Раїса Недашківська: Я «домовилася» з Лесею Українкою

Раїса Недашківська чимось нагадує давньоруську княгиню чи язичницьку богиню–матір, яка дає життя всьому живому: мудра, статечна, горда. Її родзинка, її особистий підпис під власним жіночим портретом — це неодмінні оригінальні головні убори, «тюрбани» Недашківської. Попри образ недоступної княгині, Раїса Степанівна — жінка надзвичайно щира, відкрита. «Приходьте увечері, поговоримо, бо зараз, напередодні ювілею, стільки справ, що аж шкіра горить», — відповіла Раїса Степанівна на прохання про інтерв’ю (17 лютого знаній актрисі виповнилося 70). Наша розмова напередодні ювілею перетворилася на своєрідну міні–виставу: Раїса Недашківська раз по раз переходила зі спогадів на монологи. Зрештою, останні два десятиліття більшість її виступів — саме моновистави.

Дівчина з косою

— Пані Раїсо, з огляду на все прожите–пережите, можете сказати, що ви — щаслива людина?

— Звичайно, щаслива. Хоча ми в це життя приходимо на науку, і наука ця дається важко. Але я всім вдячна. Я вдячна своєму вчителю Віктору Івченку (режисер, викладач Київського театрального інституту. — Ред.), який подарував мені зустріч із Мавкою. Вдячна Віті Василенку, який довірив мені Катерину Білокур (кінофільм «Буйна», 1990 р. — Ред.) — про це можна мріяти!

— Ви прийшли в кіно зовсім юною, ще школяркою. Роль Мавки вплинула на вибір професії?

— Я мріяла про кіно з дитинства, хоча нікому про це не розказувала. Я була дуже скромною. Утім і досі не люблю просити за себе. Я навіть була здивована, коли мені запропонували Мавку.

— Вас Івченко помітив, коли ви танцювали індійський танець. Де навчилися?

— Я танцювала в ансамблі при Палаці піонерів. Одного разу побачила, як наш баяніст Юрочка робить так головою: вправо— вліво. Я до нього: Юрочка, навчи. Він каже: дивися на те плече, а шию відводь в інший бік. І я навчилася. І стала солісткою ансамблю — танцювала узбецькі, казахські, грузинські, індійські танці.

Івченко до нас в ансамбль прийшов не просто так — йому порадили піти, подивитися на одну індіанку, раптом підійде. На другий день мене запрошують на студію. «То ваші коси?» — «Мої» — «Ану, покажіть». Я розплела косу. А в мене довга–а–а коса була. Для Мавки це дуже важливо, жодна перука це не замінить.

— А «Лісову пісню» коли ви вперше прочитали?

— У школі. Але тоді ми її якось пройшли, я особливо в неї не заглиблювалася. А потім, коли почали вже знімати, занурилася — і назавжди. Усе життя мріяла повернутися до Мавки, але не знала, як. Цей хід підказала прекрасний дизайнер Людмила Семикіна, яка з художницею Людою Нагорною розробила мені костюм Мавки, а Микола Мерзликін поставив моновиставу за сценарієм Віктора Іларіоновича. Але в мене інший фінал — апогей кохання; смерті немає — є тільки перехід. Я кажу, що «домовилася» з Лесею Українкою.

— У вас в усіх виставах такі оригінальні сценічні костюми!

— Більшість із них створила Людмила Семикіна. У Володимира Савельєва ми недавно зі Ступкою грали в «Чингізхані». Пам’ятаю: немає грошей ніяких, зробили сукню, а вийшла не сукня, а якесь «нєдоразумєніє». Я питаю в Семикіної: «Люда, як ти думаєш, цариця може бути в такому?». Вона каже: «Ні». І за тиждень зробила костюм. Усі гроші пішли на це. Коли я прийшла в тому наряді, Ступка сказав: «Раю, ти не грай. Ти просто стій. Уже все зроблено».

«Я не мала права залишати Україну»

— На одному з портретів ви схожа на Одрі Хепберн. З такою красою вас не запрошували зніматися в Москву, Голлівуд?

— Я пробувалася на роль Наташі Ростової. Мені тоді такий грим зробили, що я справді була схожа чи то на Одрі Хепберн, чи на Джину Лолобріджиду. Але я тоді так і не зустрілася з Бондарчуком, репетирувала з другим режисером, Марцевичем. Моїм партнером був Іннокентій Смоктуновський. Він мав грати Болконського, але йому потім запропонували роль Гамлета, і він вибрав її. Смоктуновський свого часу хотів приїхати в Російську драму в Київ, поставити «Ідіота», а я мала там зіграти Настасью Філіпповну. Скільки ролей не зіграно!

— Вас запрошували і до МХАТу.

— Так, головний режисер Борис Ліванов. Він довго розшукував мене, але я поїхала на зйомки до Львова, де знімали «Помилку Оноре де Бальзака». Вдруге ми побачилися в Москві, але я на той час уже була вагітна Павлусем. І Ліванов погодився мене чекати. Мене планували вводити в «Чайку» на роль Ніни Зарєчної, пропонували роль Лариси в «Безприданниці» — я навіть взяла кілька уроків у консерваторії, розучувала романс із вистави. Борис Миколайович довго не вивішував списки «Короля Ліра» — хотів, щоб я грала Корделію. А вийшло так, що «Короля Ліра» він зіграв у житті: коли все начебто вирішено було, йому кинджал у спину шарахнули: без попередження запросили Єфремова (головним режисером. — Ред.), Борис Миколайович цього не пережив і після того жодного разу не переступив поріг МХАТу. А без нього мені там не було що робити. Зрештою, нічого випадкового не буває: значить, я не мала права залишати Україну.

— І ви пішли в Київський молодіжний (тепер — Молодий) театр...

— Так, на той час трупа тільки створювалася. За 13 років у Молодому я зіграла прекрасні ролі у виставах «Сірано де Бержерак», «За двома зайцями».

— І пішли звідти, щоб не грати те, що не до душі?

— Не кожну драматургію можна грати. Дуже часто в депресії пишуться твори руйнацькі. І хворіють і актори, і люди, які це дивляться. «Хто боїться Вірджинію Вульф» — це унікальна драматургія, вищий акторський пілотаж. Репетиції були вражаючі. Я сама не вірила, що я — це чудовисько, яке я граю. Але дуже небезпечно входити в цей стан. Актор — провідник як позитивної, так і негативної енергії. На виставі про смерть Марата мене партнер так крутнув на сцені, що я сім місяців пролежала в лікарні. Це був наче якийсь знак. Господь не дозволив мені грати ні у «Вірджинії Вульф», ні в «Польоті над гніздом зозулі».

«Мрію про бенефіс, коли ми поставимо «Хануму»

— Як відсвяткували ювілей?

— Було два творчих вечори — в Будинку кіно і в Будинку актора. Я зібрала весь наш курс, усіх, хто залишився. Так мало залишилося...

— А які подарунки були найдорожчими?

— Я сама люблю дарувати подарунки. Від Марії Капніст перейняла звичку на день народження пекти жайворонків із записками всередині. Ці жайворонки — це містична річ. Вони проходять крізь вогонь і мають магічну силу. Колись у планетарії роздавала жайворонків, так одному хлопцю потрапила записка: «А щастя поруч». Він подивився — поруч сидить вродлива дівчина. І потім я дізналася, що вони одружилися. А іншим разом я з кошиком жайворонків прийшла на день народження до Ліни Василівни Костенко, а їй попадається записка: «Твою роботу за тебе ніхто не зробить». Все — ніяких ювілеїв, ніяких бенефісів, твою роботу ніхто не зробить. А тоді ж Міша Іллєнко поплив на своєму дев’ятиметровому «Титаніку» через Атлантику, і з Бразилії 19 березня подзвонив Ліні Василівні. Ми і вирішили: а давай і йому витягнемо записку із жайворонка. Дістаємо, а там написано: «Вітру не буде. Треба гребти руками». Ми так реготали! Але найсмішніше, що коли розказали про це Іллєнку, він сказав, що в ті дні справді не було вітру, і їм довелося гребти руками. От такі містичні речі трапляються.

— Раїсо Степанівно, а є у вас заповітна мрія, яка ще не здійснилася?

— Я мрію про бенефіс, коли ми поставимо «Хануму», яку Вітя Шулаков написав і переклав українською спеціально для мене. Там — таке свято! Нам усім необхідне зараз свято. У справжньої Хануми, в грузинській виставі, у фіналі три весілля, а Вітя зробив п’ять: українське, російське і три грузинських.

Хотіли на кіностудії зняти на плівку — так там не зібратися. Пропонувала ще свого часу Богданові Ступці в театр Франка, він віджартувався: «У мене чотири Хануми, мене не зрозуміють». Зараз сподіваюся, що Віталій Малахов закінчить свій спектакль із Хостікоєвим і ми почнемо репетиції. Слава Богу, йому (Театру на Подолі. — Ред.) дають приміщення на Андріївському узвозі.

— Дай вам, Боже, сил і енергії здійснити все задумане.

— Мама моя помирала в 93 роки, вона казала: «Я ще й не жила». Ми на мить приходимо в це життя. Роки пролітають iз такою швидкістю, наче їх і не було. Але я, коли виходжу на сцену — років 20 скидаю, ніби підключаюся до якогось невидимого генератора енергії. Для мене мистецтво — це святе. Я не перебільшую.

ДОСЬЄ «УМ»

Раїса Недашківська

Народилася 17 лютого 1943 року в с. Старі Вороб’ї Малинського району Житомирської області. З дитинства захоплювалася танцями, була солісткою хореографічного ансамблю.

1965 р. — закінчила Київський театральний інститут і стала актрисою Київської кіностудії імені О.Довженка. 1980–1993 рр. — працювала в Київському Молодіжному театрі, очолювала театр «Під зоряним небом» товариства «Знання». Нині перший заступник голови правління Національної спілки театральних діячів України. Народна артистка України.

Знялася у більш як 30 художніх фільмах («Мавка», «Народжені революцією», «Комісар», «Вавилон ХХ», «Роксолана»). Автор кількох моновистав за творами Шевченка, Лесі Українки, Тютчева.

КОРІННЯ

Недашківські — це була така шляхетська родина, яка захищала Київ

Мені один історик розповідав, що в VI столітті був такий воїн, якого звали Недаш. Недаші, Недашківські — це була така шляхта українська, яка захищала кордони Києва. В часи Богдана Хмельницького вони були біля Богдана — Недашківські, Виговські. У Малинському районі Житомирщини є село Недашки, і там живуть самі Недашківські, Скуратівські та Дідківські. А по–вуличному нас у селі Великі Вороб’ї, де я народилася, називали Болсунами. Пізніше мені сказали, що це неправильно, що родове у нас — Безуни, без унії. Мої предки не ополячувалися, не облитовлювалися, завжди були православними.

У 1967 році я в рідному селі врятувала церкву, щоб із неї не зробили клуб. Це дерев’яна церква 1824 року, зараз вона руйнується. Там дзвони робили: великий дзвін — Недашківські, а малі — Скуратівські. Я дуже хочу зробити фонд Недашківських, щоб врятувати цю церкву. Це ж усе родичі, бо де б я не зустрічала це прізвище — і в Сибіру, і в Австралії, і в Америці — коріння все з Житомирщини.