«Але сьогодні не будемо говорити про жіночі теми...» Руки миловидної ведучої самі собою склалися в жест, що символізує безвихідь. У її програму «Легко бути жінкою» керівництво Першого Національного втулило оголошення лауреатів Всеукраїнського рейтингу «Книжка року». А «чарівній пані Тетяні» (як називав ведучу президент Рейтингу Костянтин Родик) так хотілося говорити про «жіноче»! Її образу дуже пасували рожеві «домашні» шторки на вікні студії і штучні квіти з райцентрівських магазинів, підходящим був і час показу програми — пізній ранок п’ятниці, можна не соромитися, що твою недорікуватість побачить уся країна. Ведучій пасувало все у цій «допотопній» студії, окрім Родика з його книжками. «Ой, я просто злякалася назви «оксфордський проект»... Було смішно і соромно. Безкоштовний ефір ось у такому антуражі — посильний внесок державного телеканалу, сиріч держави, у найвідоміший (і єдиний) книжковий рейтинг країни.

Книжкові рейтинги і їхні «побратими» — літературні премії — кому вони потрібні, чи мають вплив на читача і бізнес, а чи є клубною забавкою інтелектуалів і графоманів? Чи по силах їм їхня шляхетна роль урізноманітнити інакшою думкою культурний простір, де десятиліттями стовбичать кілька знецінених національних літпремій?

Передмова до цієї вистави — сумна і життєствердна водночас. Спектакль задумував ще Богдан Сильвестрович Ступка, який минулої весни зателефонував режисерові Валентину Козьменко–Делінде і сказав: «А давай зробимо нашу «Чайку». Він же мав грати одну з головних ролей — Петра Миколайовича Соріна, брата Аркадіної. Ступки–молодші — Треплєва (Дмитро) та Тригоріна (Остап). А коли Богдан Сильвестрович полишив цей світ, франківцям навіть на думку не спало покласти проект до шухляди з написом «Мрії, що не здійснилися». Минулої суботи в Українській драмі давали прем’єру «Чайки», в програмці спектаклю зазначено: «Пам’яті Богдана Ступки».

Народний артист СРСР Армен Джигарханян — один iз небагатьох флагманів найкращих часів радянського кінематографа, що не розгубив своєї шаленої популярності і в наші дні. 78–річний актор, який зіграв у понад трьохстах фільмах, за що був удостоєний відповідного запису у Книзі рекордів Гіннесса, сьогодні увесь свій час віддає Московському драматичному театру під керівництвом Армена Джигарханяна. Вистава «Театр часів Нерона і Сенеки» режисера Дмитра Ісаїчева, яку кияни зможуть переглянути на сцені Театру імені Франка сьогодні та завтра, датована 2011 роком.

Опера під назвою «Голодомор (Червона земля. Голод)» («Holodomor (Red Earth. Hunger»), пролунає на сцені драматичного театру Джеральда В. Лінча у Нью–Йорку. Автор опери — виходець з України, композитор та диригент Вірко Балей — свій твір писав майже три десятиліття. Він заручався підтримкою багатьох свідків страшних часів 1932—33 року (сам митець народився у 1938–му), а остаточним поштовхом для того, щоб усе–таки завершити роботу, стала презентація фрагменту опери у стінах Гарвардського університету на початку 2012 року. У Гарварді Балей пропрацював в Інституті українських досліджень майже півроку, а Міжнародна конференція, що відбувалася в цьому виші, дала композитору можливість зацікавити оперою широкий загал. Згодом фрагменти з опери «Голодомор» було презентовано у штаб–квартирi ООН.

Коли після мелодійної увертюри піднялася завіса, публіка видихнула: ох! нарешті. Балет, що сто років тому наробив стільки шуму, а потім зник на десятиліття, тепер на сцені, просто перед тобою! Хоча для сонячного Лос–Анджелеса екзотична історія про те, як прадавні язичницькі племена прощалися із лютою зимою і славили перше весняне сонце, не така вже й дивовижа. У 1987 році чиказька балетна компанія The Joffrey Ballet уперше презентувала «Весну священну»: відомий твір композитора Ігоря Стравінського поставлений відповідно до оригінальної хореографії Вацлава Ніжинського.

Саме Ніжинський, «бог стрибка», а не Стравінський, який жив і працював у Лос–Анджелесі майже 30 років, починаючи із 1940–го, став відправною точкою промо–кампанії, що супроводжувала американську постановку, адже його оригінальна версія вважалася втраченою після невдалої прем’єри у Парижі 1913 року. Тоді публіка культурної столиці світу не сприйняла авангардного балету — засвистала. За містичним збігом, відлуння того удару через 70 років відчули на іншому боці планети: після прем’єрної вистави The Joffrey Ballet наступного ранку Лос–Анджелес похитнувся від землетрусу. Тому вже у ХХІ столітті публіка, що першого лютого прийшла на «Весну священну», поглядом «промацувала» перекриття монументальної будівлі Dorothy Chandler Pavilion і піджартовувала: «Сподіваємося, цього разу обійдеться без землетрусу».