є цілий список. Проте клопітку роботу пришвидшити не можна, та й реставраторів у бібліотеці лише кілька.
«А ще проблема з фінансами та матеріалами, — пояснює пан Ільків–Свидницький. — Багато матеріалів доводиться замовляти з–за кордону, адже в Україні таких просто не виготовляють. Поїхати за кордон самі ми не можемо, тому домовляємося як можемо з місцевими фірмами, щоб вони нам привезли необхідний папір чи картон. Наприклад, цигарковий та рисовий папір, метилцелюлозу (для доповнення втрачених частин сторінок), а також безкислотний світлостійкий чи темностійкий картон, який нелегко зламати чи порвати. З нього роблять різні папки, бокси і футляри. Саме в них зберігають вже відреставровані одиниці».
В одній із таких папок зберігається щойно відреставрований документ XVI століття. Це — приватний лист одного з львівських каноніків до іншого каноніка, який згодом став архієпископом львівським, Томи Піравського. Лист практично повністю розкришився. Виною усьому гриб, який «кинувся» після того, як папір намок. Але після місяця роботи реставраторів лист повністю відновили.
Начальник відділу вдягає спеціальні рукавички та бере до рук папку. До слова, всі спеціалісти, що працюють iз тутешніми одиницями, без рукавичок до них не підходять. Такий спосіб роботи безпечний не лише для літератури, а й для бібліотекарів. Адже в одиницях, виданих кілька століть тому, можуть зберігатися тогочасні бактерії чи спори грибів. Вони, у свою чергу, можуть загрожувати, як мінімум алергією. А ще можна банально поранитися і занести інфекцію.
Рукописи, інкунабули та альдини
Найстаріший екземпляр фонду — латинський рукопис ХІІІ століття, в якому вміщено два твори — фрагмент твору Цицерона і частина теологічного трактату. Аби продемонструвати рукописні книги, завідувач відділу демонструє велетенську книгу форматом інфоліо — розміром майже 40 на 40 сантиметрів. Обкладинка — дерев’яна, обтягнута свинячою шкірою. Її робив спеціальний майстер. Узагалі рукописна книга — робота не одного працівника. Хтось писав текст, хтось оздоблював візерунками. Сторінки в середині — пергаментні, тобто виготовлені зі шкіри тварин. Шкіру золили, знежирювали, очищали і проводили ще не одну операцію, аби зробити такі аркуші.
Потім були інкунабули — перші друковані видання. Це книжки, що видані з початку винайдення Гутенбергом свого верстата і до 31 грудня 1500 року. «Вони ще багато в чому наслідують рукописи, — розповідає про особливість інкунабул завідувач відділу стародруків. — Тут є кольорові шрифти та ініціали. Часто вони не мають титульних аркушів, але можуть містити рукописні вставки».
«А ось — альдина, — демонструє бібліотекар іще одну старовинну книжку. — Це робота друкарні Альда Мануція, відомого видавця епохи Ренесансу. Це цілий етап у видавничій справі. Його роботи цікаві тим, що мають простий друк. У них рідко можна побачити ініціали чи оздобу. Бачите, на сторінках є пропущені перші літери. Тут власник міг вписати ініціали. Були художники, які бралися за таку роботу. Хоча, певна річ, дозволити таке задоволення міг не кожен. Так само, як і оправа. Її робили майстри на замовлення власника книжки вже після купівлі книги. За деякими оправами можна навіть вгадати руку майстра». Самі ж книжки–альдини зазвичай складалися просто зi зшитих зошитів. Проте видавець одним iз перших запровадив свою видавничу марку — дельфін, що обвиває якір. Він зробив свої книги впізнаваними.
Вандали і крадії
«За роки існування відділу були спроби вирізання деяких карт зі старовинних атласів, — розповідає «УМ» керівник відділу. — Також намагалися вирізати з пергаментних рукописів оздоблені ініціали. В нас є рукопис, де «зникли» два ініціали». Мій співрозмовник пригадує, як до бібліотеки приїхав чоловік, що займався крадіжками в старих книгосховищах на теренах пострадянських країн. «Зокрема, було засвідчено, що він здійснив крадіжку в Національній бібліотеці імені Вернадського. Я дізнався про це згодом, на одній iз міжнародних конференцій, про нього спеціально розповідали, — каже заввідділом. — Там я також довідався, що ця людина — не цілком адекватна. Хоча чоловік мав читацький квиток, проте в нас виникли деякі підозри... Незнайомця цікавили плакати військової тематики, тільки російські. В нас є схожа друкована продукція, але того, що цікавило чоловіка, немає. Тож обійшлося без втрат».
Сьогодні крадіжки у відділі максимально унеможливили. Камери спостереження, чіткі години прийому читачів, сигналізація та постійна присутність працівників у читальному залі дозволяють не хвилюватися за унікальні одиниці.