Майор Світлана, пілот Надія

В Україні є всього 10 жінок, які вміють керувати військовими літальними апаратами. Дві з них служать у військовій частині в містечку Броди Львівської області. Коли я їхала на зустріч iз жінками­пілотами, в голові крутилися американські фільми про жінок у війську з поголеною налисо Демі Мур чи фотографії з ізраїльської армії, де жінки також є військовозобов’язаними. Утiм те, що я побачила і почула, не зрівняється ні з одним голлівудським фільмом.

«Це дуже добре, що в нас є жінки»

«Світлана скоро буде, — пояснює затримку інтерв’ю політрук Юрій Новіков. — Їй треба дитину зі школи забрати. Світлана в нас уже 17 років служить. У частині служив і її чоловік, також — пілот, нещодавно він вийшов на пенсію».

Поки чекаємо на пані Світлану, майор Олександр Вікторович розповідає про частину. Виявляється, Броди мають давню історію співжиття з військовими. Свого часу тут дислокувалися ще австрійські війська. Сучасний вигляд частина отримала одразу після Другої світової. А в 1980 році всю частину «підняли по тривозі» і разом iз технікою відправили в Афганістан... Вертольоти розташовуються далеко звідси. Їх тут — 50, але всі — з радянських часів. І хоча завдяки коштам, що надходять від ООН за миротворчі місії, вдається підтримувати повітряні машини в робочому стані, дозволити собі новий вертоліт військові не можуть. Проте запевняють: в ті часи, коли тутешні гвинто­крили майстрували, їхню «життєздатність» планували на десятиліття.

Повертаючись до історії наших героїнь, треба звернути увагу, з якою пошаною і навіть гордістю відгукується про своїх товаришок по службі керівництво: «Це дуже добре, що вони у нас є, — усміхається командир 16­ї бригади армійської авіації Ігор Яременко. — Спочатку було трохи дивно бачити жінок­пілотiв, але з часом вони довели свою професійність, тому ставлення до них повністю рівноправне. Світлана, до речі, зараз навчається в Києві, в академії. Цього травня матиме шанс отримати пілота першого класу. Це дуже довгий і складний шлях. Крім того, саме Світлана навчає льотної справи наших молодих лейтенантів».

У кімнату зайшла молода доглянута жінка з довгим волоссям та зі смаком підібраними прикрасами. І навіть військова форма їй виявилася до лиця. Світлана Кравчук — майор, вона вміє керувати гвинтокрилом вночі й у складних погодних умовах iз мінімальною видимістю. Щороку принаймні двічі стрибає з парашутом. Та особливою себе не вважає, а до своєї професії ставиться просто.

«Найважче було працювати під час повені»

«Найважчим завданням для мене було працювати під час повені в Закарпатті в 2008 році, — згадує Світлана. — Там ми працювали три місяці. Спочатку брали участь у порятунку людей. У вертоліт за раз можна помістити максимум 24 людини. Доводилось «зависати в повітрі» і спускати лебідку, адже посадити вертоліт просто не було куди. Вода сягала рівня двоповерхових будинків. Навколо — дерева, електричні стовпи й особливо бризки води. Так «тримати» машину треба було тривалий час, максимум — годину, поки рятувальники піднімали на борт людей. Був випадок, коли рятувальник виносив iз будинку маленьку дитину. Він прив’язав малюка до себе і вийшов на вулицю. Води було по коліна, тому Олександр (рятувальник Олександр Горбатюк. — Авт.) провалився у змитий стихією люк. На щастя, досвідчений рятівник випірнув iз води так швидко, що дитина навіть води не встигла наковтатись. Але ми всі тоді злякалися.

Трапився і курйоз. Ми рятували бабцю, яка жила неподалік свиноферми. Вода прибуває, її вже по пояс, а жінка просто відмовляється підніматися без поросят, яких вона перед тим з води витягла. Вмовляли її довго, але марно. Таки довелося спочатку всіх свиней зловити і завантажити, а потім і її саму. Після цього ще довго кабіну від поросячого «страху» відмивали».

Найбільше жінку вразило те, що на прикладі тієї повені вона переконалася — наша держава абсолютнно не готова до екстремальних ситуацій. «Були такі нонсенси, які я не можу для себе пояснити, — продовжує майор. — Коли ми вперше облетіли територію і повідомили, що вода прибуває і треба терміново щось робити, ніхто не знав, як далі діяти. Ми чекали наказу півгодини... Вже після повені, коли доправляли гуманітарну допомогу, то мали одного разу таку неприємність. Нам треба було дістатися до одного села Івано­Франківської області. А за невеличкою річкою розкинулося сусіднє село, до якого рукою подати, тож мішки з гуманітарною допомогою можна легко перенести. Крім того, в сусідньому селі знайшлося місце, де можна легко посадити вертоліт. Ми так і зробили. Тільки почали розвантажувати мішки, як нам наказали все зібрати назад і відвезти за річку. А все через те, що села розташовувалися в різних областях».

Такі бюрократичні перепони важко було пояснити людям, що пережили атаку стихії. В одному селі гірського району селяни, які надто довго чекали допомоги, навіть побили екіпаж гвинтокрила.

Те, як мужня жінка стала пілотом вертольота, заслуговує окремої розповіді. Щоправда, йдеться зовсім не про романтичну історію про «крилату» мрію, яку думала почути. А були важкі дев’яності й навчання на педагога в Дрогобичі. «Я лише два роки провчилась, одразу зрозуміла, що це не моє, — пригадує Світлана Кравчук. — Потім у мене була практика в школі, де побачила оголошення, в якому йшлося, що вперше цього року проводять набір жінок для навчання на пілотів...»

Можливість стати військовим пілотом виборола однокурсниця Світлани Олександра Якушева. Дівчина буквально жила тиждень у приймальні міністра оборони. Невідомо, чим би завершилася та історія, якби саме в цей тиждень до міністра не приїхала іноземна делегація, у складі якої було двоє жінок­пілотів. І щоб довести іноземним гостям гендерну незаангажованість, вперше на навчання набрали дівчат.

Каскадер, пілот, миротворець

Ще одна жінка­пілот Надія Савченко в професію «пробивалась» довго. «УМ» зустріла молоду вродливу дівчину у Львові, де вона вже другий місяць вивчає англійську. Її сила волі, витримка, незламність і постійне бажання вдосконалюватися та дізнаватися щось нове вражають і надихають. Вдень старший лейтенант Надія вивчає іноземну мову, а ввечері у неї — культурна програма. Вона відвідала всі вистави у львівських театрах, побувала на більшості виставок, а в планах — ще й навчитися добре танцювати.

З першого погляду не скажеш, що ця життєрадісна дівчина була каскадером, вміє керувати бойовим вертольотом та служила миротворцем в Іраку. А вона була, вміє і служила. Після спроби стати журналістом Надія чотири рази намагалася вступити в Харківський авіаційний, а потім пішла служити за контрактом. Через кілька місяців на службі в Києві перевелася у ПДВ.

«Я прийшла до командира частини і сказала, що хочу служити в повітряно­десантних військах, — розповідає Надія. — Він подивився на мої довгі нігті й підбори, тоді я ще любила так одягатись, усміхнувся і сказав: «Добре, якщо пробіжиш 15 кілометрів і не відстанеш від моїх хлопців». І я пробігла. До речі, не відстала жодного разу. Це при тому, що 15 кілометрів біжиш зі споря­дженням, яке важило більше половини моєї ваги».

Серед, на перший погляд, нереальних завдань було одягти протигаз за 7 секунд. «Я спочатку ніяк не могла з ним впоратись, — продовжує Надія. — І це стало причиною насмішок iз боку чоловіків. Зрештою я обстригла своє довге волосся і виконала вправу за 4 секунди. З того часу так і ношу коротку зачіску».

Після служби в десантних військах Надія вступила в академію. Але і тут свої права довелося відстоювати. «Я навчалася у той рік, коли на курсі було лише троє дівчат, — пригадує Надія. — Всі хлопці жили в казармах, а для нас, дівчат, помешкання не було. Тому спочатку нас заселили в гуртожиток, де опалення зовсім не було, а батареї текли. Жили ми в одній кімнаті. Вечірній раціон — «мівіна» і чай з горілкою. Навіть щоб це приготувати, воду гріли кип’ятильником 40 хвилин. Спати лягали в куртках і берцях. А на ранок вода, що витікала з батарей, замерзала і до самих дверей утворювалась ковзанка. Так ми прожили три дні, а потім нас поселили в інший гуртожиток».

Зрештою на всіх польових навчаннях і під час служби в Іраку для Надії не робили жодних винятків чи «поблажок», тому до «спартанських» умов їй не звикати. Правда, ними, «спартанськими» умовами, в Україні держава не надто переймається. А от тим, що не може забезпечити жінкам комфорт у миротворчих місіях, навіть дуже. Тому зараз Надія та інші жінки, що служать в українській армії, головною метою мають «достукатися» до нашої влади, аби жінкам знову дозволили бути миротворцями.

Як часто журналістам пояснює військове керівництво, жодних перешкод жінкам, які хочуть служити в миротворчих місіях, не чиниться. Вони самі, мовляв, туди не хочуть: не витримують клімату. Або, кажуть військові­чоловіки, через матеріальну скруту жінкам не можуть забезпечити достойних умов. Проте жінки впевнені: комфорт їм не потрібен, адже вони такі ж солдати.

«Щоб міністр нас вислухав, чергу треба займати за кілька днів. Зазвичай iз четверга до понеділка від його кабінету відходити не можна. Я була на прийомі в багатьох міністрів, сподіваюсь, теперішній таки пустить жінок у миротворчі місії».

До слова, крім щорічних стрибків iз парашутом, молода жінка проходить обов’язковий медогляд щороку. Одна з перевірок — барокамера, де пілотів випробовують розрідженим повітрям. «Не знаю, чому пілотам так не подобається барокамера, — розповідає Надія. — Я дуже люблю цей тест. Розрі­джене повітря переношу чудово. Правда, мені не раз доводилось надягати чоловікам, що сиділи поруч, кисневі маски».