У березні 1961 року жертвами куренівської трагедії, за неофіційними даними (офіційних так ніхто ніколи й не оприлюднив), стало близько трьох тисяч киян. Більшість iз них так і лишилися навіки вмурованими в затверділу селеву масу, на якій спішно потім побудували нові «хрущовки», решту поховали на різних кладовищах, щоб применшити масштаби трагедії. А згодом усі матеріали з розслідування обставин катастрофи було «ліквідовано за давністю терміну зберігання». Але серед нас іще є люди, котрі на власні очі бачили «куренівський Армагеддон».
«Помпея ХХ століття»
Саме так радіостанція «Голос Америки» назвала київський ранок 13 березня 1961 року. У тих, кому вдалося пережити цю трагедію, на все життя лишилося відчуття, що вони повернулися з того світу. О 8.30 ранку, коли люди поспішали на роботу, вода з Бабиного Яру затопила проїжджу частину, перекривши рух. Утворився затор, який ставав усе більшим. Міліція намагалася роззосередити транспорт і людей, але ситуація уже виходила з–під контролю.
Подальші події розгорталися за сценарієм фільму–катастрофи. О 9.20 прорвало дамбу, і 14–метрова стіна рідкої пульпи, змітаючи все на своєму шляху, ринулася по схилу до Куренівки. Було враження, що небо раптом потемніло. Стовп лінії електропередач упав на заблокований автобус, і той, спалахнувши, мов свічка, вибухнув (урятуватися вдалося лише кільком пасажирам). Очевидцям врізалася в пам’ять молода мама, яка на гребені пульпи намагалася втримати малюка — і це при швидкості 5 метрів на секунду. Хвилею знесло і трамвайний вагон — його вагоновожата Ліда Лавриненко в той день відзначила своє двадцятиліття, а за кілька днів мало відбутися весілля. Вибухнув газорозподільний пункт. За мить усі машини, заблоковані внизу Подільського спуску, опинилися під триметровим шаром бруду. Хвиля накрила і трамвайне депо імені Красіна — дивом уцілів гуртожиток, однак 52 співробітники депо навіки лишилися на своєму робочому місці (коли цих людей відкопають, судмедекспертиза доведе, що дехто з них лишався живим ще 3—10 днів).
«У депо вижили тільки троє — я, Тала Мазуркевич та Яша, який заліз на дах. Як йому це вдалося, досі ніхто не може зрозуміти», — згадує киянка Римма Бузиновська. Її, завалену в підстанції депо, через шість годин знайшли колеги — із пульпи стирчала тільки рука. «Стоячи в землі, я почула їхню розмову і почала стогнати. Жора Невгат мене почув і кинувся до солдатів — їм самим забороняли відкопувати людей. Коли один із цих солдатів узявся за мою руку, я вчепилася мертвою хваткою і вже не відпускала. Навіть не знаю, як вижила. Вода підходила до рота, так я пила її, щоб не захлинутися. Мене діставали три години. А мама, яка почула про трагедію, вже збирала гроші на похорон — їй тільки на другий день зателефонували з лікарні і повідомили, що я жива», — розповідає «УМ» Римма Костянтинівна.
Загалом під шаром глини, що швидко тверділа, опинилося близько 30 гектарів. Коли за кілька днів розпочалися відновні роботи, екскаваторники відмовлялися працювати: їхні машини раз по раз витягували фрагменти людських тіл. Частина цих тіл так і лишилася неідентифікованою. Відкопали групу з дитячого садочка разом із вихователькою, трамвайний вагон з усіма пасажирами, корпуси трамвайного депо.
Офіційно загиблими внаслідок куренівської трагедії було визнано 150 осіб, хоча за словами одного з представників КДБ, відповідального за облік трупів, лише на кінець березня їх було відкопано 2800. За інформацією санепідемстанції, яка намагалася запобігти виникненню епідемії, постраждалих від катастрофи могло бути 3090 осіб. Стихія знесла 22 приватних будинки, 5 двоповерхових і 12 одноповерхових державних споруд, два гуртожитки. Загальна сума збитків становила понад три мільйони радянських карбованців. Родинам, у яких під час трагедії загинули близькі, виплатили по 200 крб.
Фатальна помилка Хрущова
Фундамент трагедії, що брудним потоком впала на Куренівку, було закладено ще в 1950 році. Саме тоді було прийнято рішення заповнити Бабин Яр відходами виробництва Петровських цегляних заводів «з метою ліквідації Яру і впорядкування території, прилеглої до Сирецького масиву». Ліквідацію Яру санкціонував особисто Микита Хрущов. За більш як десять років було намито понад 4 мільйони кубічних метрів ґрунту. Загальна площа намиву становила більше одного квадратного кілометра, глибина — понад 30 метрів. Отож Бабин Яр перетворився на болото, заповнене рідкою глинистою пульпою. Але найстрашніше — дамбу, яка втримувала всю цю масу, було збудовано не бетонною, як передбачав проект, а земляною. За десять років вона частково осипалася, частково була підмита ґрунтовими водами, що й стало причиною катастрофи.
Довгий час після куренівської трагедії містом ходили чутки, що Бабин Яр помстився за спробу ліквідації одного з найбільших у Європі місць розстрілу євреїв. Владу — знову ж таки, неофіційно, бо будь–які спроби заговорити про це уголос завершувалися арештами, психіатричними лікарнями чи таборами — звинувачували в антисемітизмі, в безпам’ятстві, у плюндруванні пам’яті жертв Голокосту.
Однак була іще одна причина для прийняття рішення про перетворення Бабиного Яру «в парк культури і відпочинку». Одразу після війни це місце перетворилося на своєрідний клондайк, куди частенько навідувалися мародери, що полювали за золотими коронками жертв. Дно Бабиного Яру почало вкриватися відкопаними черепами, місцеві «шукачі скарбів» прокопували справжні тунелі в купах трупів, а до пунктів здачі кольорових металів усе частіше почали потрапляти такі сумнівні скарби. Щоб припинити варварство, і було придумано цей не менш безглуздий і варварський спосіб вирішення проблеми. Про те, що будувати рідкий смітник на висоті 40—60 метрів над рівнем промислового і населеного району та ще й у зоні, що раз по раз потерпає від підтоплень, — це теж злочин, тоді не думав ніхто.
А в 1962–му році Бабин Яр таки частково засипали землею та висадили там ліс. Через місце трагедії було прокладене шосе.
Трагедії можна було уникнути
Винними у трагедії було визнано шістьох осіб, звинувачених у «злочинній недбалості» і засуджено до різних термінів позбавлення волі. Саме «технічна недбалість» і була визнана головною причиною катастрофи: спорудження земляної дамби замість бетонної, недосконалість дренажної системи, що не могла відводити достатню кількість вологи (труби, якими мала відводитися вода, були значно меншого діаметра за потрібний, а водоскидний колодязь, передбачений проектом, узагалі кілька років не працював), порушення технологічних норм — замість передбачених восьми годин на добу пульпу в Бабин Яр скидали в три зміни, до того ж і взимку. І ще багато–багато інших технічних «дрібниць». А от про те, що тодішнього міського голову Олексія Давидова (бульвар на Русанівці — на його честь) ще за кілька місяців, і навіть за кілька днів попереджали про можливість трагедії, на суді 24 серпня 1961 року не згадав ніхто.
Проте люди ще в середині лютого почали помічати, що стіни дамби, яка утримувала пульпу, помережені струмочками. Кілька років поспіль трамвайне депо ім. Красіна потерпало від підтоплень, про що надсилалися регулярні звіти до міськвиконкому. Коли на початку березня підтікання дамби набуло загрозливих масштабів, до кабінету Давидова потяглися вервечки «ходоків». Однак на всі тривожні сигнали лунала відповідь, що «ситуація під контролем», а «панікерів» просто виганяли з кабінету. Штаб цивільної оборони теж знав про можливість прориву дамби, але навіть не почав відселення людей iз району можливої катастрофи — партійні чиновники заборонили «сіяти паніку» в надії, що все минеться саме по собі. Останній відвідувач спробував пробитися до кабінету Давидова за два дні до 13 березня.
Коли Давидов почув про «куренівську трагедію» і її наслідки, він посивів за кілька годин. Подейкують, що незабаром столичний очільник помер не від серцевого нападу, а вкоротив собі життя.
Гриф «Секретно»
Довгий час усе, що стосувалося найбільшої в Києві техногенної катастрофи середини минулого століття, було таємницею за сімома печатками. Кілька днів після трагедії міжміський (а з ним — і міжнародний) зв’язок зі столицею було відключено — щоб інформація не поширювалася за межі Києва. Лише за кілька днів у газеті «Вечірній Київ» з’явилася невеличка замітка про катастрофу.
Завісу мовчання спробував підняти у середині 1980–х Олесь Гончар, опублікувавши новелу «Чорний Яр». Інтерес до теми відродився у 2000 році, коли у газеті «Факти» з’явилися спогади Римми Бузиновської, які зацікавили московського журналіста Олега Шкловського, одного з авторів циклу «Как это было». Тоді в студії вона вперше зустрілася із Анатолієм Карандою — тим самим солдатом, якого вона тоді схопила за руку. Ще одним гостем студії був відомий києвознавець Олександр Анісімов, автор книги «Куренівський Апокаліпсис» (пізніше, доповнена новими фактами, вона вийшла під назвою «Київський потоп»), один із найдоскіпливіших дослідників цієї катастрофи, який за багато років зібрав унікальний архів документів, пов’язаних із трагедією. А у 2008 році вийшов фільм Володимира Ар’єва, де він, користуючись статусом народного депутата, отримав можливість оприлюднити кадри засекреченої відеохроніки.
Сьогодні вже не гриф «Секретно», а забуття тяжіє над Куренівкою. Два роки тому скромно відзначили 50–ліття трагедії, але і після цього суспільство до цієї теми повертається раз на рік, у середині березня. Більшість документів була знищена, все менше стає і живих свідків тих подій. «Знаєте, тоді, після трагедії, мені дали путівку в Одесу, в санаторій, щоб підлікувати ноги, — говорить Римма Бузиновська. — А зараз я мрію про таку путівку, тільки хто ж мені її дасть. Кому ми тепер потрібні?».
