Життя в абсурді

20–21 лютого 1990 року Українська студентська спілка провела в навчальних закладах України акцію студентської єдності, першою з одинадцяти оприлюднених вимог якої було скасування обов’язкового вивчення марксистсько–ленінських дисциплін. У Києві страйк завершився загальним мітингом 21 лютого біля пам’ятника Тарасові Шевченку. Агонізуюча совєтська влада вдалася до репресій: спочатку було затримано й засуджено до 15 діб ув’язнення секретаря Київської крайової ради руху Володимира Чемериса, згодом затримано ще 17 осіб, які брали участь у мітингу 23 лютого, протестуючи проти його арешту. От що ми повинні б відзначати 23 лютого замість міфічних роковин міфічних боїв під Псковом та Нарвою (які насправді того дня не велися) на честь армії, яка — окупувавши Україну — на багнетах встановлювала тут за вказівкою Леніна совєтську владу.

21 лютого 1943 року датовано резолюцію 3–ї конференції ОУН(Б), в якій цілком слушно прирівнюються нацистський та комуністичний режими: «Сучасна війна на Сході, що її розпутано в ім’я імперіалістичних інтересів німецького націонал–соціялізму й московського большевизму, ведеться за протинародні реакційні цілі, обернення країни й народів у предмет колоніальної експлуатації і грабунку, що несе за собою духово–моральний, соціально–економічний і національно–політичний визиск і гніт, тобто за повне поневолення народів і людини». Це було сформульовано за понад шість десятиліть до ухвалення резолюції №1481 «Злочини тоталітарних комуністичних режимів» Парламентською Асамблеєю Ради Європи. Якою ж безглуздою та нездарною виглядає на цьому тлі радянська пропаганда, яка — після другого пришестя Совєтів на Західну Україну — лякала місцеве населення примарою такого собі гібридного націоналізму: «Ваш ворог — зграя німецько–українських націоналістів» (зі звернення Президії Верховної Ради УРСР від 12 січня 1944 року за підписами М.Гречухи, Л.Корнійця та М.Хрущова), намагаючись пов’язати — як це робиться й досі — патріотичний український рух зі злочинами нацистів, на зміну яким якраз і прийшли Совєти.

21 лютого 1977 року Українська громадська група сприяння виконанню Гельсінських угод ухвалила Меморандум №6 про так звані «внутрішні справи держави». В документі, зокрема, зазначалося: «Прикриваючись фікцією «внутрішніх справ держави», репресивні органи нашої країни кидають у темниці творців і мислителів, борців за право, незалежних діячів культури, грабують літературні й наукові архіви, нищать книги невгодних письменників, повністю контролюють кореспонденцію, позбавляють праці «неслухняних» людей, установлюють підслухові апарати в квартирах і установах, переслідують тих чи інших людей за допомогою провокаторів, агентів і донощиків, фабрикують штучні «кримінальні справи» проти інакодумців, не дають можливості переслідуваним виїхати до іншої країни і т.д. Увесь цей букет безправ’я — це цілковите ігнорування Загальної Декларації прав людини і Гельсінських угод прикривається формулою про невтручання у «внутрішні справи».

Стислий аналіз тієї доби письменник Віктор Шовкун у книзі спогадів влучно схарактеризував як «Життя в абсурді». Життя, що було наслідком тривалого колоніального стану України, від якого ми звільнилися трохи більше як два десятиліття тому, а дехто ментально й досі перебуває в тому абсурді, а дехто намагається знову затягти нас у те імперське болото.

25 лютого 1764 року Катерина ІІ ліквідувала українські монастирі. Взагалі її правління (як і попередників та наступників аж до нинішніх) позначалося агресивною політикою щодо української духовності (заборони 1766, 1769, 1775, 1786 рр. Петербурзького синоду на видання книг українською мовою; указ синоду 1769 р. про вилучення у населення українських абеток та текстів із церковних книг; заборона 1786 р. церковної служби українською мовою і ще багато чого.)

25 лютого 1948 року відбувся комуністичний переворот у Чехословаччині. Як зазначає з цього приводу англійський історик Норман Дейвіс, «два роки чеські комуністи ділили владу з соціалістами, проте страх комуністів перед дедалі ширшою підтримкою соціалістів з боку електорату свідчив, що їхній власний вплив може скоро скінчитися». До цього слід додати ще один фактор: на той час СССР гарячково намагався поширити свій вплив на країни Центральної Європи, де після війни стояли совєтські війська. Ще у вересні 1947 р. представники компартій 9 країн утворили т. зв. Ком­інформ (інформаційне бюро для зв’язків між собою), що фактично заступив розпущений у 1943 р. Комінтерн. Тоді ж прискорюється ліквідація немарксистських партій у Болгарії, Польщі, Румунії, Угорщині. За таких обставин Чехо­словаччина була приречена.

Далі буде.

Сергій БОРЩЕВСЬКИЙ,
письменник