Суботнього вечора призи 63–го міжнародного кінофестивалю у Берліні було вручено. «Золотого ведмедя» віддали румунській картині «Поза ембрiона» режисера Каліна Петера Нітце, що є справедливим. Рідкісний випадок: критики, себто журі ФІПРЕССІ, також визнали цей фільм найкращим. Гран–прі журі — «Срібного ведмедя» — вручено боснійському режисеру Данісу Тановичу («Випадок із життя збирача металобрухту»), і це так само мотивовано. Деякою несподіванкою є присудження призу за краще виконання чоловічої ролі непрофесійному актору з тієї ж боснійської стрічки — Назіфу Мунджичу. А от «Срібний ведмідь» як кращій актрисі фестивалю Пауліні Гарсіа із фільму «Глорія» виглядає цілком закономірним. Драма про двох лесбійок «Вік+Фло бачили ведмедя» канадського режисера Деніса Коте таки справді побачила не просто приз імені фундатора фестивалю Альфреда Бауера, а й «Ведмедя», звичайно, срібного — «за фільм, що відкриває нові перспективи». Очолюване відомим режисером Вонгом Карваєм журі побачило перспективи й у комедійній «роуд муві» «Принц Авеланч» американця Девіда Гордона Гріна (кажуть, аж надто схожій на ісландську стрічку «Інший шлях»). А відтак «Срібний ведмідь» за кращу режисуру віддали Гріну — хай американці хоч чимось утішаться. Дебютна картина 28–рiчного казахського режисера Аміра Байгозина «Уроки гармонії» була відзначена за видатну операторську роботу Азіза Джамбакієва, що теж правильно. І, нарешті, «Срібний ведмідь» за кращий сценарій віддано (заочно) іранцю Джафару Панахі (фільм «Закрита завіса») — політично вмотивоване рішення; не дати нічого стрічці було би якось некоректно, хоча на загальному тлі великого конкурсу фільм виглядав не надто конкурентоспроможним.

Після чотирьох частин «Міцного горішка» продюсерам цього проекту довелося добряче постаратися, аби в п’ятому фільмі планка видовищності, інтриги, іронії та резонансу історії про героя Джона Макклейна не опустилася ні на сантиметр. Незважаючи на солідний бюджет — 125 мільйонів доларів — доводиться констатувати: програму–максимум команді проекту виконати не вдалося. Простенький сценарій, мішанина з трупів та понівечених авто, вибухи й погоні на шаленій швидкості... Хоча, звісно, шанувальники саме такого кіно тут без проблем зарядяться емоціями. Сама ж картина, що цілком підпадає під визначення «одна з багатьох», тримається саме на харизмі Брюса Вілліса...

Цього літературного героя наприкiнцi 1980–х благословив у свiт відомий у Дніпропетровську дитячий російськомовний автор Олексій Крилов, нині вже покійний. Його вірш «Кіт Василь» здобув неабияку популярність.

Раїса Недашківська чимось нагадує давньоруську княгиню чи язичницьку богиню–матір, яка дає життя всьому живому: мудра, статечна, горда. Її родзинка, її особистий підпис під власним жіночим портретом — це неодмінні оригінальні головні убори, «тюрбани» Недашківської. Попри образ недоступної княгині, Раїса Степанівна — жінка надзвичайно щира, відкрита. «Приходьте увечері, поговоримо, бо зараз, напередодні ювілею, стільки справ, що аж шкіра горить», — відповіла Раїса Степанівна на прохання про інтерв’ю (17 лютого знаній актрисі виповнилося 70). Наша розмова напередодні ювілею перетворилася на своєрідну міні–виставу: Раїса Недашківська раз по раз переходила зі спогадів на монологи. Зрештою, останні два десятиліття більшість її виступів — саме моновистави.