Хранитель талліннського «Ноєвого ковчега»

n Анатолію, ви з однодумцями шукаєте незвичні речі, які можуть привести людину до Бога. Утім як пояснити вчення церкви за допомогою іграшок?

— Оцей невеличкий дерев’яний коник (показує) знає, як примирити людей. Якщо, не дай Боже, чоловік і жінка посварилися, куди їм іти? Звісно, до українців. Чоловік показує, що винний: хвіст коника опускається, голова хилиться донизу. І тоді героїчний чоловік бере коня за мотузочку, нагинається і везе коника до своєї жінки. Жінка що має робити — прощає! У коня голова піднімається, хвіст стає на місце. Так ми говоримо про гординю. Це все допомагає запросити людину думати. Ми створюємо для цього умови.

— А що таке «Талліннський Ноїв ковчег», у якому не звірі, а цінності і про який так багато говорять?

— Він розташований в історичній оборонній вежі Грузбеке. Тепер вежа охороняє моральні цінності. Тут збираємо докупи те, що у нинішньому світі перебуває під загрозою. Людські чесноти показані у вигляді рухомих дерев’яних іграшок. Представлені шість континентів. У Європейській частині — тварини, які є на регіональних гербах Естонії. Овечки, козлики, кажани мають своє символічне значення. Через народну культуру я пояснюю, що відбувається в душі людини. Ось бузько, він приносить немовля лише тоді, коли люди чекають на нього. Двері відчиняються — лелека заносить дитя до хати. Коли люди не чекають, куди він діває дитину? Один хлопчик каже: «У супермаркет заносить». Інший хлопчик сказав: у притулок для сиріт. А дівчата переважно кажуть: «Туди, де двері відчинені»... Ось хороший ведмідь, який «з Росії приїхав». А малесенька естонська дівчинка перепитує: «З Росії — і справді добрий?». Кажу, так, він не бізнесмен, а працює: збирає шишки і пече пряники та роздає їх дітям. Ця історія дуже всім подобається. Я хотів би, щоб українські діти також долучилися і придумали якісь свої іграшки.

— Тут у вас зберігаються і велетенські рукописні Книги доброти на саморобному папері, які так приємно гортати...

— Часто люди нарікають: і те погано, і те недобре... А ми збираємо історії про доброту. Люди приходять сюди, власноруч роблять папір із бавовни і сухоцвіття, чорнила — з грибів, пера у нас — iз лебедів. І записують те, що вони бачили в житті доброго. Ми вибираємо деякі з тих історій і переписуємо до великої саморобної книги. І тоді в охоронній вежі зберігається доброта.

— Кажуть, в Естонії немає жодної конфесії, жодної церкви, яка не привела б сюди своїх дітей...

— Священики інших церков кажуть, що духовне навчання у їхніх школах — обов’язкове, як курси водіїв, але малоефективне,часто говорять: «Три роки вони вчаться і не вірять, що Бог є. А до тебе один раз прийдуть — і відразу вірять». Коли сюди приходять діти, кажу: «Я — дід Анатолій, у мене є пес і кіт, я вмію добувати вогонь, робити іграшки. І тут живе Бог. Усе зрозуміло?». Естонські священики дивуються такій «українській катехизації». Але, звісно, це перший імпульс, і якщо далі не займатися з дитиною, він може пригаснути.

— До речі, ваші сини Богдан і Нестор в усьому вам допомагають, своїх малих дітей навчають говорити українською. Як вам вдалося виховати так своїх дітей?

— Богданові було 14, коли я відчув, що втрачаю його. І я відправив його на рік у закритий монастир до Норвегії. Маленька келія, немає електрики, сам топиш пічку. Там і дорослі не всі витримують. Довкола гори, скелі, урвища... У дітей принцип — дивитися і переймати світогляд через діяльність. Діти розуміють, коли ти лише повчаєш їх, а сам живеш інакше. Тому маєш бути чесним перед ними. Ми з однією журналісткою проаналізували, які є періоди взаємин батьків і дітей. Перша частина життя — батько–диктатор і вчитель. Друга частина — батько і син є друзями. Кінець життя — син–учитель, і батько має змиритися, що син набув нового досвіду.

— Український центр притягує до себе людей iз різних країн — Фінляндії, Бельгії, Швеції. Норвегії... А що він означає для естонської молоді?

— У нашому гурті постійно працюють естонські дівчата. «Тут можна навчитися думати», — кажуть. Маріанне раніше працювала в нас, а тепер працює в європейській структурі в Брюсселі і часто зустрічається з українськими дипломатами. Вона розповідає, що там є молоді українські дипломати — адекватні, розумні, але приходять старші «рєбята», керують — і жодне рішення молодих не приймається. Інша дівчина, Айрін, закінчила школу в Норвегії, університет у Сполучених Штатах, працювала в Індії і Китаї. Зараз працює в Мінкультури Естонії. А вечорами приходить до нас і допомагає. Є також Кайє, аспірантка Мистецької академії, культуролог і директор нашої Школи монастирських мистецтв. Я щось придумую і збираю молодь, розповідаю їм. І вони вже погоджують, і вирішуємо разом, чим будемо займатися, а чим — ні.

Ми, старші, — люди з радянського часу. Тоді компроміс завжди був із сумлінням. Була тут нещодавно група з Верховної Ради України на чолі з колишнім спікером. У мене запитав один делегат: чого тут ці молоді хлопці й дівчата? Кажу, вони в дечому мудріші за мене. Той криво засміявся. І я подумав: це, мабуть, його кінець, бо не розуміє, що молодь іде вперед. І ще подумав, що й сам багато чого не помічаю з того, що для молодих чуже в такому світогляді...

ДОСЬЄ «УМ»

Анатолій Лютюк

Народився 1947 року в селі Великі Бірки на Тернопільщині. У 1969–му закінчив Вижницьке училище прикладного мистецтва. У 1975–му — Талліннський художній інститут. Понад 40 років проживає у Таллінні. У 1990–ті керував групою «Рух» в Естонії. З благословення Блаженнійшого Володимира (Стернюка) разом з однодумцями заснував у столиці Естонії греко–католицьку церковну громаду і відновив для неї церковну будівлю та зорганізував простір для школи давніх ремесел і мистецтв. Донині очолює Центр української культури в Таллінні. Заслужений художник України (2007 р.). Грамота Верховної Ради України «За заслуги перед Українським народом» (2011р.). Медаль «За збереження історичних пам’яток» (Естонія, 2002 р). Орден Білої Зірки (Естонія, 2003 р). Монах Цистерціанського монастиря в Хюланді (Норвегія) з послухом у Таллінні.