У Римі важко визначити поняття «центр міста», адже в давні часи кожен правитель, імператор, король чи Папа будував нові центральні установи й урядові резиденції, і все в інших місцях. Але, певно, якщо символом міста є Капітолійська вовчиця, то й головний пагорб із семи (а насправді щонайменше десяти) римських — Капітолій. Тим більше, саме на Капітолійському пагорбі розташовується мерія Риму — невеликий будинок поруч із двома будівлями «музеї Капітоліні» з боків однойменної площі.

У листопаді минулого року рада Вічного міста ухвалила рішення вивісити на одній із цих будівель пагорба портрет Юлії Тимошенко — на знак протесту проти її ув’язнення. Як виявилося, банер із екс–Прем’єром України — «Свобода для Юлії Тимошенко» — висить на Капітолії й досі.

Під час урочистого вивішування портрета Тимошенко мер італійської столиці Джанні Аліманно заявив про солідарність з українською опозиціонеркою й розповів, що звертатиметься до мерів столиць країн Європейського Союзу з пропозицією підтримати цю ініціативу Риму.

Власне, про долю лідерки БЮТ усі ми в курсі. Але на фасаді палаццо Нуово, що стоїть боком до знаменитої статуї вовчиці, вона висить не сама. А поміж двох банерів такого самого формату із зображеннями інших двох колоритних жінок. Ми зацікавилися їхніми долями, і от що з’ясувалося.

Одна з моїх бага­тьох красивих і розумних тіток, та, що потрапила в тренд і здобула неабиякий досвід роботи за кордоном, якось видала тираду в такому дусі: «Ті українки! Не встигли влаштуватися на роботу, як почали випікати й виліплювати своїм роботодавцям. Тим, звісно, сподобалося, тепер немає куди дітися — треба старатися. Немає дурних, я не така!». Якби вона потрапила в Штати, гадаю, шанси застосувати цю мудрість у неї були б мінімальні.

Венесуела занурилася в семиденну жалобу. На державних установах приспущено державні прапори, обв’язані чорними стрічками, перехожі на вулицях не стримують сліз, ведучі телевізійних новин із щемом у голосі переповідають біографію команданте Уго Чавеса. Позавчора увечері — за моторошним збігом обставин, саме в 60–ту річницю смерті радянського диктатора Йосипа Сталіна, — президент Венесуели віддав Богу душу. Так принаймні оголосив в емоційному зверненні до народу віце–президент країни Ніколас Мадуро (чутки про те, що мозок Чавеса вже давно мертвий, ходили й раніше).

Веселий Уго правив країною з 1999 року, за цей час заслуживши на Заході звання «диктатора й самодура», а у власній державі — любов і повагу більшості народу. Як це часто трапляється з диктаторами, придушуючи будь–які прояви демократії в пресі й повністю націоналізувавши економіку, Чавес не забував «підгодовувати» простолюд соціальними ініціативами. До того ж він мав беззаперечну харизму. І, мабуть, міг би керувати Венесуелою ще довго, якби не рак.