Лідія Щедра.
Сьогодні ми публікуємо перший випуск сторінки із спецпроекту «80–річчя Голодомору: Згадати все». Нагадаємо, що цей проект ми започаткували, аби записати спогади про страшні 1932—33 роки від безпосередніх свідків. Вони вижили, вони пам’ятають, отже, їм слово...
Лідія Щедра зараз живе у Львові, але народилася на Київщині, в селі Брідок, у 1927 році, за п’ять років до Голодомору. «Я добре пам’ятаю наше село, — згадує жінка. — Усюди було дуже багато вишень і лісок з такою травою, якої більше ніде не бачила. Коли навесні і влітку все цвіло, то здавалося, що саме так повинен виглядати рай. Я добре пам’ятаю голодовку, як тоді казали, але усвідомила, яке масштабне лихо тоді сталося, лише коли навчалася в Києві у фінансово–економічному інституті. Вперше я прочитала про голод у творі «Гуси–лебеді летять» Стельмаха. А потім детальніше розпитала маму, і вона пояснила те, чого я ніяк не могла зрозуміти. Передусім, що голод мав політичний характер».
Ніякої засухи, що могла спричинити голод, перед тим на Київщині не було. Пані Лідія пригадує: у батьківській хаті було стільки «мішанки», що вона, дитина, могла там легко сховатися. «Мішанка» — це суміш вівса, ячменю, сочевиці та інших злакових, яку висівають на корм худобі. «Про яку засуху може йтися, якщо було так багато трави?! — дивується пані Лідія. — Ще пригадую, як того року красиво і пишно цвіли вишні, скільки трави було на сусідньому узліссі. Крім того, влітку була страшна злива. По всьому селі затопило погреби. Пригадую, як приїжджала водокачка і відкачувала воду з погреба».
Жінка точно пам’ятає, що восени селяни мали величезні запаси зерна. «Я приходила до сусідів, Митрофанів, а в них стояли величезні мішки з різним зерном, зокрема й з кукурудзою. Їх було так багато, що господарі навіть розставляли мішки по господі. Людей у родині було дуже багато, я навіть ніколи їх не лічила. Це був 1932–й рік. А вже наступного року в тій хаті залишилося лише двоє. Всі решта — вимерли. Бо їжу в них відібрали».
Обшуки проводили молоді комсомольці. «Це молоденькі хлопці, років двадцяти, — розповідає пані Лідія. — Їм голови задурманили, от вони й забирали все до зернини. Хлопці ходили зі «шпичками», якими проштрикували землю. Знаходили навіть закопане й відбирали. І тільки й чути було: то в одних знайшли, то в інших. Мама розказувала, що часто разом із харчами забирали і тих людей, у яких їх знаходили».
За словами Лідії Щедрої, на той час жінки в селі мали багато гарного одягу. «Після НЕПу село стало багатшим, — продовжує очевидиця. — У кожної господині було багато полотна — і домотканого, і заводського. Я досі пам’ятаю довгі кольорові хустини, що лежали в маминій скрині, вишиті подушки, рушники, сорочки, спідниці і різні наряди. Хороших речей було по всьому селу багато. А от їсти не було...»
Щоб якось вижити, багато місцевих чоловіків подалися на заробітки аж у Владивосток. Звідти присилали дещо родинам. Решта їздили на Кубань і продавали все, чим розжилися в попередні роки. «Мама пакувала батькові ті речі, й він віз їх продавати, — розповідає Лідія Щедра. — Повертався близько першої ночі. Поїзд прибував до Білої Церкви, а звідти до нашого села — 50 кілометрів. То він якраз доходив уночі. Коли батько повертався, яка була радість у хаті! Зазвичай привозив борошно й паляниці. Вони були такі великі, як зараз паски роблять. Мама відрізала мені через увесь буханець скибку і подавала на піч, де я спала. Пригадую, як ласувала тим шматочком, бо бачила такий хліб дуже рідко. А одного разу батько повернувся дуже рано: пакунок з речами на обмін у нього вкрали. Більше не було з чим їхати, батько сидів зажурений край столу, а мама дуже плакала».
Тільки згодом пані Лідія зрозуміла, чому жінки після Голодомору вдягалися бідно. Вже у Львові пані Лідія познайомилася з жінкою, яка була родом з Тернопільщини. Вона розповідала, що дівчинкою жила в селі поруч зі Збручем. З сусідами через річку завжди жили дружно. «До голоду жінки вбиралися красиво, — продовжує пані Лідія. — А вже у 1934 році через річку було видно лише схудлих бідолах у куценьких білих хустинках. Та жінка розповідала, що в їхньому селі люди намаглися допомогти сусідам: сушили сухарі, збирали якісь харчі й намагалися передати їх у голодуючі села. Але на кордоні стояли солдати і не пропускали ні людей, ні продукти. А тих нещасних, хто хотів перейти до сіл Тернопільщини, розстрілювали на місці».
Навесні 1932 року трапилася історія, коли сільські жінки стали на захист своїх прав. Лідія Іванівна пригадує, як селом їхала підвода під червоним прапором і збирала мішки з зерном. При возі був і хтось із районних «заготовщиків». Зерно було залишене на посів, і жінки дуже голосили, що в них забирають останнє. «Тоді жінки зібралися разом, підперли плечима віз і перекинули його, — продовжує пані Щедра. — Всі зареготалися, засміявся і мій батько, який стояв серед селян. На той час він був бухгалтером колгоспу. Його сміх побачив хтось із районного начальства, батька заарештували».
Через кілька місяців чоловіка відпустили, і він пішов з колгоспу назавжди. А оскільки був людиною освіченою, то став учителювати в сусідному селі Пархомівка. Разом із батьком до Пархомівки перебралася уся родина. Саме там маленька Ліда пережила зиму 1932—33 років.
«Ми оселилися в будинку священика, — продовжує Лідія Іванівна. — Хата стояла неподалік цвинтаря. Я на власні очі бачила гарбу, вантажену мертвими. Потім чула розповіді людей, що ті трупи скидали в одну братню могилу і засипали землею. А чоловікам, які виконували ту страшну роботу, давали пайки, щоб вони могли працювати. Нам допомогло вижити те, що батькові на роботі теж давали пайок. Там був хліб і маленька булочка, яка називалася «французька». Батько час від часу приносив її додому і відламував мені шматочок. У нашій сім’ї було троє дітей, але моя старша сестра через нестерпні умови 1932–го захворіла й померла. Їй було сім років. Нас залишилось двоє: я і мій брат».
У 1934 році родина переїхала в село Тарган (до речі, тут ще за радянських часів наприкінці 80–х мешканці села самостійно встановили перший на території України пам’ятник жервам Голодомору. — Авт.). «Якщо я бачила гарби в Пархомівці, то тут я бачила вже наслідки, — з сумом в голосі каже жінка. — Розвалені хати, повністю безлюдні вулиці, провалені криниці. Корови часто падали в ті ями від криниць. Руїна на руїні, тільки комини стрирчали».
Добре пам’ятає пані Лідія родину Бабенків, у якій було10 синів. Особливо дівчинку вразила історія про їхню бабу Ївгу — вона була вправною господинею й щодня варила для кожного члена сім’ї страву на замовлення. Поховали її в 1936 році. Сама ж баба Ївга взимку 1932—33 років поховала практично всіх своїх синів, залишився лише один.
А ось ця історія сталася в Брідку. «У селі ще була хата, де господиня мала хустки, — розказує почуте від матері Лідія Іванівна. — Вона вже не могла їх продати, бо дуже ослабла. Померла, і в хаті залишився її син Гриша. Двоє односельчанок, щоб забрати хустки, прийшли і придушили дитину. Односельчани, коли дізналися про скоєне, запрягли злодійок, наче коней, повішали на них той одяг, що вони взяли, водили по селу і дуже били».
Розповідає жінка й інший моторошний випадок: «У Брідку в одній із хат селяни організували дитячі ясла. — Туди ходили діти різного віку, а ввечері поверталися додому. Господиня ж дому, яка там мешкала, кудись поділася. Але згодом повернулася додому й жила серед дітей. Цю історію мені розповіла моя подруга, яка теж відвідувала ті ясла. Одного дня колишня господиня хати попросила її взяти з дому великого ножа й прийти ночувати. Батьки не пустили моєї подруги, а от інша дівчинка погодилась. Наступного дня дитину шукали всім селом, та знайшли лише те, що від неї залишилось. У пічці, в... мисці з холодцем. Чоловіки тоді забили вбивцю до смерті...»
«Дитиною я не все розуміла, — продовжує пані Лідія. — За деякий час, коли ми повернулися у Брідок, я ніяк не могла зрозуміти, чому люди так не люблять радянську владу. Колгосп наче розвивається, комунізм «світить впереді». А наша сусідка баба Одарка казала: «А за що ту власть любити?». Потім я дізналася, що у той рік у її сім’ї померло десятеро людей. Чоловік і дев’ять дітей. Залишилась лише одна донька. Хіба могла вона після того любити ту владу?».
Кремлівський цар Ірод, прикидаючись миротворцем, винайшов нову формулу брехні, твердячи, що, мовляв, «русскіє і украінци — єдіний народ». Але ж звідки тоді споконвічна війна вовків в овечій шкурі проти нашої Вітчизни, чому геніальний Василь Симоненко писав: «Україно, ти моя молитва, ти моя розлука вікова, гримонить над світом люта битва за твоє життя, твої права»? >>
Весна вже покликала господарів у поле. На базарах не проштовхнутися: люд вибирає насіння та міндобрива, шукає, чим би земельку покропити, щоб бур’яни не росли і зайвий раз не брати сапу до рук. «Візьміть ще оцей перепарат, під корінь внесете. Він стимулює ріст і зміцнює рослину», — припрошує продавець молоду жіночку, яка купує яскраві пакети з імпортним насінням. >>
У 2012 році в лісовому урочищі поблизу села Мощена, що біля Ковеля, з’явилося нове військове кладовище. Навесні 1944 року тут точилися кровопролитні бої за Ковель, тому солдатських поховань у цій місцині є ще чимало. Відшукати їх і навіть ідентифікувати — справа благородна й необхідна. Бо війна справді не закінчена доти, доки не похований її останній солдат. >>
На початку ХХ століття Українська держава відновила свою незалежність, яку два її історичних сусіди — західний (Польща) та північний (Росія) — хитрощами, підступністю та збройною агресією ліквідували, а Україну загарбали та поділили між собою. >>
Як відомо, минулорічної весни наше Міністерство культури заявило про необхідність створення в Україні музею тоталітаризму, який би розкривав весь масштаб злочинів комуністичного режиму проти українського народу. >>
Лубенський благодійний фонд «Надія і Батьківщина» впродовж багатьох років розшукує в Україні громадян, які під час Другої світової війни були вивезені на примусові роботи до Норвегії, і підтримує творчі контакти з відповідними норвезькими установами. >>
